Таке «домашненьке» насильство: як не бити

07 грудня, 2021, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Як «інвестувати» у людяність

Таке «домашненьке» насильство: як не бити
© pixabay/EstebanKeyboard

Жертвою домашнього насильства може стати будь-хто. Це не залежить від освіти, віку, статі і навіть від початкових установок. Кривдник не розкривається одразу. Спочатку він може бути дуже милою й уважною людиною.

У це потрапляєш поступово, сантиметр за сантиметром втрачаючи власну територію. І одного разу розумієш: «…найрідніший і коханий став потворою, яка перетворює твоє життя на жах, а місце, яке має бути прихистком, тилом, фортецею, де ти із своїм коханим удвох проти всього агресивного світу, стає камерою, де тебе катують. І твої діти в найкращому випадку дивляться на все це і безповоротно травмують свої душі...».

Про це на своїй сторінці у Фейсбук пише керівниця ГО «Мартін-клуб» Вікторія Федотова. Такі історії вона бачить часто — в «хостелі» організації (так вона його називає), який надає притулок жінкам із дітьми. Одна із психологінь, з якими співпрацює ця громадська організація, називає їхню спільну справу: «насильство, таке домашненьке, як капці»...

Із Пеннівайзом у найтемніших закутках людської душі неможливо домовитися, його не можна вмилостивити смачною вечерею, стерильною чистотою в домівці, вчасним поверненням із роботи. Час від часу він впадатиме у сплячку, і тоді ставатиме легше. Та проблема в тому, що сон будь-якого монстра дуже сторожкий і нетривалий.

Щороку наприкінці листопада — на початку грудня в Україні та світі проходить Соціально-інформаційна ініціатива щодо протидії ґендерно обумовленому насильству — «16 днів проти насильства». Але насильство відбувається щодня. Не забуваймо про це.

«Сама винна»

«Вона сама винна. Подивіться, який безлад!» — звертається до поліцейського чоловік. За його спиною схлипує побита жінка. «Як її не бити?» — знизує плечима кривдник, киваючи на кімнату. А в ній після сварки речі розкидані: онде перевернуті горщики, і з-під них стирчить зім’яте листя герані, на столі розтрощений ноутбук, з розірваної подушки на підлогу висипалося строкате пір’я.

Поліцейські перезираються, прискіпливо оглядають безлад. Погоджуються із чоловіком, вичитують жінку, яка, мов тінь, мовчки стоїть поруч, радять прибрати у хаті. Неохоче складають адмінпротокол.

За цією адресою вони приїздять не вперше, — цього разу викликала донька. Позавчора були сусіди, вчора — знову донька, а минулого тижня крики були такі, що ледь не всім під’їздом телефонували до поліції.

Поліцейський дописує на автопілоті, аж раптом відволікається на скрегіт. З коридору до свого лотка обережно пробирається налякана кицька. Морда й усе тіло тварини у страшних шрамах, правого ока немає. «Це тато, як торік п’яний прийшов…» — шепоче дівчина.

Правоохоронці йдуть, так і не склавши термінового заборонного припису, кримінальної справи чоловікові теж боятися не варто, — вже другий рік їздять і хоч би що. «Задоволена?!» — кричить він, щойно зачиняють двері, і що є сили б’є жінку ногою в живіт. «Тато! Таточку!!!» — донька кидається між батьком і матір’ю…

Наступного ранку жінка прокинеться раніше. Ні, сьогодні вона не ховатиме під товстим шаром косметики сліди вчорашнього побиття, бо треба на роботу в аптеку, годувати сім’ю. Сьогодні вона спробує покласти цьому край раз і назавжди. Жінка разом із донькою йдуть до Центру надання соцпослуг, аби спробувати потрапити до державного притулку. Але тут свої правила, й усі протоколи та виклики вартують менше за свіжі синці певної форми, кількості та кольору. І матір із донькою змушені залишитися під одним дахом із катом.

