Тисяча і одна революція в Києві: діла давно минулих днів

Революції в Києві — річ не нова. Не кожна з них була кольо­ру помаранча, були й криваві, й навіть дуже криваві. На тлі історії сьогодення, схоже, «розбавляє фарби». Навіть столицею Давньоруської держави Київ став завдяки свого роду революції. Так, у далекому 882 році, якщо довіряти «Повісті временних літ» (далі ПВЛ. — Д.Р.), варяг Олег (Хельга) приплив на човнах із Новгорода й викликав місцевих князів Аскольда і Діра нібито для переговорів. Варяг підступно позбавив їх життя і сів на київський престол.

Сам Олег, прозваний Віщим, був чи то братом, чи то сватом знаменитого Рюрика — варязького конунга (воєводи), запрошеного, судячи з легенди тієї ж ПВЛ, новгородцями «з-за моря» для виконання функцій найманого правителя — по суті шерифа. Саме таким революційним і доволі підступним шляхом у Києві ствердилася династія Рюриковичів, яка заклала основи майбутньої могутньої держави — Київської Русі, впровадила в ній християнство і правила згодом — щоправда, уже в Москві — аж до кінця XVI століття. Тож, революції бувають різні, і наслідки їхні непередбачувані.

Наступний великий переворот стався у столиці менш ніж через століття. 980 року князь Володимир — майбутній хреститель Русі, визнаний Церквою рівноапостольним, прибув до Києва тим же шляхом, що й Олег, — із Новгорода, і так само підступно вбив свого зведеного брата Ярополка, який, до речі, вже прийняв християнство. Важко сказати, чи мало це якийсь вплив на подальшу долю християнства на Русі. У тривалих шуканнях Воло­димира між поганськими богами, іншоплемінними віруваннями і «Богом Ярополка», як відомо, переміг приклад старшого брата. Але це окрема історія.

Утім, для тогочасної Русі руй­нування поганських капищ і навіть поверхове прийняття християнства (як релігії великокнязівської еліти) було справжньою революцією. У самому Києві хрещення городян і дружини відбулося майже без ексцесів. Проте в рідному уділі Володимира — Новгороді воно супроводжувалося повстанням поганських жерців та частини посадської черні, яке було жорстоко придушене військовою силою на чолі з княжим воєводою Добринею і посадником Путятою.

Ще через півстоліття київські кручі струсонула боротьба між законними й незаконними дітьми самого рівноапостольного князя. Як відомо, після свого хрещення Володимир знов одружився, що мало для нього і його молодої дер­жави далекосяжні дипломатичні наслідки. Це був шлюб, що пов’язував династичними узами практично нікому не відомих у Європі Рюриковичів з сяйливо-пишними ромейськими (візантійськими) василевсами. Візантій­ська принцеса Анна стала дружиною одного з найсильніших у той час східноєвропейських монархів — київського князя Воло­димира. До слова сказати, допомогла князеві знову ж таки революція, щоправда, вже грецька. 987 року в імперії Ромеїв спалахнуло повстання полководця Варди Фoки, який оголосив себе василевсом (царем). Брати-співправителі Василь і Костянтин зму­шені були просити в сильного київського князя допомоги про­ти заколотників. Володимир зрозумів, що настав час робити великі ставки, і погодився відправити у Візантію великі військові сили в обмін на обіцянку імператорів видати за нього заміж свою рідну сестру — царівну Анну.

Володимирова дружина, набрана зі слов’ян, варягів і фінів, свою справу зробила, спокій у Візантійській імперії було відновлено, але Анна й не збиралася їхати в далеку дику (на думку ромеїв) Русь навіть як велика княгиня. Володимирові довелося самому вирушити їй назустріч, узявши «по дорозі» в облогу найбільшу візантійську факторію на Чорноморському узбережжі — Херсонес (нині околиця Севастополя). Тільки так удалося змусити блискучих візантійських «контрагентів» виконати умови договору.

