Тетяна Фаберже — добрий ангел фізиків

Про Тетяну Фаберже, правнучку великого ювеліра, я почув задовго до того, як випала нагода з нею познайомитися особисто. Про неї багато разів розповідали фізики. Усі одностайно стверджували, що вона — добрий ангел вчених, які потрапляють на роботу в ЦЕРН під Женевою. За їхніми словами, вона допомагала майже всім вихідцям із колишнього Союзу, і, власне, те, що українським дослідникам пощастило пробитися в цей центр і закріпитися в ньому, — чималою мірою її заслуга. Інколи вона допомагала порадою, в інших випадках — вводила в коло осіб, котрі могли вирішити проблеми дослідників, що прибувають з України. Оскільки ж їхали сюди з нашої країни найчастіше без ані найменшої підтримки держави, допомоги потребувало багато людей. Часто її гостинна домівка ставала для них притулком. А це вже підмога в ЦЕРНі, де з місцями в хостелах бувають проблеми, а ціни на готелі в Женеві — позахмарні...

«Будеш у Швейцарії, — радили мені друзі, — неодмінно зайди до цієї чудової жінки. Навіть від простої розмови отримаєш задоволення, та й познайомишся в її домівці з представниками славетних родин: князем Шереметьєвим… Багратіоні — це її родичі… і ще з представниками інших фамілій, котрі ніби зійшли з підручника історії».

Від мистецтвознавців я довідався, що Тетяна Федорівна відома і в колах людей мистецтва як людина, котра зважилася внести лад у всі ті чутки й домисли про сім’ю знаменитого ювеліра, що збурюють душу. Спільно із санкт-петербурзьким мистецтвознавцем Валентином Курловим на основі листів, історичних та фінансових документів вона відновила правдиву історію розвитку, і головне — падіння великої ювелірної імперії, яка дала світові неперевершені шедеври. Причому пасхальні яйця Фаберже — вершина не лише ювелірного мистецтва, а й інженерної справи. У них було вбудовано «секрети»: палаци, карети, потяги, квіти та ще бог знає що. Тим часом за інженерною складністю, за застосуванням новітніх технологій це були такі ж високоточні споруди свого часу, як сьогодні — колайдер під Женевою. Тільки в тих творіннях ще пульсувала жива душа мистецтва.

Чи слід дивуватися, що середовище ювелірів, годинникарів в останні століття часто давало світу найвідоміших учених. І хто знає, якби не жовтневий путч, може, сьогодні ЦЕРН приймав би видатних фізиків-ядерників не поблизу Женеви, а біля Санкт-Петербурга чи Києва...

Хай там як, але з кожним роком прізвище Фаберже звучить дедалі харизматичніше. Тетяну Федорівну постійно запрошують телевізійники США, щоб вона розповіла про свого знаменитого діда та про те, як народжувалися великі шедеври. Такі телевізійні шоу доповнюють знамениті аукціони «Сотбіс» і «Крісті», на яких часто виставляють вироби Фаберже. І якщо колись, із легкої руки Максима Горького, вироби імператорського ювеліра зарахували до вульгарних, малоцінних предметів, що створювалися на догоду поганому смаку коронованих осіб, то тепер кожен світовий аукціон лише підтверджує невмирущу цінність виробів із цим тавром.

Наприклад, якщо твори Пабло Пікассо, рекордсмена з кількості та вартості створених картин, оцінюються в мільярд доларів, то лише пасхальні яйця Фаберже уже наздоганяють цю суму. А скільки тисяч виробів ще було випущено під цим ім’ям!.. Фаберже належав до провісників, котрі несуть світові звістку про виникнення на сході Європи нового культурного й ділового центру світу, якому під силу створювати досконалі технічні зразки, що одночасно є й найвищими творами мистецтва.

Відразу по прибутті до Женеви я зателефонував у французьке містечко Ферньє, де жила Тетяна Федорівна. На протилежному кінці дроту низький жіночий голос повідомив, що Фаберже слухає. Я відрекомендувався, пояснив мету свого візиту в ЦЕРН і запитав: «Чи можу розраховувати на зустріч із вами найближчим часом?» «Зустріньмося завтра, якщо вам це зручно. Я заїду за вами об 11 годині ранку», — запропонувала вона.

Наступного дня ми неквапом петляли у її крихітному авто гірською дорогою на схилі хребта Юри, уставленому новенькими котеджами. Моя супутниця пояснила, що життя з французького боку кордону дешевше і будинки порівняно недорогі. Тому швейцарці охоче скуповують тут ділянки і будуються. Вже виросли цілі вулиці. Адже до Женеви всього якихось десять кілометрів.