Мине кілька років, і дівчина вперше втече з дому. Байдуже, куди, байдуже, на скільки, байдуже, що в кишені лише 20 гривень. Аби якнайдалі від усього цього. Від задушливого смороду перегару, від колючих слів і важких кулаків. От тільки мама…

Її знайдуть і повернуть. Уперше, вдруге, втретє. А потім на матір заведуть справу за «неналежне виховання дитини» і позбавлять батьківських прав. Суд не візьме до уваги ні інвалідності, ні того, що вона є єдиною годувальницею у сім’ї, ні постійного насильства чоловіка.

А дівчина вперше потрапить до інтернату. Ніхто не панькатиметься з новенькою. Психологічна допомога? Реабілітація? Звідки ж ти така взялася? Швидше виконуй, що кажуть, бо отримаєш. І вона отримає. І побиття, і примусову стрижку. Піти б, піти б назавжди. От тільки мама…

А мама весь цей час боротиметься за свою дитину. Оббиватиме пороги уповноважених органів і установ, проситиме допомоги у волонтерів, стукатиме в усі двері, ходитиме у хвіртку, що відчиняється, коли зачиняються двері. Але батьківських прав так і не відновить.

Увесь цей час вона житиме з кривдником, аж допоки одного дня її не запросять на впізнання чоловіка: кидався на людей і загинув від ножа у п’яній бійці.

Мінімізувати ці ризики мав би комплекс засобів із реалізації державної політики у сфері профілактики та захисту прав людини. І видима верхівка айсберга говорить про поліпшення ситуації: звертаються, фіксують, виїжджають, повідомляють.

Торік по допомогу звернулися понад 211 тисяч українців, які страждають від домашнього насильства, свідчить статистика Національної соціальної сервісної служби України. Переважна більшість звернень — від жінок (180921), понад 27,6 тисячі — від чоловіків і 2,7 тисячі — від дітей. За десять місяців 2020 року українці подали до Нацполіції більше заяв про домашнє насильство, ніж за такий же період 2019-го (174,3 тисячі проти 113,7 тисячі).

А що ж під полудою? Скільком із тих, хто звернувся по допомогу, її було надано, і надано якісно? Скільки тих, хто потребує допомоги, не отримали її?

Так, за статистикою, 2021 року побільшало термінових заборонних приписів, — цей обмежувальний захід дозволяє оперативно ізолювати кривдника від постраждалих, поліція може скласти такий припис на місці. Однак на практиці часто стається навпаки: до відділу забирають постраждалих, наражаючи на небезпеку дітей, які залишаються наодинці чи разом із кривдником.

«Мене нащось забрали у відділ, залишивши дітей самих. Їх не було кому доглянути», — ділиться власним досвідом жінка, яка страждає від чоловіка-тирана.

Керівниця ГО «ВО «Захист прав дітей» Зоя Мельник підтверджує: такі випадки не поодинокі. Правозахисниця пояснює: зараз у підрозділі ПОЛІНА («Поліція проти насильства») майже не залишилося людей, які проходили навчання за європейськими програмами, а члени мобільних бригад просто не мають потрібних знань.

«Н-на, стерво, н-на! Подобається?» — після чергового удару ногою по голові чоловік піднімає напівпритомну дружину за волосся і якийсь час дивиться у набрякле, заюшене кров’ю обличчя, а потім плює у нього. Жінка вже майже не пручається, лише з останніх сил прикриває руками великий живіт.

Дзвінок на «102», стурбований голос у слухавці: «Ало, поліціє? Тут сусід свою вагітну дружину вбиває». Мобільна бригада приїздить швидко, роззирається на місці події.

Кривдник всівся на канапі, а жінка відповзла у куток, випльовувати вибиті ним зуби. Побачивши, що бійки вже немає, правоохоронці починають… мирити подружжя. «Та давайте ви помиритеся, дорослі ж люди. І не будемо нічого складати, нікуди їхати, так?» — пропонують «миротворці» у погонах.

Щасливі випадки, коли на виклик про домашнє насильство приїздить поліцейський, який знає, що і як треба робити; знає, що має оцінити ризики для постраждалої і, керуючись ними, ухвалити рішення про заборонний припис; знає, що для складання протоколу не обов’язково везти людину у відділ, бувають, але це швидше виняток, ніж правило.

