Театральна історія. 75 років тому, 1930-го, відбувся судовий процес у справі «Спілки визволення України» — «СВУ»

…Уявіть, що вас повинні судити. Не за конкретний злочин, а за НЕскоєний. Ви нічого не зробили проти пануючої політичної системи (устрою), але відомо, що ви не (дуже) любите її. І ось вам пропонують «зізнатися» в цій нелюбові. A заодно — у злочині, якого не було, але який міг бути. Ви заперечуєте, доводите, що нічого не скоїли. Вам відповідають, що все ж таки необхідно зізнатися, покаятись. Задля збереження громадського порядку, задля науки реальним ворогам, що направду плекають підступні наміри. Нарешті, заради спокою близьких вам людей, які можуть постраждати через ваші нерозуміння і «неправильну» поведінку. «За що ж вони постраждають?» — запитуєте ви. І чуєте у відповідь: «Ну, ось ви знов… Вводите самого себе і всіх в оману. Вам же пояснили: постраждають через вашу нерозумну поведінку. Зрозумійте нас і підіграйте. Не заради нас, а в ім’я інтересів суспільства і ваших родичів, дорогих вам людей. Зрештою, заради себе, оскільки, якщо зізнаєтесь, найсуворіший вирок буде пом’якшено або замінено».

Сказати б, трохи театру і все…

Актори

«Підсудних привозили з тюрми не в «чорних воронах», а в звичайних автобусах, ніби на прогулянку. На сцені в перервах підсудним підносили чай із «пирожними». Організатори явно перегравали, пересаджували свою роль гуманних учнів Дзержинського. Демонстративно великі солодощі, кондитерські вершини тодішнього щасливого життя, були тут не до речі. Проте, думаю, що відкинути їх підсудний академік Сергій Єфремов, людина великої гідності, не міг. Не могли й інші. Так само не могли відкликати своїх попередніх свідчень, даних у Києві, вимучених довгими днями й ночами без сну. І признання, і театральні солодощі — все належало до заздалегідь розробленого ритуалу, і підсудні мали коритися йому». Так згадує очевидець про процес «СВУ».

Зверніть увагу на слова про сцену. Процес справді відбувався у приміщенні Харківської опери, де спорудили судову залу.
У театральній залі сиділи глядачі, оскільки процес, мовляв, відкритий. Насправді це були переважно працівники ГПУ і «довірені» особи, представники «еліт» — політичної, виробничої, наукової, літературної тощо.

Втім, «театр» був не лише у межах реального оперного театру, а й у в’язниці, звідки привозили учасників процесу. У камерах їх зустрічали квіти на столиках, білосніжна постіль. Їжа, яку приносили в’язням, також була цілком пристойна. Уявляєте?
Я — ні. Одначе саме так було, і тривало це, допоки тривав процес, себто з 9 березня по 19 квітня 1930-го.

Судили 45 осіб, серед яких були 2 академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), 15 професорів вузів, 2 студенти, 1 директор середньої школи, 10 учителів, 1 теолог, 1 священик УАПЦ, 3 письменники, 5 редакторів, 2 кооператори, 2 правники й 1 бібліотекар. 15 підсудних працювали в системі ВУАН. 31 особа колись входила до різних українських політичних партій, один був прем’єр-міністром, два — міністрами уряду Української Народної Республіки, шестеро — членами Центральної Ради. Між підсудними було дві особи єврейського походження, а також три жінки. Отже, судили представників інтелігенції.

«Головну роль» організатори процесу віддали Сергію Єфремову, видатному вченому-літературознавцеві, автору знаменитої «Історії українського письменства» та багатьох інших публікацій, політичному і громадському діячеві, в минулому — заступнику голови Української Центральної Ради, віце-президенту ВУАН. Досвід арештів він мав ще за царату, турбували його свого часу й чекісти. Однак «остаточно» (якщо використовувати формулу одного з булгаковських героїв) Єфремова заарештували співробітники ГПУ УСРР у липні 1929-го. Заарештували, щоб зробити лідером «СВУ».