Невдовзі ми входили в її триповерховий будинок, складений із величезних камінних плит. Він скидався на замок, хоча колись у ньому жили французькі селяни. Нова господиня постаралася зберегти все, що свідчило про походження будинку. При порозі стояли ночви, видовбані з суцільного каменю. Вони колись слугували для прання. Поруч на землі сидів плюшевий їжачок. «Це не для краси, — пояснила господиня, — а щоб чистити туфлі після прогулянок по мокрій землі». Раптом ззаду мене хтось сильно штовхнув. Виявилося, це була величезна сліпа вівчарка Джипсі. Незвичайно добра й контактна істота. Ще одне підтвердження давньої істини, що тварини з часом переймають характер своїх господарів.

Внутрішнє оздоблення будинку так само свідчило, що Тетяна Федорівна віддає перевагу стилю кантрі, а не сучасному модерну. Стіни прикрашали предмети селянського побуту. Навколо величезного дубового столу скупчилися глибокі крісла. Усе було дуже зручно і ґрунтовно.

Проте на стіл подали вишукані страви... тайської кухні. На закуску — фіолетові креветки. «Це спеціальний вид, який їдять сирими. А чому ви не їсте, вам не подобається?» — запитала Тетяна Федорівна, звернувши увагу на те, що я ще не доторкнувся до морепродуктів, а на її тарілці вже лежить десяток хвостів від креветок...

Довелося взяти в рот мокре, слизьке тіло величезної креветки... Так, у мене в роду явно не було тайців! Тепер треба було проковтнути креветку. Але як?.. Мабуть, якщо чогось додати, подумав я, зробити це буде легше. Кинув у рот ложку навдивовижу гарного червоно-жовтого салату... Тільки набагато пізніше я роздивився, що він був із дрібно нарізаного перцю-чилі та імбиру. Було таке враження, неначе в роті відбувся атомний вибух. Мені здалося, що я осліпнув.

— Смілива ви людина, — почув здалеку голос Тетяни, — я ще не бачила, аби хтось так відважно їв цю приправу в такій кількості...

Коли до мене повернулася здатність відчувати, я зрозумів, що тепер готовий до будь-якого випробування: до дегустації супу з індонезійськими тарганами, звареного на чистому вихлопі чорнильної рідини каракатиці, до випробування дегустацією молодих паростків лотоса з квіткою тхоан-тхуа та іншими принадами...

Захоплення східною кухнею на заході повальне. Проте в Тетяни Федорівни воно має якийсь особливий відтінок. Можливо, це пояснюється тим, що її прадід, крім усього іншого, був особистим постачальником двору короля Сіаму — держави, яка нині називається Таїланд. Невже її любов до тайської кухні — відлуння тих далеких подій?..

Після трапези господиня зручно вмостилася у кріслі, витягнувши ноги на спеціальній кушетці. Тепер можна було й поговорити.

— Тетяно Федорівно, ви дуже багато допомагали вченим із Радянського Союзу, які приїжджали в ЦЕРН, а згодом — і фізикам із пострадянського простору. Причина цього — доброта душевна чи бажання допомогти батьківщині, яка вчинила з вашими предками так жорстоко?

— Так, у мене було бажання допомогти росіянам...

— Але ви допомагали й українцям...

— Коли мої предки залишали ту країну, вони не розрізняли громадян за національною ознакою. А приїжджі з Союзу справді потребували допомоги. Швейцарія була для них дуже незрозумілою країною. Серед прибульців були по-справжньому талановиті дослідники. Але, на жаль, з одним фізиком присилали двох людей у цивільному, котрі нипали за ним по п’ятах. Учених, до речі, обтяжувала опіка, і вони за першої-ліпшої нагоди намагалися її позбутися. Це було добре видно збоку...

Предки Фаберже — з емігрантів-гугенотів (французькі протестанти), які мусили втікати з Пікардії після скасування Людовиком ХIV Нантського едикту. Через північну Німеччину вони переїхали до Ліфляндії і нарешті — до Санкт-Петербурга. Густав Фаберже в серпні 1842 року заснував у цьому місті скромну ювелірну майстерню на Великій Морській вулиці.