Сьогодні Академія патрульної поліції навчає усіх майбутніх поліцейських сучасним стандартам реагування на виклики домашнього насильства. Хочеться сподіватись, що ситуація змінюватиметься.

Захист «із яйцями»

На реконструкцію та ремонт приміщень для облаштування нових притулків, закупівлю техніки і меблів для них, автомобілів для мобільних бригад соціально-психологічної допомоги Кабінет міністрів України постановою №398 від 21.04.2021 року виділив із державного бюджету місцевим субвенцію у розмірі майже 300 млн грн. Кошти мали піти на місця.

На сьогодні у 18 областях працюють 33 притулки для постраждалих від домашнього насильства:

  • по три — у Закарпатській, Одеській і Чернівецькій областях;
  • по два — у Києві, Дніпропетровській, Донецькій, Львівській, Миколаївській, Полтавській, Харківській і Київській областях;
  • по одному — у Вінницькій, Волинській, Запорізькій, Луганській, Рівненській, Тернопільській, Херсонській і Хмельницькій областях.

У Чернігівській, Черкаській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Сумській і Житомирській областях станом на початок 2021 року таких притулків не було.

На жаль, не всі органи місцевого самоврядування усвідомлюють відповідальність за жителів своєї громади, не в усіх громадах України нині введено поняття фахівця із соціальної роботи.

Так само не затверджено місцевих програм із запобігання та протидії домашньому насильству і насильству за ознакою статі на період до 2025 року; не виділено коштів на проведення інформаційної кампанії, навчання фахівців, які працюють з постраждалими, тощо.

Корекція поведінки кривдників залишається ахіллесовою п’ятою профілактики насильства в Україні. Цей захід призначає суд, за невиконання передбачено кримінальну відповідальність.

«Коригування поведінки психологічними методами — сучасний підхід, яким держави Європи, Канада, США користуються вже давно. В Україні, наскільки я знаю, тільки Хмельницький зараз ідеально ці програми застосовує, і судді направляють, бо органи місцевого самоврядування їх зробили: підготували психологів, виділили приміщення, ведеться правильний облік», — розповіла старша викладачка Академії патрульної поліції Ганна Чумас.

Проблемою залишається і психологічна реабілітація постраждалих від домашнього насильства, зокрема й дітей. У центрах соціально-психологічної реабілітації дітей (ЦСПРД), де діти мали б отримувати допомогу, їх б’ють, розповідає Зоя Мельник.

У практиці волонтерів був випадок, коли жінку, яка вимагала від Центру надання соцпослуг, щоб допомогти її дитині, називали «істеричною матусею». А дитину, яка заявила на своїх батьків, служба у справах дітей разом з батьками силою відправляли до… екстрасенса, аби «викачати яйцем»!

«Найбільша проблема — це те, що травмованим дітям нема куди звертатися, особливо після сексуального насильства. Немає реабілітації. А якщо дитина травмована, рано чи пізно ця травма кудись виллється. Наприклад, дуже часто вони починають вживати наркотичні речовини, особливо після притулків. Немає державного центру, який працював би і прийняв їх. Є під Києвом, але він переповнений», — зазначає правозахисниця.

Працювати не можна травмувати

Робота з дітьми, які стали свідками чи самі постраждали від домашнього насильства, має проводитись обережно, з урахуванням складного психологічного та емоційного стану, у спеціально облаштованих просторах — Барнахусах і кімнатах, дружніх до дітей («зелених кімнатах»).

Модель Барнахус («дім для дітей») — створення безпечного середовища, дружнього до дітей, які зазнали насильства. Тут фахівці можуть працювати з дитиною, уникаючи повторного травмування під час слідства та судових проваджень. Проєкт реалізується у пілотному режимі за підтримки Представництва ЮНІСЕФ в Україні. Цьогоріч такі простори запрацювали у Вінниці, Миколаєві та Тернополі.