З-поміж інших обвинувачених слід виокремити колишнього міністра закордонних справ УНР, наукового співробітника ВУАН Андрія Ніковського, діяча Української Автокефальньої Православної Церкви (УАПЦ), колишнього прем’єр-міністра УНР Володимира Чехівського, відомого вченого академіка ВУАН Михайла Слабченка, колишнього діяча Української партії соціалістів-федералістів, завідуючого 1-ю Київською трудовою школою, визначного педагога Володимира Дурдуківського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську (дочка класика української літератури Михайла Старицького), професора Київського Інституту Народної Освіти, мовознавця Всеволода Ганцова, старшого асистента Київського медичного інституту, лікаря Аркадія Барбара, серед пацієнтів якого було чимало тодішніх керівних діячів…

Втім, напевне, буде неправильно комусь віддавати перевагу. Серед тих, кого зробили «акторами» у політичній п’єсі у стінах Харківської опери, було чимало яскравих особистостей. Про них уже і ще буде чимало написано. Мене цікавить інше. Чому вони, переважно немолоді вже, авторитетні (і таки інтелігентні) люди, погодилися грати свої ролі? Очевидно, багато хто з них не (с)приймав нову владу, але це ще не підстава підтверджувати і розшифровувати найабсурдніші задуми.

Наприклад, те, що вони ще у 1926 році створили «СВУ» з метою «повалення Радянської влади з допомогою інтервенції та реставрації капіталістичного буржуазного ладу з військово-фашистською диктатурою». Або те, що хотіли труїти комуністів-пацієнтів. Хоча жодного факту підготовки інтервенції, диктатури, терору або отруєнь не було зафіксовано. Слідчі застосовували індивідуальні методи шантажу. І це їм вдалося. Драматурги й постановники процесу «СВУ» виявилися ефективними у своїх зусиллях, хоча досягли успіху не відразу. Однак досягли, і це варто проаналізувати.

Драматургічний задум

Почнемо з «лідера», з уже згаданого Сергія Єфремова. Зламати, примусити говорити і писати те, що треба, — це, на перший погляд, здавалося нездійсненним завданням. Його називали «совістю української інтелігенції», він мав важкий, але твердий характер. Інтригувати особливо не вмів (скажімо, так, як академік Михайло Грушевський, із яким вони конфліктували), та ще й не приховував критичного ставлення до більшовицького режиму з його новими цінностями.

З 1923 року він вів щоденник, у якому фіксував своє життя-буття, реагував на розвиток суспільства, записував навіть тогочасні анекдоти. Фіксував він і факти своїх зіткнень із владою та її представниками. У цьому ключ до всієї драматургії процесу «СВУ», оскільки «ремствував» не лише Єфремов, а вся стара інтелігенція, представники якої, можливо, не були такими «крутими» у поведінці, як Єфремов, але критично налаштованими до режиму таки були. Ця критична хвиля трохи послабла після ХІІ партійного з’їзду, відповідно до рішень якого здійснювалась політика «українізації». Логіка була приблизно такою: якщо більшовики хочуть розвивати далі українську культуру, ми охоче будемо співпрацювати з ними.

То для чого ж тоді створювати якісь підпільні структури? Саме про це один із підсудних, Борис Матушевський, через кілька років запитає Єфремова у Ярославському ізоляторі на прогулянці. Відповідь була такою: «Мені сказано на допиті: ви й такі, як ви, повинні зійти зі сцени сьогоднішнього українського культурного і громадського життя, бо ви являєте собою притягальну силу для прихованих і потенціальних ворогів радянської системи. Українська культура й наука будуть далі розвиватись, але без вас. Уже підросли нові, радянські кадри української інтелігенції, котрі без шкоди для діла замінять вас. Отож вибирайте: або ж СВУ в тому аспекті, який ми вам пропонуємо, й тоді ви та інші пройдуть через відкритий судовий процес, де не буде жодного розстрілу й взагалі вироки будуть досить м’які, або суду не буде, а все це пройде через постанову колегії ОГПУ, й тоді ми заллємо кров’ю так званих «свідомих українців» усю Україну. Це ми можемо зробити — ви це самі добре розумієте…».