Карл Фаберже, перебравши фірму в батька, поставив справу на широку ногу. Він кілька разів розширював майстерню, потім перетворив її на фабрику, де працювало близько 700 чоловік. Одного разу (гадають — у 1883 році) Карла Фаберже осінила креативна думка виготовити пасхальне яйце з секретом і запропонувати ідею Олександру III. Його величність ідею схвалив, зробив замовлення і побажав отримувати нове яйце щорічно напередодні Великодня. Фаберже виготовив для імператорської сім’ї 50 яєць. Ще сім яєць було виготовлено для сім’ї Кельх.

— Якби ваші предки залишилися в Росії, уявляєте, як у них склалося б життя?

— О, це дуже легко уявити — нас усіх просто розстріляли б. Мій дід за рік, який він провів у Росії після приходу до влади більшовиків, устиг посидіти у в’язниці. Сиділи й інші родичі. Слава Богу, декому пощастило втекти за кордон. А Лідію Картавцеву — сестру дружини мого діда Агафона Фаберже — розстріляли в 1938 році тільки за сприяння втечі.

Агафон до жовтневих подій мав віллу в Левашово (передмістя Петербурга) із зимовим садом, у якому росли персики та квіти, на стіл гостям подавалися ананаси з власної теплиці. На дачі працювало рідкісне на той час водяне опалення і виробляла струм приватна електростанція. Сходи з мармуру, скляна стеля, кімнати-зали, виконані у стилях різних історичних епох. Цей будинок був окрасою всієї околиці, хоча по сусідству жили відомі й не бідні люди: Бенуа, художник Савицький, академік Бруні.

Фаберже потурбувався про те, щоб побудувати спеціальну сталеву кімнату-сейф, у якій можна було б зберігати коштовності. Чутки про різноманітні технічні хитрощі, використані під час створення кімнати, хвилювали людей. Казали, що вона здатна підніматися спеціальним ліфтом і зависати між поверхами, що до неї підведено струм, що її стіни неможливо пробити з гармати тощо. Ну, а чутки про казкові багатства — тонни золота й коштовностей, заховані тут, — збурювали фантазії не тільки шукачів скарбів, а й ведмежатників усіх мастей. Це й стало фатальним для дачі, коли революційні вихори знялися над країною.

Стверджують, що через дачу Фаберже пройшли дві тисячі червоноармійців. Той стан, до якого її довели, дає підстави цьому вірити. Не передати, як було понівечено обстановку, створену найкращими художниками та дизайнерами того часу. Всі картини подірявили багнетами, оббивку з меблів — здерли, інкрустовану й мозаїчна підлогу, шафи, комоди — розбили, книжки — пошматували. Знайшли й сталеву кімнату. Хоча вона перебувала під охороною Петроградської ради і була опечатана, її вміст забрали за розпорядженням Зинов’єва.

Драматично склалися долі майже всіх надзвичайно талановитих людей, котрих залучав до роботи у своїй фірмі Карл Фаберже. Приклад того — доля Альми-Терезії Піль-Клєє родом із Фінляндії. Вона — автор пасхального яйця, створеного в 1913 році й названого «Зимове». Альма глибоко пережила трагедію «Титаника», який потонув того року, і вирішила втілити «крижану ідею» у пасхальному яйці. Ще в 1910 році вона розробила дизайн платинових ювелірних виробів у вигляді «морозного візерунка». Це була унікальна технологія. Не дивно, що в таких виробів з’явився монопольний споживач, який не захотів, щоб ще хтось ними володів. Його звали Еммануїл Людвігович Нобель.

Проте участь у знаменитих проектах не врятувала Альму. Після революції вона опинилася у Фінляндії, де їй запропонували... місце вчителя малювання у провінційній школі. Чи треба казати, що жити знаменитій художниці довелося вкрай скромно. Проте сьогодні її ім’я — одне з найвідоміших у фінів. Вона буквально стала національною героїнею...

За пасхальне яйце «Зимове» Фаберже пред’явив Миколі II рахунок — 24 648 карбованців 50 копійок. Цілий статок як на ті часи. Довгі роки вважалося, що воно безповоротно зникло. І ось сенсація — яйце вигулькнуло в Женеві на аукціоні «Крісті» у 1994 році. Відтоді його продавали неодноразово. При цьому билися цінові рекорди. Недавно воно пішло за 9,6 млн. дол.! І це ще далеко не межа, переконані мистецтвознавці...

— Швейцарія для російської людини, — мабуть, важка країна. Достоєвський любив жити тут, хоча постійно скаржився на нудьгу. А які ваші відчуття від цієї країни?

