Тінь Голодомору над західними українцями

Торік на межі Тернопільської та Хмельницької областей було споруджено монумент, який символізує єдність українців у скорботі за мільйонами жертв голодомору 1932-1933 років. Пам’ятник має вигляд прикордонного стовпа з колючим дротом. Його прототип на березі Збруча в ті страшні роки розділяв Галичину, яка перебувала під владою Польщі і не знала голоду, та Велику Україну з вимираючим населенням. До символічного стовпа прихилився сніп пшениці, перев’язаний вишитим рушником. Ідея усвідомленої допомоги жителів Галичини братам-українцям із Наддніпрянщини, яку втілили в бетоні тернопільський архітектор Данило Чепіль і скульптор Дмитро Пилип’як, має глибокий зміст, який не підвладний часу.

Селяни-втікачі з радянського боку на території Західної України з’явилися вже на початку 1932 року. Львівська газета «Нова зоря» наводила дані: за цілий 1931 рік кордон перейшли 324 родини, а лише в січні-березні 1933-го - 359. Біженців не зупиняли ані озброєні до зубів радянські прикордонники, ані польська влада прикордонних воєводств.

Допомогу наддніпрянцям надавали члени «Просвіти» та священики. Вони підшукували прибулим притулок, виділяли кошти на тимчасове перебування і взагалі підтримували чим і як могли.

Анастасії Луців із міста Бучач на Тернопіллі 1932-го минуло лише шість років. Але жінка добре пам’ятає, як до них приходили люди з-за Збруча. «Вже тоді вони були голодні, виснажені. Просили що-небудь попоїсти, щоби вижити, - згадує жінка. - На хлібину або кілограм-два борошна міняли родинні реліквії - вишиті рушники, намисто тощо. Мій батько вчив дітей: «Ніколи не можна відпускати голодну людину з порожніми руками. І ми їм давали їсти - квасолю, картоплю, юшку…»

Українська торговельно-кредитна організація Галичини «Центроспілка» звернулася тоді до радянського консула у Львові з пропозицією дозволити відправити голодуючим Радянської України один мільйон центнерів зерна. За кілька днів дипломат відповів, що Москва категорично відмовляється від допомоги.

У липні 1933 року протест проти політики винищення українського селянства висловили єпископи Української греко-католицької церкви. Їхнє звернення до людей доброї волі підтримали майже всі західноукраїнські культурні, політичні та інші організації. Петиції було надіслано радянському уряду та в Лігу Націй. Проте високі установи не відреагували. Тоді з ініціативи Української парламентської репрезентації у Львові було створено громадський Комітет порятунку України. Очолив його головний редактор газети «Діло» Василь Мудрий.

А тим часом на другому боці Збруча голод косив мільйони людей. Незважаючи на запроваджений 27 грудня 1932 року єдиний паспортний режим, який позбавляв селян права на вільне пересування, підрадянські українці не переставали прибувати з території, що межувала з Польщею. Моторошно стає від спогадів жительки Бучача Кароліни Мойсеїв, котрій минуло вже 103 роки: «У 1933-му по нашому місту ходили багато людей зі східних областей України. Бувало, що вони вже й не просили їсти, а самі перемелювали кукурудзяне борошно з лободою чи кропивою, і виходив такий чир. Інші збирали гілки вишень, черешень, варили з них чай. Чай з чебрецю, а ще більше зі звіробою, який назвали Божою кров’ю, рятував людей… Наш священик Болотюк збирав з парафіян хліб і гроші, щоб допомогти голодуючим. А коли у 1939-му прийшли більшовики, то згадали йому цю допомогу і засудили…»

Комітет порятунку України налагодив відправку за Збруч посилок із харчами. Але радянська влада перекрила і цей останній канал допомоги єдинокровним братам. Автори історичної праці «Чорна тінь голодомору 1932-1933 років над Тернопіллям» Богдан Лановик, Микола Лазарович і Роман Матейко стверджують: «Для допомоги голодуючим західні українці пускали плоти з продуктами та збіжжям по Збручу. Але якщо польські прикордонники заплющували на це очі, знаючи про жахіття на протилежному боці річки, то радянські охоронці кордону стріляли в українців, які намагалися підхопити плоти з харчами».

103-річний житель села Королівка Борщівського району Григорій Ковпак теж пам’ятає про добрі справи осередків Комітету порятунку України: «У 1933-му ми зібрали продукти - борошно, сухарі, сушені овочі - завантажили ешелон і відправили за Збруч. Але радянські прикордонники його завернули, сказавши, що голоду немає…»

На вшанування пам’яті убієнних голодом українців Комітет порятунку України оголосив 29 жовтня 1933 року Днем національної жалоби та протесту. Поминальні панахиди відбулися майже в усіх містах і селах Галичини і Волині, а також країнах Європи та Америки, де проживали українці. За допомогу голодуючим харчами, церковні відправи за душами жертв голоду більшовики люто нагадають західним українцям після 1939-го року. У державному архіві Тернопільської області зберігаються десятки кримінальних справ, порушених проти галичан, небайдужих до долі людей на Великій Україні. Наприклад, колишнього члена УНДО, а в 1933-му - секретаря Бучацького повітового Комітету порятунку України Степана Шипилявого в 1940 році було обвинувачено за «антирадянську діяльність та агітацію» і засуджено до восьми років виправно-трудових таборів. Такий же строк «заробив» його земляк Корнило Крушельницький - член патріотичних товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Міщанське братство», «Сокіл» і учасник акції зі збирання продуктів і грошей голодуючим у 1933-му… Перелік осіб, яким радянські каральні органи «віддячили» за допомогу братам-наддніпрянцям, можна продовжити…

Тінь Голодомору 1932-1933 років на Великій Україні ще довго висіла над західними українцями. Сьогодні мости пам’яті, які об’єднали два береги Збруча, не дозволяють нам забути про жертв геноциду.