Свій-чужий «Маслосоюз»

Злидні галицького села на межі XIX—XX століть турбували насамперед українську інтелігенцію краю. Бо така вже місія інтелігенції кожного народу: в періоди занепаду шукати щось світле і допомогти суспільству виходити на широку дорогу прогресу. І сторіччя тому передові люди з філії товариства «Просвіта» в Стрию, яку очолював відомий громадсько-політичний діяч, юрист та економіст Євген Олесницький, вирішили: західноукраїнським селянам, що перебували тоді під владою Австро-Угорщини, потрібне більш міцне економічне підгрунтя. А такою основою для порятунку може стати залучення селян у молочарський рух. Лише тоді вони зможуть жити краще! Було скликано конференцію, на якій розроблено програму практичних дій.

І вже на початку жовтня 1904 року в селі Завадові Стрийського повіту при читальні «Просвіти» почала діяти перша українська молочарська спілка. Очолив її парох місцевої греко-католицької церкви, композитор та диригент Остап Нижанківський. Ця спілка стала моделлю для подібних організацій в інших селах Галичини. Не минуло й року, як у Стрию виник Союз руських молочарських спілок. А завдяки зусиллям священиків О.Нижанківського, С.Бюрчака та Л.Горалевича, які займалися організацією молочарень у селах Галичини, у 1907 році вже діяло 20 молочарських спілок. І переробляли вони тоді 2 млн. літрів молока та виробляли понад 70 тонн масла. Розвиваючи молочарську кооперацію, українці в такий спосіб створювали державу в державі і поліпшували свій добробут.

До Першої світової війни Крайовий молочарський союз об’єднував майже 100 невеликих молочарських спілок, куди селяни здавали понад 7 млн. літрів молока в рік.

Починалася кооперація з відділів при сільських закупівельно-збутових кооперативах. Ті невеличкі структури приймали не більше, ніж 200—400 літрів молока щоденно. А що з нього можна було виробити? Максимально 20 кілограмів масла. Молочарство суворо вимагало нових ідей. І ось на початку 20-х років, уже при владі Другої Речі Посполитої, до керівництва саме цією кооперацією приходять молоді люди, колишні старшини Української Галицької армії, які деякий час перебували в еміграції і набралися досвіду в молочарських та агрономічних школах, насамперед у Чехо-Словаччині, — Андрій Мудрик, Андрій Палій, Андрій Мидляк, Олекса Лис, Михайло Хронов’ят та інші. Вони вивчили досвід молочарських кооперативів Чехії та Данії і почали реформу українського молочарства. Молочні відділи перетворилися в окремі кооперативи, стали охоплювати 10—20 сіл, мали свої пункти прийому молока і сметани, куди щоденно зливали до 5 тисяч літрів. Названі вище ентузіасти, а також їх соратниця Ольга Бачинська, ходили від села до села і вчили людей сучасних на той час методів ведення молочарства. У 1926 році в містечку Войнилові було засновано першу самостійну районну молочарську спілку, за нею швидко почали виникати інші. Результат — переконливий. Бо того ж року деякі районні молочарські спілки виробляли вже 200—500 кг масла на день. Але як же ж розвивати справу без кваліфікованих кадрів?! Тому в Стрию починають діяти постійні молочарські курси, які згодом стали постійною однорічною школою. І вона щороку випускала кілька десятків фахівців цієї галузі.

Молочарська кооперація в Галичині отримала нове життя. Їй стало вже затісно працювати на внутрішньому ринку. І в 1926 році оновлений «Маслосоюз» (колишній Крайовий молочарський союз), відчувши сприятливу цінову кон’юнктуру на молочні продукти в світі, розпочинає експорт молочних продуктів. До Чехо-Словаччини та Австрії поставлено перших 48 000 кг масла. Українську молочарську кооперацію не зламала жорстока пацифікація 1930 року, внаслідок якої було розгромлено десятки крамниць «Маслосоюзу»; не злякало і обмеження польським урядом експорту молочних продуктів (1932 р.), продиктоване прагненням подолати економічну кризу і наситити внутрішній ринок. Вельми промовистий факт: після кількох років занепаду експорт масла від «Маслосоюзу» знову зростає і у 1938 році він досягнув майже 112 тисяч тонн.

