Танталові муки достатку

Здається, ще зовсім недавно ми - населення однієї шостої частини суші - жили скромно й задовольнялися малим. У цієї скромності була своя норма, але був і сильний мотив приниження, який де-не-де доходив до сьо­мого кола пекла. Нині як компенсацію за це ми бачимо протилежне: таке враження, ніби в якомусь раю-перевертні люди - люди достатку - їдять і не можуть наїстися, п’ють і не можуть напитися, розважаються й не можуть себе розвеселити, багато тратять, але все ще не можуть придбати бажане, яке постійно віддаляється, наче моторошний міраж. Спрагу приємного, легкого життя не втамувати, - чи це не танталові муки ...

Зрозуміло, я жодною мірою не закликаю повернути часи «загальної скромності», далекий від закликів «їсти менше й одягатися гірше», я хочу розставити інші акценти, сконцентрувавшись на питанні, який ключик має прокрутитися у психіці людини, аби вона прийшла бодай до усвідомле­ного, раціонального споживання, такого, що стояло б оддалік загальних схем і сліпого копіювання якихось стандартів, які доходять уже до абсурду. Тобто повер­нулася б до золотої середини, що розчищає шлях до справжньої творчості.

Є така притча, приписувана Нікола Шамфору. Хтось у товаристві людей дуже багатих доводив, що розумній людині цілком достатньо певної, слід гадати -скромної, суми. Багатії це рішуче й емоційно спростовували. Чому це їх так схвилювало? Очевидно, вони зрозуміли, що ризикують втратити раба. Поговорімо про гідність як форму рабства.

У житті деяких людей настає момент, коли вони перестають заробляти гроші, свідомо «прикручуючи ґніт» доходів, і намагаються наблизитися до себе, виділяючи певний прожитковий мінімум, змінюючи тим самим свою свідомість.

У Росії цих людей називали «нестяжателями», «юродивими», у нинішньому англомовному світі їх називають «дауншифте­рами» (від англ. down - униз і shift - зсування, зсування вниз кар’єр­ними східцями, свідома відмова від участі у щурячих перегонах за грішми) або прихильниками simple life («спрощення»), відходу від надмірного багатства, яке дістається надто високою ціною, втратою значної час­тини особистості. Звичайне явище - автостопники, хіпі та ін­ші неформальні комуни в Єв­ропі і США. Правда, всередині цієї групи йдеться лише про ідеологію необтяжливості потребою заробляти. Те, що людина бідна, достоїн­ством не вважається. Достоїнст­вом вважається свобода від систе­ми підпорядковуватися матеріаль­ному достатку й від закабалення працею. Скільки в людини грошей, нікого не цікавить, це просто не цінність. Тих, хто живе таким життям, небагато, а симпатиків - чимало. Нарешті, на найнижчій сходинці міститься культура клошарів та бомжів. Зрозуміло, все це - далеко не одне й те ж саме, має різні градації і абсолютно різний смисл.

Такі практики сягають корінням у глибину століть. Ще в Греції I століття н.е. суспільство поділялося на стани - людей, котрі не можуть піклуватися про своє прогодування - людей «недостатніх», тих, хто мусив працювати, щоб жити; і «справжніх» людей, таких, котрі не працюють. У XII столітті в Європі виник рух добровільної бідності. Його адептів називали «ідіотами» - людьми, які не мали значення для суспільства. Так, святий Франциск називав себе «ідіотом» (ignorans sum et idiota). З ослабленими розумовими здібностями це пов’язано не було, людина могла бути розумною, але соціально недостатньою. Замість престижного багатства «ідіот» вибирав долю убогого. Очевидно, нині таку людину, в рамках політкоректності, називали б людиною, що «прийняла виклик не бути процвітаючою».

Цікаво, що грецьке слово «ідіотес» («ідіот») ще у IV столітті до н.е. означало, зокрема, і «приватну особу, котра відмовляється займатися державними справами, брати участь у політичному житті». Сумніваюся, однак, що в сучасному світі «ідіотами» слід вважати тих, хто ігнорує вибори або відмовляється від участі у президентській гонці.

У XII ж столітті це явище розвинулося ось чому: саме тоді виникає потужний прошарок освічених людей, юристів, теологів, які не працювали фізично. З’являються перші університети. Людина має вплив і владу завдяки знанням. «Ідіот» відмовляється й від цього. Його уразливість і сила - у відмові не тільки від матеріального багатства, а й від мар­нославства інтелектуальної перемоги. «Ідіоти» відкидали саме становище в суспільстві, випадаючи тим самим із лав тих, хто просто убогий і тим самим має міс­це в суспільстві, але на самому дні. Установка «ідіотів» вела за дно, до повного й дивного випадіння із правил. Бідність ставала нематеріальною, наближенням до святості...

Коса Великої Чуми, пройшов­шись Європою, призвела до неста­чі працездатного населення. Із XIV століття з’являються закони про заборону жебрання, обмежен­ня милостині, примус до роботи. Виникають жорсткі критерії дос­татку і правила допомоги. Ма­теріальне становище людини фіксується і бюрократизується. Праця стає нормою, бідність - пороком. Бідність тепер трактується як дармоїдство, небажання трудитися, а бідний - як асоціальний елемент: він не просто поза станами, він ще й шкідливий, небажаний тип, своєрідна порча, болячка на тілі суспільства.

