«Телезірка» у вушанці

Ця історія сталася, коли я мешкав у Мадриді в гуртожитку Червоного Хреста. Цей заклад наші земляки чомусь звали поміж собою «бомжатником», а дарма. В мене залишилися приємні спогади: ліжко для ночівлі (щоправда, на другому ярусі, як в армії), харчування двічі на добу, раз на тиждень десятиразовий талон для проїзду в метро, душ, телевізор вечорами — усе це безплатно протягом трьох місяців. І ще два десятки днів мені «накинули» додатково за зразкову поведінку. Чого ще душі бажати на початку трудової біографії в незнайомій країні, де наших співвітчизників не густо?

Серед мешканців гуртожитку був молдованин Микола — комунікабельний доброзичливий хлопець, проте шибайголова, яких світ не бачив. Якось він довірливо сповістив мені, що шукає кількох хлопців, котрі б... знялися в рекламному ролику для телебачення. Його приятель-кубинець Оскар після навчання в Москві працював в Іспанії в одному з туристичних агентств і товаришував із режисером Віктором, котрий мав підготувати сюжет для одного з каналів центрального телебачення. Складність полягала в тому, що для зйомок знадобилися російськомовні персонажі. «Так де ж їх шукати, якщо не в нас?» — вирішив Микола. До того ж телевізійники обіцяли накрити для учасників зйомок «поляну» та ще й заплатити п’ять тисяч песет (це на старі гроші, що нині становить приблизно 80 євро). Маючи досвід виступів у художній самодіяльності, зокрема п’ятнадцять років у народному хореографічному ансамблі «Наддністрянка» Ходорівського міського будинку культури та півроку в ансамблі пісні й танцю «Черемош» Львівського національного університету, я відважився ризикнути.

Микола вмовив також Василя з Коломиї і Сашка з Ковеля — на лаври «телезірок» вони не зазіхали, а шанс заробити копійчину вирішили не втрачати.

Вчотирьох ми вирушили на знімальний майданчик. Привезли нас у залізничне депо на станції Фуенкарраль, що в північних околицях Мадрида. Там уже було підготовлено пасажирський вагон, в якому мали відбуватися основні події. Телевізійники розгортали своє «господарство», настроювали апаратуру. Підійшов режисер, імпозантного вигляду молодий іспанець, і через перекладача, кубинця Оскара, почав роз’яснювати суть зйомок. Як з’ясувалося, найпопулярніша іспанська спортивна газета «Марка» замовила рекламний ролик фотоальбому однойменного видавництва, випущеного у світ з нагоди старту чергового турніру футбольної Ліги чемпіонів.

Віктор коротко змалював сюжетну канву. Росія, зима. У теплому вагоні подорожує молодий іспанець, котрий уважно розглядає нову книжку. Коли ж натрапляє на сторінку, де розміщено інформацію про наше київське «Динамо», яке по черзі «розтрощило» протягом двох попередніх сезонів місцевих грандів «Реал» і «Барселону», його попутник, побачивши в альбомі своїх, радісно вигукує російською мовою: «Динамо» Киев — прекрасная команда!». Виконавця ролі попутника мали визначити з-поміж трьох претендентів: мене, Василя й Сашка.

Однак іще до початку «творчого» конкурсу, ми, українці, рішуче виступили проти репліки російською. Почали доводити: це ж наша команда, то й повідомити про неї треба українською! Режисер замислився, але потім категорично заявив, що російський текст його співвітчизники ще сяк-так зрозуміють, а український — ні.

Потім принесли одяг, в якому мали зніматися: зимові плащі з хутряними комірами, шапки-вушанки, шарфи, рукавиці. Плащі виявилися жіночими. Нам роз’яснили: у сприйнятті іспанців Росія — це Сибір, холоднеча з тріскучими морозами і снігом по коліна. Саме зимову атмосферу збиралася відтворити знімальна група в середині серпня. На мої закиди, що це жіночий одяг, телевізійники не відреагували. Лише костюмерша пробубоніла: «Інших немає».

Після цього кожен з кандидатів змушений був одягнутися й вигукнути потрібну фразу. Напевно, все ж таки далася взнаки моя яка-не-яка «творча» підготовка, бо сеньйор Віктор обрав мене.

...Важко сказати, скільки разів повторювалася зйомка. Прискіпливий режисер, вочевидь, вирішив зігнати з мене не один кілограм смальцю. То йому не подобалося, як я піднімаю великий палець стиснутої в кулак правої руки, то не дуже емоційний вигук, то вушанка занадто налізла на очі. Чимало претензій адресувалося й іспанському акторові, але йому було легше, бо одягнений був лише в сорочину й джинси. Технічній службі перепало на горіхи за те, що «сніг» за вікном не такий лапатий, що «мороз» дуже мляво малює на шибці свої візерунки. Здавалося, цьому затяжному процесу не буде кінця-краю. Голос дівчини, яка вигукувала номер чергового дубля, вже аж дзвенів у вухах. Коли ж зйомки завершилися, почувався як вичавлений лимон.

Гадаєте, на цьому було поставлено крапку? Аби посилити російський колорит, Віктор вирішив, що ми втрьох із Васьком і Сашком маємо заспівали приспів із всесвітньо відомої «Калинки». Через три-чотири спроби Віктор нарешті оголосив: «Фініта ля комедія»... Невдовзі ми вже сиділи за столом, що вгинався від різноманітних напоїв і наїдків. Гуляла знімальна група до другої ночі. Потім нас на таксі відвезли до «рідної» домівки, не повідомивши, де й коли покажуть відзнятий матеріал.

Минуло тижнів зо три. Ми сиділи в їдальні гуртожитку. Деякі його мешканці дивилися кінострічку, яку транслював Перший канал іспанського телебачення. Я писав листа дружині. І раптом під час рекламної паузи стрепенувся від знайомої фрази: «Динамо» Киев — прекрасная команда!». Підвів очі — і побачив власну персону. Вася з Коломиї аж підскочив у кріслі, очікуючи побачити на екрані себе. Але «Калинка» в нашому виконанні так і не прозвучала.

...Хай там як, а за державу приємно. Не часто ж наші краяни та й узагалі українська тематика потрапляють на блакитні екрани іспанських телевізорів. А тут — Перший національний!