Одначе на Русі від цього спо­кій­ніше не стало. Одружившись із царівною Анною, Володимир оголосив свої попередні поганські шлюби недійсними, у такий спосіб знецінивши права народжених у них нащадків на великокнязівську спадщину. «Бастар­ди» впокоритися не побажали й практично відразу ж після батькової смерті 1015 року заходилися знову, як у старі «добрі» поганські часи, різати один одному горлянки в боротьбі за великокнязівський уділ. Першою жертвою цієї аж ніяк не «оксамитової» революції були саме законні сини Володимира, народжені в християнському шлюбі з Анною, — Бо­рис і Гліб (у хрещенні Роман і Давид). Убили їх так само підступно, як Аскольда і Діра за півтора століття до цього. Як водиться, справжній замовник залишив­ся за лаштунками історії. За офіцій­ною версією, описаною у ПВЛ, цим злочинцем був князь Святополк, син полоцького князя Рогволда та княгині Рогнеди, яку Володимир узяв собі за дружину ще в язичництві, убивши її чоловіка (977 р.). Син пам’ятав батькову образу і після смерті Володимира помстився своїм «неназваним» братам.

За цей вчинок літописці й про­звали Святополка Окаянним — подібним до Каїна. Ім’я першо­го біблійного братовбивці мало затаврувати його пам’ять серед нащадків. Щоправда, хай як це дивно, ще кілька десятиліть князі Володимировичі не соромилися називати своїх синів-княжичів поширеним у княжій сім’ї слов’ян­ським ім’ям Святополк. Отже є серйозні сумніви — чи справді він був винуватцем смерті Бориса і Гліба? Втім, самому Святопол­кові престол також не дістався. У Києві почав княжити «месник» за кров Бориса і Гліба князь Ярослав, прозваний тими ж таки літописцями Мудрим, — будівничий Софії Київської та знаменитих Золотих воріт.

Відтоді революції мало не кож­не десятиліття потрясали столь­ний град. Одна з них — у 1068—1069 роках. Це була боротьба вже всередині роду самих Ярославо­вичів, які, здавалося б, не поділялися на законних і незаконних. Цей переворот уперше в київській історії зачепив не тільки княжу еліту, а й городян, які відкрито підтримали одного з претендентів на київський престол.

Усе почалося з того, що на початку осені 1068 року союзницькі полки Ізяслава, Святослава та Всеволода Ярославовичів зазнали нищівної поразки від половців на берегах річки Альта. Київська земля застогнала під копитами половецьких коней, запалали села, спустошливим набігам було піддано угіддя київських міщан. Городяни зібралися на віче (раду), де вирішили скликати ополчення. Відправлені до великого князя Ізяслава парламентери зажадали: «Дай, княже, зброю і коні, й іще б’ємося з ними» (ПВЛ). Проте, вислухавши посланців, Ізяслав відмовився виконати вимогу віча. Ображений відмовою народ кинувся звільняти з ув’язнення опального полоцького князя Всеслава, який міг очолити ополчення (за правом свого походження). Поба­чивши, що ситуація виходить з-під контролю, Ізяслав і Всеволод утекли з Києва, а городяни проголосили Всеслава великим князем.

Так кияни вперше вийшли на арену історії, втрутившись у політичні чвари еліти. Час показав усю небезпеку цього стихійного заходу для життя і майна городян. Ізяслав, рідний племінник дочки Володимира Великого Марії, спочатку втік до її сина — польського князя (з 1067 р. — короля) Болеслава II. Шуряк не залишив його в біді. Уже в квітні 1069 року Ізяславові вдалося набрати рекрутів на польських землях і відновити свою владу на київському престолі. Всеслав утік до Полоцька. Ті, хто підтримував його або сприяв йому, зазнали жорстоких репресій. Як пише літописець: «І прийшов Мстислав (син Ізяслава), і стратив киян числом 70 осіб знаті, а інших осліпив, інших же безневинних занапастив без випробування» (ПВЛ). «Трилер» зі зміною володарів київського престолу лишень розгорявся. 1073 року брати Ізяслава — Святослав і Всеволод — виганяють його зі столиці. Після смерті Святослава 1077 року Ізяслав знову захоплює київський престол. Але вже наступного року сам гине під час міжусобної війни із племінником Олегом Святославовичем...

Перелічувати численні перевороти й смути, що потрясали древній Київ, можна довго. Жорстокість породжує тільки жорстокість, кров ллється за кров. На щастя, київські революції наших днів цілком (і дай боже на майбутнє!) безкровні, особливо на тлі перших століть нашої історії.