У Радянському Союзі, навпаки, офіційна пропаганда утверджувала самообмеження: «кожному - за потребою». На людину, що рано накопичила на «Жигулі» чи часто обідає в ресторані, дивилися підозріло, як на потенційного розкрадача суспільного добра - інакше багатству нізвідки було взятися. Потім несподівано оголосили багатство мірилом осо­бистого успіху та гідності й відпустили повіддя приватної ініціативи. І тепер уже ті, хто піднявся за рівнем доходів вище на сходинку-другу, дивляться вниз із осудом: «Мало маєш - отже, погано працював на створення валового національного продукту. А чи не збираєшся наплодити дітей і повісити їх на шию мені, чесному платникові податків?»

Зрозуміло, більшість нинішніх успішних членів суспільства, хоч би що декларувалося на публіку, ставитимуться до бідного з підозрою й побоюванням (і, як наслідок, із нечітко мотивованою агресією). Психологія успішної людини не дозволяє їй прийняти тезу про добровільну бідність. Як наслідок цього неприйняття в кожному бідному вона бачить: а) конкурента; б) суб’єкта, що може захотіти перерозподілити блага; в) негативний образ, що нагадує про хиткість власного добробуту.

Наразі склалася така ситуація, що практично всі дії людини зав’язані на економіці. Економіка стала справжнім монстром, який зазіхає на монопольне керування нашим життям. Вона створює робочі місця і обтісує людей, аби ті відповідали цим робочим місцям. І споживали. З боку та й зсередини, видно, що великою мірою це трата людських і природних ресурсів. Здається, завжди філософія більшості маргіналів становила собою відмову саме від такого порядку речей. Ця філософія могла «відлитися» у форму нужди або навіть злиднів: хватка економіки сильна, економіка зацікавлена в інтеграції дедалі більшої кількості людиноомаси для виробництва товарів, їх просування й їх же негайного споживання. Та все ж головне у цій філософії - рух до свободи і вибавлення від страхів, адже людина норми мусить обмежувати набір своїх станів свідомості й способів поведінки для того, щоб нормі ж і відповідати.

Набір страхів у людей дуже індивідуальний, але значною мірою його визначає соціальна верства. Страхи обмежують свободу духу, спонтанне виявлення себе, спотворюють сприйняття реальності. І саме страхи породжують спроби гарантувати себе в майбутньому. За допомогою запасів грошей, їжі, медичної страховки тощо. Зниження звичного рівня споживання саме і є спробою перевірити, наскільки негативна уява відповідає «реаліям», і тим самим звільнитися від деяких страхів.

Про все це люди знають або здогадуються, і коли виникає потреба у свободі, вибавленні від шару ілюзій, - відбувається рух у бік обмеження споживання та зменшення соціальної залежності.

Відбувається це по-різному. Так, у American English з’явилося слово oregonism, навіяне психологією жителів штату Орегон. Орегонізм розуміють як прагнення до способу життя, який найбільшою мірою підтримує гармонію між людиною та навколишнім середовищем. Орегоністи орієнтовані на задоволення реальних потреб, заплющуючи очі на те, що вважається престижним у споживацькому суспільстві. Так, жителі Орегону (йдеться насамперед про середній клас) намагаються вибирати тільки ті товари, які служать довго. Зручні й практичні меблі з натуральних матеріалів. Одяг, який не викидають по закінченні сезону. Найбільш практичну побутову техніку, що прослужить десятиліття, не примушуючи споживача ув’язуватися в руйнівну гонитву за новинками.

Такий рух на північному заході США існує під назвою voluntary simplicity. Різниця в тому, що люди зовсім не відкидають високооплачувану роботу, але намагаються заробити стільки, аби доходів від інвестованих заощаджень вистачало на скромне життя без надмірностей. Популярно при цьому селитися у штатах Вашингтон, тому ж Орегоні - хороша екологія, відносно невисока вартість життя. Зими м’які, можна обмежитися дровами, літо не спекотне - кондиціонер не потрібен.

Також в Америці є чисельне товариство «лузерів» (бідні творчі особи різного віку, які принципово не хочуть робити кар’єру. Вони скидаються на хіпі, але без об’єднавчої зовнішньої атрибутики та ритуалів). Причому слово «лузер» усередині групи звучить цілком гордо!

Одним із апологетів «лузерів», цих «нових ледачих», був і американський математик Джеррі Кайпер. За переконаннями, моральними й релігійними, він відмовлявся підтримувати будь-яке починання, пов’язане з убивством. Зокрема й армію. Тому не платив податків. А щоб не платити податків, він відмовлявся від зарплати понад той мінімум, із якого податки не стягуються. Працював майже задарма, отримуючи мінімальні гроші, й жертвував усе «зайве», якщо таке траплялося. У нього не було автомобіля, зате були джинси, сорочка, велосипед, докторська дисертація і підручник курсу тео­рії чисел.

Знову ж таки, я далекий від закликів ставати «спрощенцем», називати себе «лузером», усе кидати і мчати в село в самій сорочці... Кажуть, у нашій країні насамперед повинна виникнути культура споживання, після чого вже можна буде говорити про тему свободи, про більш вільний вияв людської особистості і, як наслідок, вивільнення її творчого потенціалу. У кожному разі, сфера контролю за споживанням безпосередньо пов’язана з рівнем розвитку людини й суспільства. Здається, насамперед варто бодай прийти до розуміння, що достаток можна не демонструвати. Тільки в такому разі гонитва за якістю життя перестане бути танталовими муками, споживанням без насичення.