— Я народилася тут, тому мені порівнювати ні з чим. Хоча я фактично жила на уламку батьківщини, перенесеному на швейцарську землю. Коли пішла до школи, вміла розмовляти тільки російською.

— Ви не відчували тут дискримінації?

— На нас завжди дивилися косо. Росіян вираховували за поведінкою — їх вирізняє розмах. Швейцарці більш розмірені й раціональні. Та що ще характерно для нас — ми ніби не раді бачити своїх співвітчизників, яких зустрічаємо за кордоном. Наприклад, євреї, китайці, вірмени, представники багатьох інших народів летять назустріч друзям, як братам, допомагають одне одному. А в росіян немає особливого пориву, як немає й бажання допомогти одноплеменцям за кордоном. Китайцям не важливо, звідки інші китайці: з континентального Китаю, Тайваню, Гонконгу. Вони бачать одне одного і біжать назустріч — їм серед своїх добре. У ЦЕРНі китайці разом пишуть статті, проводять час, обідають. Як це не схоже на поведінку моїх співвітчизників. Фізики, котрі прибували з Союзу, довідавшись, що я росіянка, спочатку сторонилися мене. Вони ніби очікували якоїсь каверзи.

— А хіба ви не знали, що всі вони перебували під наглядом «недремного ока» компетентних органів?

— Я бачила — вченим, котрі приїжджали з СРСР, було нелегко. Серед них траплялися надзвичайно хороші, талановиті люди. Я дуже хотіла допомогти, оскільки Швейцарія для радянської людини була вкрай незрозумілою й непростою країною. Хоча швейцарські фізики сприймали радянських колег досить тепло.

— А як ви потрапили в ЦЕРН?

— Я почала тут працювати з цілком несподіваної причини: знала... італійську. В ЦЕРН завжди приїжджає багато італійців, але тут не було людини, котра знала б мову і могла б їх супроводжувати. Певний час я працювала в ООН разом зі своїм батьком і вивчила багато мов.

У батька була складна доля. Коли він виїхав із Росії, йому виповнилося 14 років. З дитинства, як і багато хлопчаків того часу, він складав радіоприймачі. Пізніше навіть працював радіотехніком. Але потім, напевно, обізвалися гени, і батько пішов у ювелірну справу. Йому неважко було переключитися, бо він був дуже здібний і різнобічно обдарований. Працював із дядьком, який мав невеличкий ювелірний бізнес у Парижі, де містилася контора «Фаберже і Ко».

— Вашому батьку вдалося досягти вершин вашого прадіда?

— Що ви! У нас не було великих грошей, а без цього не можна розгорнути ювелірний бізнес, для якого потрібні і коштовні метали, і діаманти, і каміння. Крім того, у цій справі не обійтися без високоточного устаткування, приміщень тощо. На жаль, позичити в банках необхідну суму нам, російським емігрантам, було непросто. Особливо якщо взяти до уваги, що й паспорта швейцарського підданого батько ніколи не мав. Він жив за так званим Нансенівським паспортом. Із такими початковими умовами не було сенсу й стартувати. А після війни стало ще тяжче. Довелося навіть продати права на фірмовий знак прадіда «Фаберже». Отож тепер я до фамільної марки юридично не маю жодного стосунку...

— Але це не інакше як були серйозні гроші, що дозволили вам поліпшити матеріальне становище?

— На жаль, це були смішні копійки. На сьогодні цю марку вже кілька разів перекуповували за дуже великі гроші...

— Тетяно Федорівно, ви народилися у Швейцарії і, природно, відразу отримали паспорт?

— Нічого подібного! Довелося докласти чимало зусиль, сплатити великі збори. Грошей, на жаль, у мене на все це не було. Крім того, я не особливо й хотіла отримувати швейцарський паспорт. Тільки коли довідалася, що моя знайома, яка працювала в ЦЕРНі, не маючи швейцарського підданства, так і не одержала пенсії, — почала активніше добиватися його отримання. Крім того, паспорт давав ті переваги, що не доводилося довго оформляти документи на отримання закордонної візи. Я стала громадянкою Швейцарії лише у 1970 році.

— Ви тепер, крім усього іншого, відомий мистецтвознавець. Як ви прийшли до цих досліджень?

— З віком захотілося більше дізнатися про своїх предків, про те, що вони робили в Росії. З мистецтвознавцем Валентином Скурловим я почала вивчати історію роду Фаберже. Сталося це вже після перебудови...

