Талант, знищений кулею

Формула успіху: обдарування плюс навчання

Струхманчук повторив долю багатьох галицьких інтелігентів. Для того, щоб заробити на прожиття, початкуючий митець співробітничає у львівських сатирично-гумористичних журналах «Комар» та «Дзеркало». Перші вправи у журнальній графіці показали, що у юнака розвинуте почуття гумору, він подає надії стати непоганим карикатуристом. Це засвідчили роботи у жанрі політичної сатири, де Яків створює колоритні образи соціальних антагоністів («Селяни-бідняки б’ють панського агітатора», «В краю хрунів» і т.п.). Паралельно він працює у журнальній графіці і виписує живі, динамічні портрети І.Котляревського, М.Лисенка, М.Павлика, І.Франка… А сюжетні ілюстрації, в яких обіграно образ Т.Шевченка, та ілюстрації за мотивами творів Івана Франка («Воа constriktor», «Каменярі», «В поті чола»), Івана Карпенка-Карого («Сто тисяч»), Наталі Кобринської («Дух часу»), Пантелеймона Куліша («Чорна рада») — лише переконали читачів популярних на той час видань: талант хлопця з Тернопільщини висвітлюється багатьма гранями. Сам Яків зрозумів: він мусить розвиватися як художник. Біографи припускають, що його першим учителем був Іван Труш. Далі — навчання у Краківській академії красних мистецтв, огляди картинних галерей Берліна, Дрездена, Мюнхена і Парижа. Злет молодого Струхманчука підтримав митрополит Андрей Шептицький. І вчорашній студент, як і його талановиті сучасники — Михайло Бойчук, Михайло Паращук, отримавши стипендію від достойного мецената, найвищого ієрарха УГКЦ, вирушає в Париж, щоб здобувати знання зі світового мистецтва та вдосконалювати художню майстерність. Він навчається у Паризькій академії мистецтв у відомих художників — Котетта і Дезіре. Великі майстри пензля відчули «художню силу» українця, який не хотів поривати з надбаннями класичної мистецької школи, але водночас відходив від академічного трафарету і виробляв реалістичний стиль малюнку. У львівському журналі «Ілюстрована Україна» друкуються його пейзажні та портретні роботи, позначені життєвою правдою з домішкою песимізму — «Рожі», «Портрет», «Бретонець», «Зимовий пейзаж», «Портрет художника Івана Северина», «Портрет жінки в капелюсі» та інші. У той же період Яків Струхманчук створює малюнки на історичну тему («Павлюк розсилає універсали», «Облога Буші», «Дорошенко приймає турецьких послів»), якими було ілюстроване друге видання «Історії України — Руси» Миколи Аркаса.

Найкраща політика — творчість!

У переломні моменти історії український інтелігент ставав політиком. Така його, можна сказати, природна місія. Коли захиталися основи двох імперій — Австро-Угорської та Російської, Яків Струхманчук поринув у вир національно-визвольних змагань. Вступив до Легіону січових стрільців. За хоробрість і мужність, проявлені на австрійсько-російському фронті у Карпатах в 1915 році, командир дивізії навіть вручив йому медаль. Та слава, відзнаки не зіпсували художника. Його стихією і надалі залишалася творчість. Колишній січовий стрілець, побратим Якова, житель Івано-Франківщини Микола Заславський згадує, що чотар УССів постійно «малював портрети, які дарував тим, хто був зображений, — старшинам чи стрільцям».

Та перерв у «малюнку» неможливо було уникнути. Яків Струхманчук потрапив у російський полон. А повертаючись у 1918 році з Сибіру, затримався в Києві і редагував газету «Наша думка». І лише після проголошення ЗУНР поспішає в Галичину, щоб невдовзі «з тугою в серці» залишити її. Разом з УГА Струхманчук переправляється за Збруч, стає ад’ютантом командира армії — генерала Тарнавського. А коли у 1920 році УГА вимушено з’єдналася з частинами Червоної Армії, щоб спільно виступити проти поляків, талановитого воєначальника знову призначають на керівну роботу — комісаром ЧУГА.

Друге повернення додому було надто короткочасним. І останнім. Першу бригаду Червоної УГА переведено до Умані. Там Струхманчук організовує роботу гарнізонного клубу і поступово повертається до творчості. А стимулювали процес театральні постановки Київського драмтеатру Леся Курбаса.