«Зелені кімнати» працюють, переобладнуються. Використовуються для навчання майбутніх поліцейських, слідчих, ювенальної превенції; опитування дітей, які є підозрюваними або постраждалими. Один спеціаліст знаходиться з дитиною, решта спостерігають і можуть додавати запитання, не вриваючись до кімнати, із застосуванням технологій», — розповідає Ганна Чумас.

«Зараз під час досудового розслідування для проведення опитування або допиту неповнолітніх дітей більше використовуються спеціальні психологічні знання проведення судово-психологічних експертиз, які показують специфіку дітей, індивідуальні психологічні особливості. Більше починають дослухатися до того, що треба мінімізувати участь дітей у слідчих діях, які також можуть травмувати дитину», — додає спеціалістка-психологиня  у сфері розслідування злочинів проти дітей Анна Козлова.

Однак реальність, з якою стикаються волонтери, свідчить: про існування «зелених кімнат» не знають ані судді, ані слідчі. Чіткого визначення цього поняття в українському законодавстві просто немає. Так само немає й ювенального слідства, — лише ювенальний прокурор, зауважує Зоя Мельник і розповідає історію.

Під дверима лікарського кабінету нервово бігає жінка. Десять кроків до стіни — розворот — п’ять кроків до розкидистої монстери у кутку — знову до стіни. Там, за білою стіною, гінеколог оглядає її восьмирічну донечку, яка розповіла мамі про зовсім недитячі ігри вітчима.

Здається, все найстрашніше відбувається тут і зараз. Рідна, кохана людина завдала болю найріднішій. Поки у голові гупають балки і перекриття зруйнованого світу, мозок відчайдушно чіпляється за рятівну думку: «А може?..». Він же такий турботливий, добрий, ніжний. Та лікар заперечує: ні, не може. Насильство дійсно було, дитина говорить правду.

Згодом мати дізнається, що ті хвилини під кабінетом гінеколога, що розтягнулися у години, були не найстрашнішими у житті. Не страшно було, і коли коханий чоловік, стоячи у темному підворітті з гранатою, попереджав: «Або бери гроші, або тут і здохнеш».

Страшно було зазирнути в очі слідчій, яка спокійно повідомила, що довідка від лікаря у справі «загубилася»: «Ви ж розумієте, це папери, таке трапляється». Складно стриматися від запитання: «Скільки? Скільки вони з матір’ю вам занесли?». Нестерпно дивитися на доньку, яку кілька дорослих укотре допитують про обставини і просять показати, куди і як.

За два роки дитину допитають сім разів (!). За цей час ґвалтівник встигне вийти на волю із СІЗО і повернеться за ґрати лише зусиллями волонтерів. За цей же час із дівчинкою встигнуть попрацювати багато різних людей, однак жодного разу за час слідства — у «зеленій кімнаті». Дитина отримає повторне травмування і замкнеться у собі так, що допитати у суді її буде просто неможливо.

Ані дитина, ані жінка не отримають допомоги у державному ЦСПРД, з ними працюватимуть знайдені волонтерами приватні фахівці. І лише після цього дівчинка погодиться свідчити.

Жінка, яка перебувала у ремісії онкозахворювання, почує про себе: «гуляща», «понаводила у дім чоловіків, не дивно, що так сталося», «думати треба». Почує не від перехожих на вулиці чи сусідів у дворі, а від тих, хто мав би бути на її боці, проти кривдника дитини. І ледь не збожеволіє від численних: «А може, ніякого насильства і не було, може, вам здалося. Довідки ж немає».

Два роки життя у стресі в режимі 24/7 підірвуть здоров’я жінки, і пухлина дасть рецидив із метастазами у легені...

Така потрібна, така (не)досяжна

Упродовж останніх років Україна просунулася шляхом протидії домашньому насильству, ухваливши Закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству», ратифікувавши Конвенцію Ради Європи про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства (Ланцаротську конвенцію), запровадивши зміни до законодавства у частині розгляду справ про насильство і захисту постраждалих від кривдників.

Торік президент Володимир Зеленський підписав указ «Про невідкладні заходи із запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі, захисту прав осіб, які постраждали від такого насильства».