У такий спосіб Єфремов виправдовував свою поведінку. Та був ще один мотив. Особистий. У 1992 році киянка Тетяна Ільченко в листі у газету «Рада» написала, що ще в дитинстві спілкувалась із Єфремовим. Він мешкав у Києві у Володимира Дурдуківського. Сестра останнього Онисія фактично була дружиною академіка. Вже під час нацистської окупації Ільченко з мамою зайшла до Онисії Дурдуківської, і вона розповіла, що Єфремову пригрозили: якщо не підпише тих фальсифікованих паперів, необхідних слідству, то її заарештують. Вважаючи, що тортури зведуть її в могилу, Єфремов, рятуючи кохану, підписав усе, що від нього вимагали.

Якщо це врахувати, то не дивно, що на допиті 25 липня 1929 року, невдовзі після арешту, Єфремов заявляв, що «про існування контрреволюційної організації не знав і ні від кого про неї не чув», а 10 вересня того ж року визнав «існування «Спілки визволення України», контрреволюційної організації, і свою до неї приналежність...» Коли іншим заарештованим почали показувати підписи під свідченнями «залізного» академіка, вони також почали «зізнаватися».

У контексті згортання нової економічної політики, «розкуркулення», масової насильницької колективізації, на тлі масового спротиву селянства процес «СВУ» перетворювався на трагічну інтродукцію глобального «упокорення» інтелектуальних верств України, чия діяльність і навіть саме існування в умовах контрольованої «українізації» нагадували про «самостійницькі» змагання українців 1917—1920 років.

Недаремно гепеушний «ас» з українського питання, слідчий Соломон Брук, як згадував Борис Матушевський, на допитах повторював: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо!»

Режисери і диригенти

На сцені Харківського оперного театру постійно були присутні і безпосередньо керували ходом судового процесу начальник секретного відділу ГПУ УСРР Валерій Горожанін та начальник ІІ-го відділку Борис Козельський. Саме їхні підписи стоять під обвинувальним висновком у справі «СВУ» й під тими документами, з яких, власне, розпочалася справа. Їхні підписи, а також ім’я голови ГПУ УСРР Всеволода Балицького можна бачити під документами, що з’явилися ще до процесу і визначали його організацію.

Наприклад, «Докладная записка», де знаходимо у систематизованому викладі чимало «ліній» діяльності «СВУ», про які потім згадували на процесі, а також і ті, що відпали, яким чекісти не змогли надати реально небезпечного вигляду. У зв’язку з цим надзвичайно цікавими є ще два документи. Йдеться про «Ориентировочный список арестованых по Киеву, подлежащих представлению на процесс». Тут знаходимо не тільки тих, хто опинився на лаві підсудних, а й тих евентуальних обвинувачених, яких «готували» до процесу.

Особливої уваги заслуговують рукописні корективи, зроблені на цих документах. Скажімо, в «орієнтовному списку» до «Президії СВУ», вписані Людмила Старицька-Черняхівська, а також Михайло Слабченко, якому згодом відведуть більш скромну роль керівника Одеської філії. Поруч із чотирма кандидатами на «церковну лінію» твердо дописано: «Будет взят ряд лиц с периферии». Навпроти «кандидатів до процесу з периферії» поставлені «плюси» поруч із прізвищами конкретних осіб, а поруч з іншими — ніяких позначок немає (або, як, наприклад, поруч із прізвищем вчителя З.Гудзь-Засульського, «плюс» замінено на «мінус»). Напевно, ці примітки зроблені особисто Всеволодом Балицьким, який уважно читав і робив позначки на інших документах.

Одначе головні диригенти процесу «СВУ», як легко здогадатися, перебували не в Харкові, а в Москві. Це насамперед Сталін і його оточення, з якими харківські вожді постійно узгоджували всі найдрібніші деталі і від яких постійно чекали нових директив. Зокрема 2 січня 1930 року надходить така сталінська шифрограма: «Харьков — Косиору, Чубарю. Когда предполагается суд над Ефремовым и другими? Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников. Нам нечего скрывать перед рабочими грехи своих врагов. Кроме того, пусть знает так называемая «Европа», что репрессии против контрреволюционной части спецов, пытающихся отравить и зарезать коммунистов-пациентов, имеют полное «оправдание» и по сути дела бледнеют перед преступной деятельностью этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба согласовать с Москвой план ведення дела на суде».