Струхманчук вдосконалює портретний жанр, малює серію портретів акторів у ролях: дружини Курбаса — Валентини Чистякової (поема «Гайдамаки» Шевченка), матері Курбаса — Ванди Яновичевої («Гайдамаки»), Любові Геккебуш («Макбет» Шекспіра, «Гріх» Винниченка), Володимира Калина («Макбет») та інших тогочасних майстрів сцени. А публіцистичні статті цього періоду, які, по суті, були культурологічними дослідженнями, — це окреме відгалуження його творчості. «Вони накреслюють шляхи розвитку мистецтва, яке повинно служити найширшим верствам населення, — писав літературознавець Федір Погребенник у книзі нарисів «Художник Яків Струхманчук — жертва сталінського терору». — Митець не погоджується з партійними настановами на руйнування деяких форм мистецтва, які нібито повинна замінити музична драма. Він обгрунтовує важливість збереження оперного мистецтва, а музична драма мала би бути переходом до нового, робітничо-селянського театру». А в рецензіях на театральні вистави Яків Струхманчук одним з перших оцінив реформаторську роль Леся Курбаса в українському сценічному мистецтві. Глибоко вникаючи у творчість талановитого режисера, критик відзначає, що Курбас «створив містерію з прологом і хором як у старовинній грецькій трагедії з масовими динамічними сценами — все в нього підпорядковано музичному ритму. Органічно поєднано пластику гри акторів, хорові та музичні партії, декламацію, індивідуальні та масові сцени»…(З рецензії на виставу «Гайдамаки», газета «Вісті», 1921 р.)

Переїзд із сім’єю до Києва в 1924 році додав Якову Струхманчуку нових імпульсів творчості. Викладання у художньо-індустріальній школі — це для нього просто заробіток. Душа прагнула мистецтва. Зблизившись із галицькими письменниками і вступивши до літературної організації «Західна Україна», митець починає працювати в однойменному журналі, де створює велику серію портретів-шаржів — письменників Михайла Козоріса, Мелетія Кічури, Дмитра Загула, Василя Атаманюка, Дмитра Рудика, Миколи Марфієвича, Агати Турчинської та інших. У вдачі, поведінці друзів художник вдало підкреслює найбільш характерні риси і передає їх з іронією та гумором. Тому портрети ці — неповторні. А гострі поетичні коментарі ніби доповнюють малюнки. Найбільш цікавими, як на мене, є шаржі на Михайла Грушевського. Струхманчук не намагається відтворити зовнішню подібність — всі його зусилля спрямовані на те, щоб передати творчу енергію великого історика.

У 20-х роках художник бере участь у кількох мистецьких виставках і, зокрема, у найбільшій Першій Всеукраїнській художній виставці (1927). Йому, як науковому працівнику, а згодом заступнику директора Українського історичного музею ім. Т.Шевченка, судилося відвойовувати культурні пам’ятки, якими комуністична влада нехтувала. Під час індустріалізації, коли в інтересах держави руйнувалися унікальні пам’ятки ливарного мистецтва, Яків Струхманчук передав до музеїв Києва найцінніші дзвони, зокрема Софіївського собору. Митець доклав чимало зусиль, щоб зберегти іконостас Петропавлівської церкви Межигірського монастиря, мав намір об’єднати в музей Михайлівський собор, Андріївську церкву, Софіївський собор і створити на їх базі державний заповідник «Київський акрополь». Та компартійні жорна уже тоді зачепили українську культуру. Струхманчук пише заяву про звільнення з роботи. І потрібно було ще трохи часу, щоб маховик репресій розкрутився на повну силу.

Спочатку було ліквідовано письменницьку групу «Західна Україна» як контрреволюційну організацію, багато її членів засуджено на різні терміни ув’язнення і розстріляно. А на початку 1933-го сталінські яструби згадали Якову Струхманчуку і участь у національно-визвольній боротьбі. Його заарештували в Києві «за контрреволюційну діяльність, націоналізм та приналежність до Української Військової Організації». Допити та тортури тривали вісім місяців. А 20 листопада 1933 року трійка НКВС Карельської АРСР винесла жорстокий вирок — Струхманчука розстріляли.

Лише у 1964 році за клопотанням академіка Миколи Бажана художника було реабілітовано «за відсутністю складу злочину». Але остаточно він повернувся до нащадків аж на початку 90-х років минулого століття. У рідному селі Якову Струхманчуку споруджено оригінальний пам’ятник. А 10 серпня, до 120-ї річниці з дня народження художника, на його батьківщині відбулись урочистості, в обласному держархіві відкрито виставку робіт майстра пензля. Пам’ять про людину непересічного обдарування не змогла вбити жодна куля!