Однак головного досі не зроблено — Україна за десять років не ратифікувала Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульської конвенції), а лише частково імплементувала у своє законодавство її положення.

«Конвенція не лише передбачає інструменти захисту постраждалих, а й зобов’язує держави забезпечувати надання всебічної допомоги для них. Вона спонукає до криміналізації всіх видів домашнього насильства; зґвалтування; переслідування; сексуальних домагань; примусових: шлюбу, аборту, стерилізації; каліцтва жіночих статевих органів, злочинів заради «честі», — пояснює Урядовий уповноважений з питань ґендерної політики Катерина Левченко.

Стамбульська конвенція посідає другу сходинку в правовому європейському полі після Європейської конвенції з прав людини. «Цей документ — «золотий стандарт» у питанні протидії насильству», — наголошує голова парламентського міжфракційного об’єднання «За ратифікацію Стамбульської конвенції» Олександр Мережко.

На сайті президента зареєстровано петицію із закликом терміново ратифікувати Стамбульську конвенцію. Його підтримують «Ла Страда Україна», Amnesty International Ukraine, Центр прав людини ZMINA, «Український жіночий фонд», «Рівні можливості» — загалом 50 організацій.

Нині ж постраждалі від насильства залишаються зі своєю проблемою сам на сам, не отримуючи від держави ані допомоги, ані захисту.

У людини має бути потреба в безпечному середовищі

Однак не лише держава повинна захищати. Опитані нами експерти були одностайні: у профілактиці домашнього насильства мають брати участь усі громадяни.

«Важливо, щоб хтось повідомляв про домашнє насильство. Особа, над якою вчиняють насильство, не може самостійно себе захистити, — вона перебуває в уразливому стані, переживає стресову, психотравмувальну ситуацію», — говорить експертка Анна Козлова.

«Було б непогано, якби суспільство розуміло, що домашнє насильство — це не норма, і треба викликали поліцію», — додає Ганна Чумас.

Також потрібна й комплексна освітня програма, яка регулярно надаватиме громадянам із різних соціальних прошарків повну та актуальну інформацію.

Розгалужена мережа освітніх програм із протидії домашньому насильству діє, наприклад, у Канаді — одному зі світових лідерів у протидії домашньому насильству. На формуванні з дитинства нульової толерантності до домашнього насильства вибудувала успішну систему протидії Швеція.

Профілактична робота має бути, по-перше, регулярною, адже кількох разів на рік недостатньо, а по-друге, фокусуватися не лише на дітях і підлітках, а й на дорослих, літніх людях, які так само потребують засвоєння цих знань або коригування надбаних.

«Коли на всіх рівнях розповідатимуть, як почувається особа, над якою вчиняють насильство, як треба правильно з нею спілкуватися, як взаємодіяти, підтримувати, отоді на всіх ланках у нас буде система, яка не травмуватиме особи, що зазнала насильства», — підкреслює Анна Козлова.

Кілька порад від експертів, як діяти, якщо домашнє насильство торкнулося особисто вас чи когось із близьких.

Як розпізнати домашнє насильство

  • Сварка чи побутовий конфлікт не є домашнім насильством. Домашнє насильство — це умисні дії, коли кривдник розуміє, що він сильніший, і користується цим.
  • Фізичний стан людини. Велика кількість подряпин і синців має привернути увагу. Особливо якщо синці різної форми та кольору, від свіжих рожевих, синіх і фіолетових до зеленуватих і жовтуватих, які вже загоюються.
  • Зовнішній вигляд: чи виглядає людина виснаженою, як відповідає на запитання, наскільки є сконцентрованою у відповідях?
  • Звуки. Під час вчинення домашнього насильства із сусідньої квартири чи будинку можна почути шум, крик, гучну розмову, звуки розбитої техніки (наприклад, кинутого на підлогу телефону).
  • Присутність. Якщо людина раптово зникла чи перестала виходити з дому, варто бити на сполох. Особливо якщо є підстави підозрювати домашнє насильство.