Карл Фаберже досяг таких вершин, тому що зрозумів, як треба організувати творчий колектив. Він надав членам своєї команди повну свободу у виборі сюжетів і в роботі. Це дозволило спалахнути безлічі зірок світового масштабу: емальєри, різьбярі по каменю, дереву, майстри лиття, високопрофесійні скульптори очолили окремі напрями. Так зібрався потужний міжнародний колектив. Може, у чомусь він був схожий на теперішній науковий колектив у ЦЕРНі.

Не дивно, що як тільки, з дозволу імператриці, пасхальні яйця з’явилися в експозиції Всесвітньої виставки в Парижі 1900 р., вони викликали фурор, здобули найвищу нагороду. К.Фаберже зразу ж обріс широкою популярністю й клієнтурою не тільки в Парижі та Європі, а й в Америці, Азії... Купець I-ї гільдії, придворний ювелір високого двору став постачальником короля шведського і норвезького, англійського королівського дому, ювеліром та емальєром сіамського короля. Знать з усього світу записалася в постійні клієнти його фірми. Під час офіційних візитів іноземні монархи неодмінно навідувалися в магазин фірми Фаберже в Петербурзі і везли звідти щось на згадку.

Фірма мала філії в Москві, Одесі (магазин — із 1900 року, майстерню — з 1903 року), у Києві (1905—1910 рр., магазин і майстерні на вул. Хрещатик, 27. Правда, нумерація будинків на той час була іншою, і магазин розміщувався з протилежного боку головної вулиці Києва)...

Стоп!.. А чому в нашому місті магазин і майстерні проіснували всього п’ять років і зникли на піку популярності майстра? І це тоді, як інші його філії процвітали...

— Безліч магазинів Фаберже, відкритих по всій Росії й навіть за кордоном, успішно працювали до жовтневого путчу, і тільки один із них, відкритий у Києві, проіснував лише п’ять років. Чому?

— Річ у тому, що в Києві дуже швидко розвивав своє виробництво Йосип Маршак. Це був великий майстер, і, напевно, в одному місті двом магазинам було тісно. Принаймні в Одесі магазин Фаберже існував дуже довго...

Хоча сьогодні про досягнення Й.Маршака в Україні почуєш не часто, на його вироби полюють антиквари всього світу, а його речі продаються тільки на найдорожчих аукціонах. Їх мало. Проте недавно на продаж було виставлено чудовий смарагдовий гарнітур з інвентарним номером фірми, що перевищує 40 тисяч. Де ж решта?

Йосип Маршак розпочав своє сходження простим ремісником у власній ювелірній майстерні, яка згодом стала фабрикою ювелірних виробів. Її перевели з Подолу — традиційного місця дрібних крамарів та ремісників — на Хрещатик. Тут працювало понад 40 чоловік. У ті часи власною працею можна було багато чого добитися. Правда, дослідники ламають голови, чому Йосипу Абрамовичу не вдалося отримати звання постачальника імператорського двору? Є версія, що йому зашкодила неблагонадійність — він нібито фінансував діяльність... ні, не більшовиків і не бомбистів-есерів, а дуже пристойних конституційних демократів. І все-таки!

Стосовно післяреволюційної долі фірми Й.Маршака циркулює багато легенд. Найнадійніша версія дозволяє стверджувати, що ця сім’я проявила далекоглядність в оцінці перспектив розвитку політичної ситуації в країні. Сини Йосипа Маршака не стали чекати, доки більшовики зазнають поразки. Вони переправили майно в Париж і заснували там успішну ювелірну справу. Вже у 20—30 роках фірма Маршака, поряд із Картьє і Бушероном, посідала міцні позиції у п’ятірці найбільших європейських ювелірних будинків. Проте війна, фашизм, лихоліття дістали і цих чудових підприємців та ювелірів. У 1940 році фірма перестала існувати. Відомо тільки, що сини Йосипа дружили в еміграції з синами Карла...

— Ви бували в Москві, зустрічалися з Юрієм Лужковим. Він пропонував вам сприяння, обіцяв допомогти повернути щось із експропрійованого майна?

— Ні. У них інтерес до мене був тільки до того моменту, коли зрозуміли, що в мене грошей немає...

— Ви не хочете ще раз відвідати Москву і продовжити вияснення стосунків із наступниками радянської влади?

— Ні...