Відомому лікарю, пацієнтами якого були й комуністичні вожді, Аркадію Барбару і в жахливому сні не могло наснитися, що він буцімто розглядав пацієнта-комуніста «не як хворого, а як ворога». Однак невдовзі йому довелося зізнаватись у цих та інших «гріхах». Ці зізнання мали фарсовий характер, але подальшу долю лікаря фарсом не назвеш. Засуджений на вісім років позбавлення волі, він у жовтні 1938-го був страчений за те, що нібито продовжував «контрреволюційну діяльність» уже в концтаборі.

Головою суду був Приходько, колишній «боротьбіст», серед членів суду — Гаврило Одинець і робітник заводу «Арсенал» Коробенко. У цих двох також була не дуже «гладка», за тодішніми критеріями, біографія. Перший ще до Першої світової війни був серед «свідомих» українців, а другий належав до українських соціал-демократів, а потім обидва поміняли політичні орієнтації на користь (ясна річ) більшовиків. Одним із ключових громадських обвинувачів був Панас Любченко, також колишній «боротьбіст». На процесі активно виступали генеральний прокурор Михайло Михайлик і Лев Ахматов (прокурор Верховного суду УСРР). Ось ці особи, власне, (разом, зрозуміло, з чекістами) і визначали перебіг процесу, примушували підсудних грати відведену кожному роль, втручались, якщо хтось забував написані для нього слова.

У принципі, слід визнати, що диригенти й режисери відпрацювали «свій номер». Процес відбувся, і, незважаючи на те, що в судовому засіданні допитали лише п’ятьох свідків, а конкретної вини підсудних не було встановлено, вироки винесли. Вироки різні (максимальний — «червінець», тобто 10 років позбавлення волі, жодного смертного вироку), але однаково неправедні, що й дало підставу офіційно реабілітувати учасників справи «СВУ» ще за комуністичних часів — у 1989 році.

Глядачі, рецензенти і критики

Обсяг цього матеріалу не дозволяє розлого цитувати глядачів, тих, хто перебував під час процесу «СВУ» у Харківській опері. «Сухий залишок» оцінок тих, хто міг адекватно сприймати побачене, такий: це був театр абсурду, а те, з яким спокоєм підсудні розповідали про свої найпохмуріші, найпідступніші задуми, наводило на думку, чи сповна вони розуму взагалі. Щоправда, бували й «технічні» проблеми. Коли хтось із підсудних починав розповідати те, чого від нього не чекали, засідання зупиняли, а на наступному засіданні все йшло вже «як по маслу».

Особливо старався Микола Павлушков, якого було оголошено лідером «Спілки української молоді» («СУМ»). Він виступав на процесі, як іронічно сказав сучасник, не боючись за себе, а ніби звітуючи «перед вищим командуванням збройних сил націоналістичної контрреволюції». Неперевершений Борис Антоненко-Давидович, який безпосередньо спостерігав за процесом «СВУ», написав, що Павлушков, «якщо й вірити всім його свідченням, виглядав на суді, як оперетковий ватажок — без війська й однодумців».

Однак саме з Павлушкова його сестра, яка опинилася за кордоном, та ще дехто у публікаціях почали робити героя. По війні за кордоном опинилося ще кілька осіб, які почали критикувати попередню версію оцінки «СВУ» та «СУМ» і проголосили, що ці структури існували й не слід наговорювати на українців, які не корилися більшовицькому режимові. Звісно, писали ці люди і про власну участь у підпільній боротьбі. Отже, чи існував реальний, не міфічний, спротив більшовицькій владі, і чи не можна відтак говорити про реальність існування «СВУ» і «СУМ»?

Не підлягає сумніву, що спротив режимові існував. Це засвідчують чимало документів, хоча сама тема — опору сталінізму — ще потребує кваліфікованого аналізу, а не квазіпатріотичних ламентацій. Щодо другої частини запитання, то гіпотеза про реальне існування «СВУ» і «СУМ» навряд чи витримує перевірку документами і фактами. Немає підстав говорити про те, що було створено опозиційні чи «шкідницькі» структури у тому вигляді, як це хотіли бачити працівники ГПУ.

