Тим, для кого війна ніколи не закінчиться

Як хочеться прокинутися там, де постріли лунають тільки в тирах, а про вибухи пам'ятають виключно за старими голлівудськими фільмами. Для всього світу це поки що залишається недосяжною мрією, адже тільки на початку 2015 року на нашій планеті налічувалося 45 (!) воєнних конфліктів...

Наша "гаряча" війна колись точно закінчиться. Та чи для всіх?

Воєнні дії прямо вплинули на жителів двох областей України і людей, які брали в них безпосередню участь, - військових, волонтерів, медиків… Війна не закінчиться для них з оголошенням чи то перемир'я, чи то перемоги або програшу. П.Порошенко обмежує реальну кількість людей, які брали участь у бойових діях, 93 тисячами, що начебто становить лише 0,2% населення України. Але ж за ними стоять їхні родини - дружини, чоловіки, батьки, діти. Вони не носять камуфляжу і нічим не привертають до себе уваги. Але вони так само пережили війну, і її осколки залишилися в їхніх серцях, часом нагадуючи про себе гострим болем.

Напевно, братам і батькам легше зрозуміти того, хто повернувся з війни. У батьків, наприклад, іще живі спогади про радянську війну в Афганістані. Хтось побував на ній сам, а хтось втратив тоді друзів.

Жінкам - важче. Вони перечитують усю психологічну літературу і переглядають по 20 сторінок у Гуглі за запитом "ПТСР". Їх хвилюють ті самі запитання. Поки їхні чоловіки там, на фронті, їм здається, що, коли чоловік або син повернеться з війни додому, усе буде вже точно краще, ніж коли він був там.

Так, краще. Бо живий. Та тільки запитань більшає. І можна нескінченно слухати "Обійми" "Океану Ельзи" з їхнім "коли настане день, закінчиться війна", розуміючи при цьому, що особисто для тебе - це міраж: прекрасний, гарний, далекий… і нереальний.

Як тепер розмовляти зі своїм чоловіком, і коли ж він повернеться до нормального життя? Крім цих, є ще багато запитань, що виникають у жінок. У тому числі й у мене. І з ними нема до кого звернутися. Ну хіба що до приватного психолога або до когось у Фейсбуку. Є ще волонтерські центри, де надають у тому числі й психологічну допомогу. На свій страх і ризик. І хоча психологи роблять усе можливе, щоб допомогти хлопцям, і вже точно не хочуть зашкодити - на жаль, вистачає недостатньо компетентних фахівців, які роблять тільки гірше. Навряд чи за консультацією через Інтернет можна адекватно оцінити, чи професійна людина. А на індивідуальні консультації не всі хочуть ходити - хтось почувається ніяково, тому що не платить гроші за, можливо, найважливішу послугу у своєму житті; хтось узагалі вважає психологів лікарями для психів, що в корені неправильно. Але всьому цьому є альтернатива - зустрічі зацікавлених під контролем психолога.

Нещодавно у Києві відбулася перша(!) така зустріч. Організатори розповіли, що знайти приміщення для подібних заходів для учасників АТО - практично не проблема. Інша річ, коли таке приміщення потрібне для зустрічей їхніх дружин і матерів. Вони ж не воювали, які у них можуть бути проблеми?

Але проблеми є. І неабиякі. Про них не з чуток могла б розповісти, наприклад, уся сива у своїх 30 років мати двох дітей, яка сама витягала чоловіка з полону.

Здавалося б, навіщо на таких зустрічах потрібен психолог? Адже жінки цілком можуть зібратися в кафе або на будь-якій волонтерській роботі, і там обговорити свої проблеми. Сама така зустріч "за інтересами" вже дає чимало. Насамперед розуміння, що ти не одна, і інші жінки мають схожі проблеми. Але... От ви зустрілися й усе обговорили, але що робити далі - ніхто з вас не уявляє. Наприклад, як бути, якщо чоловік у подробицях розповідає про мертві тіла, які бачив? Чи повинна ти все це вислуховувати, якщо єдине, що ти можеш зробити під час таких розмов, то це постаратися не розревітися І ви розходитеся у такій самій розгубленості, як і зустрічалися. Що тепер? Бігти до психолога на особистий прийом? Але де ж узяти стільки часу?

Для себе я зрозуміла, що на такій зустрічі з психологом точно слід побувати, якщо відчуваєш, що щось не так. Психологи дають техніки роботи з собою - з тілом і думками, які можна використати як для тих, хто воював, так і для їхніх родин. А не просто читають пусті лекції про можливі головні болі як наслідки контузії. Це й без них будь-яка зацікавлена жінка знає. Особисто мені було важливо взагалі нагадати про те, що треба стежити як за своїм моральним, так і фізичним станом. Цю пораду я оцінила через кілька тижнів на біговій доріжці, на яку повернулася після майже дворічної перерви. Коли після 15-секундної розмови по телефону з чоловіком на не дуже приємну тему пульс підскочив зі 100 до 185 ударів на хвилину і наступні півгодини пішло на його відновлення. Серце настільки відвикло від фізичних навантажень і звикло до емоційних, що це явно могло б зіграти зі мною злий жарт у майбутньому. Тепер фізичні щоденні навантаження для мене обов'язкові.

Мені здалося, що найважливішим завданням психолога на такій зустрічі було навчити всіх вчасно зупинятися і не лізти у спогади до того моменту, коли стає некомфортно. Це те, чого вчать психологи під час персональної роботи з військовими, і те, чого не вміють робити їхні жінки, яким ніде виговоритися. Максимум, на що такі жінки можуть розраховувати у звичайному житті, то це на співчуття знайомих і можливість суто по-жіночому поскаржитися подружкам на те, що не все так райдужно, і що ПТСР чомусь дається взнаки наступного ж дня після демобілізації разом з агресивністю, тож ніякого "другого медового місяця", обіцяного психологами, не трапляється. Звісно, за умови, що подруги не втечуть під час обговорення тем, серйозніших від вибору помади або російських дівчат-підлітків, які танцюють тверк. І, звичайно ж, такі розмови не можна прирівнювати до сеансу у психолога, який спеціалізується на проблемах учасників АТО та членів їхніх родин.

Крім того, така зустріч - ще й непогана можливість оцінити свій власний стан: чи не потрібен психолог саме тобі, і чи справляєшся ти самостійно? І, раптом що, спробувати попрацювати з психологом індивідуально або попросити його порадити іншого психолога.

Шансів на те, що для рідних військового війна колись закінчиться, практично немає. А, отже, нам треба вчитися з нею жити. І продовжувати традицію подібних зустрічей, які дають таку необхідну підтримку й заряджають силою на майбутнє. Адже психологи в один голос повторюють, що тим, хто поруч, доведеться бути надзвичайно сильними. Тож нехай буде ця сила з нами!