Та на внутрішньому ринку українська молочарська кооперація впевнено нарощувала м’язи. Ось кілька цифр, які підтверджують стійку динаміку зростання. Коли, наприклад, у 1931 році в структуру «Маслосоюзу» входило 99 молочарських спілок, то у 1938 вже — 136, які об’єднували майже 2000 пунктів прийому молока. Загальна кількість членів районних молочарень наприкінці 30-х років досягала 200 тисяч осіб. У 1936 році торговельний оборот українських молочарських спілок майже вдвічі перевищував виторг такої ж кількості польських кооперативів і становив 8,36 млн. польських злотих.

Виручку активно вкладали у розширення виробництва. Воно ставало сучасним, використовувало найновіші досягнення тодішньої науки. І тому наприкінці 1938 року всі молочарські кооперативи мали добре технічне обладнання: 3—5 кімнат, холодильники, тепломіри, якісні сепаратори, криту каналізацію, нарешті, добру воду, перевірену державним бактеріологічним інститутом. Галицькі селяни, а особливо жителі віддалених сіл, яким важко було добиратися з молоком на ярмарки, охоче вступали до структур «Маслосоюзу», бо саме він гарантував збут продукції їхніх домашніх господарств. 1932 року вся виплата членам районних молочарень за доставлене молоко перевищила 4,3 млн. злотих, а через сім років ця сума зросла удвічі. «Маслосоюз» зажив слави не тільки серед українців. Наприклад, відомий польський дисидент, політик та громадський діяч Яцек Куронь згадував, що у його рідному Львові родина через декілька вулиць охоче йшла до крамниць «Маслосоюзу» (в самому Львові їх було 27, були вони і в Станіславовові, Луцьку, Тернополі, Чорткові та інших містах). А купували Куроні молочні продукти саме там, бо переконалися в їх високій якості і доступній ціні!

Ілля Витанович у грунтовному нарисі «Історія українського кооперативного руху» (Нью-Йорк, 1964) небезпідставно відзначає, що «саме молочарська кооперація у міжвоєнний період давала іншим кооперативам приклад планування праці та розбудови організації». Отож західноукраїнським селянам дійсно вдалося створити свою державу в іншій — польській. Перервана більшовицьким режимом, українська молочарська кооперація відновилася під час Другої світової війни. Вона знову порятувала українців, адже взяла на себе обов’язок робити заготівлю покладених на селянські господарства так званих контингентів. В іншому разі німецька окупаційна влада передала б цю роботу в чужі руки. Ці кооперативи охопили і Галичину, і Волинь, і Лемківщину, і Холмщину, і Підляшшя. Вже у 1943 році вони виробили понад 7 млн. кг масла, 300 тисяч кг сирів, коли у 1941-му — лише понад 500 кг масла.

У 1944 році більшовики остаточно зруйнували молочарську кооперацію. Більшість її діячів опинилися в еміграції. Не можна сказати, що відродилася молочарська кооперація уже в незалежній Україні. Наприклад, на Тернопіллі як, зрештою, й в сусідніх регіонах, майже 90% корів утримують селяни в домашніх господарствах. Вони здають таку ж кількість молока. Але хто ж його заготовляє? Здебільшого сільські ради, які підводами перевозять його на пункти прийому молокозаводів. Підприємства споживчої кооперації регіону в останні роки заготовляють дуже незначну кількість молока — 800—900 тонн на рік із понад 100 тисяч тонн виробленого. І поки що ця тенденція не змінюється.

Байдужість владних органів до відродження молочарської кооперації можна назвати комплексною. Сьогодні імена Андрія Мудрика, Андрія Палія, Ольги Бачинської та інших відомі хіба що історикам та вузькому колу економістів. І нічого дивуватися, адже в минулому році, коли виповнилося 110 років з дня народження одного з керівників «Маслосоюзу» Андрія Палія, всі органи влади відхрестилися від відзначення цієї дати. Історик Роман Матейко, автор серії нарисів та спогадів «Андрій Палій — будівничий та керманич «Маслосоюзу», в які інстанції лише звертався — і в президентську адміністрацію, і у Львівську обласну та міську ради. І отримував схожі за змістом відповіді — кооперація не входить до їхньої компетенції. Пам’ять нащадків учасників молочарського руху 20—30-х років справді коротка. Свій «Маслосоюз» став справді чужим.