Безумовно, Сергій Єфремов та інші його, як висловився Всеволод Ганцов, «співпроцесники» були українськими патріотами (тим самим в очах нової влади — «українськими буржуазними націоналістами») й активно працювали в ім’я національно-культурного відродження України. Однак робили вони це абсолютно легітимно, а не підпільно, за директивами від українських або інших еміграційних центрів.

У зв’язку з цим варто звернутися до думки одного з підсудних, Костянтина Туркала. Йому пощастило вижити (він емігрував до США, де помер 1979 року): «Тепер іще є українці, які вважають справу «Спілки визволення України»… за контроверсійну, тобто їм невідомо й неясно, була чи не була така організація в дійсності. А є такі українці… які твердять, що СВУ 20-х років була і тим-то виправдовують московську большевицьку владу, яка скарала фактично невинну верхівку наукової інтелігенції українського народу. Я особисто, як один із підсудних, відкидаю контроверсійність у цій справі і рішуче, з цілковитою моральною відповідальністю заявляю, що формально організації СВУ не було, а її провокаційно сконструювало, з допомогою двох підсудних у цій справі, московське ГПУ, щоб створити законну підставу для знищення верхівки української наукової інтелігенції того часу. Усі ті підсудні, що належали до моїх приятелів і друзів, казали мені, що довідувалися про «існування» СВУ від слідчих під час передсудового слідства, коли я розмовляв із ними вже на суді».

«Два підсудних» — це Єфремов і його племінник Павлушков, а історія почалася так. У травні 1929-го у Києві заарештували кількох молодих людей, серед яких були й провокатори, котрі витягували зі своїх співрозмовників «націоналістичні» оцінки суспільного життя, а потім повідомляли «куди належить». Провокаторів невдовзі звільнили, а з решти почали вичавлювати зізнання проти вже наперед визначених «злочинців». Ось так почалася справа «СУМ»: заарештували Павлушкова, який виказав, де саме академік ховав свій щоденник, про який я вже згадував і який слугував практично єдиним доказом «контрреволюційності» Єфремова (хоча ніякої справжньої контрреволюції у тексті немає). До речі, після винесення вироку у справі «СВУ» Єфремов скаже Ганцову: «Ніколи не прощу Миколі, Микола для мене вмер. Я йому довіряв більше навіть, ніж Дурдуківському. Він один, Микола, знав той потайник, де я ховаю свої щоденники».

Згодом був заарештований Єфремов, а далі до нього «приєднали» осіб, які вже давно були у ГПУ «на прикметі», — ось так сформували «СВУ». Основними діючими особами на процесі «СВУ» були 45 осіб. Ще 700 заарештували невдовзі у зв’язку з цією справою. А всього, за деякими підрахунками, під час та після процесу «СВУ» було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тисяч осіб. Як і в кожного процесу тієї доби, у цього також було своє смертоносне відлуння…

І Єфремова, і Павлушкова принесли в жертву Молоху терору. Загинуло багато інших учасників процесу «СВУ», а також неписьменних українських селян, від яких вимагали зізнання в участі «у якомусь севеу»... Втім, винищили не лише їх, а й організаторів, тих, хто отримав у 1930-му позитивну рецензію від начальства за організацію «театру у театрі» (Горожанін, Балицький, Брук, Приходько, Любченко, Ахматов, Михайлик etc).

Життя не стояло на місці, і з’явилися нові рецензенти. З-поміж яких виокремлю кінодраматурга й письменника Гелія Снєгірьова, який у 1970-ті роки підготував книжку «Набої для розстрілу», вперше надруковану в Україні у 1990-му. Користуючись тільки доступними матеріалами, пресою 1930-х років і спогадами деяких учасників справи «СВУ», він переконливо показав її провокативний, сфабрикований характер. І він же висловив припущення, що колись наші сучасники побачать оголошення: «Сьогодні заново слухається справа «СВУ».

…Готуючи цей матеріал і згадуючи, як ще в часи горбачовської «перебудови» в архіві тоді ще КГБ гортав томи справи «СВУ» (а цих томів понад 200!), я подумав: а може, і справді варто час від часу перечитувати, переслуховувати цю справу, щоб зрозуміти, яку інтелігенцію ми втратили і якою вона повинна бути.