СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ ПАВЛА ІВАНОВИЧА ПОЗНЯКА

У нашій редакції його любили й поважали всі. І не лише тому, що Павло Іванович був найстаршим серед «дзеркальчан». І навіть не через схиляння перед його майже піввіковим журналістським стажем. Хтось із нас пропрацював із ним тридцять років, хтось — трішки менше, а більшість — тільки шість років у «Дзеркалі тижня». Але, попри різницю в стажі знайомства, ми всі високо цінували його мудрі поради, доброзичливо сприймали іронічні дотепи метра. (До речі, коли його так величали, Павло Іванович незмінно уточнював: «Не метр, а метр сімдесят чотири».)

Усе життя він був великим трудівником. Будучи вже пенсіонером, Павло Іванович прийшов літературним редактором у «ДТ». Завжди тактовний і доброзичливий до авторів і їхньої творчості, він часто виступав у ролі третейського судді, коли поставало питання: ставити даний матеріал чи утриматися? Бо його авторитет як професіонала й людини був беззаперечним.

Попереднього четверга йому стало зле. Викликана в редакцію бригада «швидкої» зафіксувала: 250 на 130... На вмовляння лягти в лікарню відповів рішучою відмовою. Ледве вмовили відвезти його додому. Але після нових нападів, що почалися через дві доби, медицина була вже безсила...

Друзі молодості називали Павла Позняка за ранню сивину «Сріблястою конвалією». Саме таким — світлим, із тихим срібним голосом він і залишиться в нашій пам’яті.

«Дзеркальчани»