Ми стояли з Тетяною Федорівною на березі річечки, що тече краєм її невеличкого саду. Через річку перекинуто місток, який спирається на бетонну палю.

— Навіщо така потужна паля? — здивувався я.

— Ви не уявляєте, якою стає ця річка під час дощів у горах. Вона все зносить на своєму шляху. Вода майже повністю заливає міст. До речі, його власноруч побудували фізики, які гостювали в мене. Сказали, що на знак вдячності за мою допомогу їм...

Під час Першої світової війни матеріальне становище фірми Фаберже різко погіршилося. Карл Фаберже змушений був особисто звертатися до Олександра Керенського, щоб у березні 1917 року передати яйце імператору, який перебував під вартою, й отримати оплату. Як писав у листі К.Фаберже, «моя фірма майже повністю переведена на виконання замовлень для потреб фронту. В даний час Московський механічний завод виконує велике замовлення Головного Артилерійського Управління на 2 000 000 латунних артилерійських втулок типу 1915 року...

Оскільки всі ці роботи поки що не оплачені, я переживаю значні труднощі. На моєму Московському механічному заводі робітники не отримують платні з січня місяця, чим відразу скористалися агітатори. Руйнівний настрій зростає так швидко, що, коли не виплатити грошей зараз, завтра фабрика зупиниться, і військові замовлення виконувати буде нікому.

Щоб платити робітникам, я змушений виконувати раніше взяті замовлення. Одне таке замовлення 1916 року вже виконане. Це замовлення Його Імператорської Величності на виготовлення до Великодня 1917 року кількох кістяних і кам’яних звірят.

Оскільки навіть оплата таких недорогих виробів для мене важлива, прошу Вашого зволення вручити це замовлення Миколі Олександровичу Романову.

Разом зі звірятами для колишнього царя я виготовив зовсім просте пасхальне яйце, без розкоші. Воно з карельської берези з маленькими ободками з золота. Всередині яйця — простий механічний слоник на щастя.

Звертаюся до вас із найпокірнішим проханням не відмовити вручити це пасхальне яйце разом із фігурками звірят».

Мотиви відмови Керенського зрозуміти неважко. Проте зберігся підпис про повну оплату цього рахунку, а отже — і про вручення царю: той оплачував замовлення тільки після вручення. Як це вдалося, коли цар уже перебував під арештом?..

К.Фаберже, зрозумівши, що далі жити в цій країні неможливо, спочатку емігрував до Риги, щоб бути ближче до Петербурга. Він ще сподівався повернутися. Та коли більшовики захопили це місто, втік із друзями в Німеччину. Коли й там розпочалася революція, довелося переїхати до Вісбадена. Він повторив шлях, який пройшли по Європі його предки гугеноти. Фактично так Карл Фаберже повертався на батьківщину своїх предків. Однак у Європі він почувався препаскудно. Старів буквально на очах. Трохи легше стало, коли дружина і син Євген перевезли його в Лозанну. Тут здоров’я трохи поліпшилося.

Однак для активного трудоголіка життя без любимої праці була карою. Близькі часто чули від нього: «Це вже не життя, коли я не можу працювати і приносити користь». Йому — творцю квітучого ювелірного підприємства, визнаного в усьому світі, — було нестерпно спостерігати, як справу його життя руйнували з немотивованою жорстокістю.

«Так жити немає сенсу», — дедалі частіше казав. Він помер тихо, без страждань удосвіта у віці 74 років. Його тіло піддали кремації в Лозанні під звуки улюбленої меси Бетховена. Пізніше син Євген перевіз прах у Канни й поховав у могилу дружини...

Коли ми виїхали з Ферньє, посутеніло. Тетяна Федорівна відвезла мене до готелю. Вона явно втомилася. Це відчувалося з того, що вела авто над силу, часто порушувала правила, їхала на червоне світло. Наступного дня я довідався, що невдовзі вона лягає на операцію. Проте за весь час зустрічі Тетяна Федорівна жодного разу не обмовилася про свої проблеми.

Тільки прощаючись, я згадав, що зі мною фотоапарат, яким не зробив жодного знімка. Хутко витяг камеру і сфотографував Тетяну Фаберже за кермом автомобіля. Відчуття якнайглибшої вини за власну незграбність, за чавунну безжалісність історії, за наше вічне невміння оцінити чудових людей не полишало мене. Кому заважали в країні ці надзвичайно талановиті, патріотично налаштовані нащадки французів, які, навіть повернувшись на землі предків, так і залишилися глибоко російськими людьми?..