Як пропонувати допомогу людині, яка страждає від домашнього насильства

Така людина перебуває у складному внутрішньому процесі, спостерігається знецінювання власної особистості. Під впливом насильства людина закривається: зазвичай кривдник відмежовує її від соціального оточення, а зневіра і страх блокують її повідомлення. Тож така людина може не одразу прийняти допомогу.

«Головним аспектом завжди є підтримка, після підтримки настає мотивація, наприклад, захистити дітей, і після мотивації йде безпосередня реалізація», — наголошує пані Козлова.

Та перш ніж діяти, варто тверезо оцінити ситуацію. Зокрема, прояснити, чи дійсно в родині є насильство, за можливості поговорити з людиною.

  • Під час розмови треба бути делікатним і тактовним. Важливо ненав’язливо повідомити такій людині, що ви в будь-який момент готові її вислухати, коли вона захоче поговорити. Проговорити із нею: «Чим я можу тобі допомогти?».
  • Можна ненав’язливо запропонувати допомогу: повідомити компетентні органи, сходити разом у поліцію та написати заяву або запропонувати написати заяву самому, якщо людина позбавлена можливості виходити з дому, запропонувати адвоката тощо.
  • Не треба силувати людину, вдаватися до нетактовних висловлювань. Поцікавитися станом її справ можна з допомогою фраз: «Як давно ти відвідувала маму?», «Що роблять твої батьки, коли ти вчиняєш неправильно» тощо.
  • Якщо людина замикається у собі та відмовляється від розмови, не треба тиснути на неї. Отримавши пропозицію допомоги, людина починає розуміти, що є інша особа, на яку вона може розраховувати. Тож із нею можна проговорити: «Але це важливо».
  • Не варто сперечатися з кривдником, — це може призвести до того, що його агресія виллється на того, хто намагається допомогти, або людину, яка вже зазнає насильства. Наслідки цього можуть бути катастрофічними.
  • Боротьба не дасть швидких результатів, людина потребуватиме підтримки на різних стадіях. Вона може зневіритися після необережних висловлювань оточуючих на кшталт «сама винна». У партнерських стосунках людину травмує усвідомлення того, що партнер поганий, вчиняє неправильно. Це призводить до почуття втрати.

Як захиститися від насильства

  • Насильство не може бути виправданим жодним чином і, почавшись один раз, зазвичай саме не припиняється. А найсерйозніше починається тоді, коли жертва перебуває у найуразливішому стані (наприклад, у період вагітності).
  • Кривдником є не лише той, хто вчиняє дії, а й той хто знає про це, але нікому не повідомляє.
  • За можливості варто звернутися до правоохоронців, Центру надання соціальних послуг, служби у справах дітей, на урядову гарячу лінію з протидії насильству 15-47 або попросити когось допомогти з цим.
  • Постраждала особа має право викликати поліцію стільки разів, скільки разів до неї застосовується насильство. Поліція може винести терміновий заборонний припис терміном до 10 діб.
  • Постраждала людина також може сама звернутися до суду за обмежувальним приписом на термін 1–6 місяців. Адвокат безоплатної правової допомоги при Мін’юсті допоможе скласти заяву.
  • Обмежувальний припис з вимогою позбавити кривдника права контактувати з постраждалою дитиною на певний термін — найкращий законний спосіб захистити дітей від насильства.

Якщо погрожує кривдник: пам’ятка повідомлювача

  • Публічна погроза вбивством чи завданням фізичної шкоди вже є порушенням громадського порядку і підставою звернутися до правоохоронців.
  • Людина, яка повідомляє про насильство, але побоюється кривдника, після виклику може не писати заяви.
  • Важливою буде підтримка сусідів, які не толеруватимуть насильство і стануть на бік повідомлювача. Боротися з громадою набагато важче.

Корисні ресурси:

Корисні контакти:

  • Національна поліція України — 102.
  • Урядова гаряча лінія — 15-47.
  • «Ла Страда Україна» — 116-123 або 0 800 500 335.
  • Національна дитяча гаряча лінія — 772 або 0 800 500 225.
  • Чат-бот МВС — @police_helpbot.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК