«Світ буде таким, якими будуть наші діти»

У Криму в Міжнародному дитячому центрі «Артек» відбулося друге засідання клубу «КРЕДО» («Круг Единомышленников»). (Звіт про перше засідання — «Мистецтво маленьких кроків» — див. «ДТ» №28 від 1 серпня 2009 р.)

Переживання в дитинстві такі гострі, такі відкриті... А вражень навколо — мільйон. Маленька людина ще сказати нічого не може, а вже намагається якось оцінити все, що відбувається в неї перед очима. І ці враження вже формують її характер, її особистість, її майбутнє. І будь-яка, зовсім незначна для нас, дорослих, подія в житті дитини може зіграти величезну роль — або хорошу, або погану.

Впливати на дітей і легко, і складно. Легко — бо діти чутливі й сприйнятливі. Складно — бо діти чутливі й сприйнятливі...

Як зробити, щоб дорослі піклувалися про інтелектуальний і емоційний розвиток дитини хоча б так, як про її здоров’я?

Ми зібралися не для того, аби вирішувати глобальні проблеми дитинства чи розмірковувати про різні методики виховання. Та й кому це під силу? Ми зібралися тут, щоб спробувати зробити ще один маленький, але рішучий крок. Крок у напрямку до нашого майбутнього.

А наше майбутнє буде таким, якими будуть наші діти…

У засіданні брали участь:

Олексій БОТВИНОВ — піаніст, лауреат міжнародних конкурсів, в.о. художнього керівника Одеського театру опери і балету (Одеса); Олександр ШЕВЧЕНКО — головний редактор московського дитячого видавництва «Самовар» (Москва); Жанна ПЕРЕЛЯЄВА — журналіст, редактор дитячих передач «Радио России» (Москва); Євген ДЕМЕНОК — арт-продюсер, меценат (Одеса); Маріанна ГОНЧАРОВА — педагог, режисер молодіжного театру, письменник (Чернівці); Михайло МОКІЄНКО — письменник, керівник проекту «Театральная неотложка» (Санкт-Петербург); Михайло ЯСНОВ — дитячий поет, учасник «Театральной неотложки» (Санкт-Петербург); Сергій МАХОТІН — дитячий письменник, учасник «Театральной неотложки» (Санкт-Петербург); Борис НОВОЖИЛОВ — генеральний директор Міжнародного дитячого центру «Артек» (Крим — Київ); Валерій ХАЇТ — редактор одеського журналу «Фонтан», віце-президент Всесвітнього клубу одеситів, ініціатор і ведучий клубу «КРЕДО» (Одеса).

Валерій Хаїт:

— Мені дуже приємно, що засідання нашого клубу, присвячене дітям, відбувається саме в «Артеку». «Артек» для мене і, думаю, для всіх присутніх — це символ повноцінного дитинства, символ гармонійного розвитку маленької людини. Весь досвід існування такого унікального центру свідчить про це. Саме місце, де побудований «Артек», налаштовує на гармонію. Місце, де чудова природа, близька, напевно, чимось до умов раю, — правда, його ніхто не бачив, але ми здогадуємося, — місце, де працюють чудові люди, які взяли собі за мету служіння дітям, де зібрані справжні професіонали й ентузіасти святої справи виховання, — це місце багато до чого зобов’язує.

Практично всі ми — учасники круглого столу — такими професіоналами не є. Але в кожного з нас є якісь думки і навіть якийсь свій досвід, пов’язаний із цією темою. Є ідея, якою дуже хочеться поділитися. І поділитися саме з однодумцями, з тими, хто поділяє головні, об’єднавчі цінності клубу «КРЕДО» — Правда, Краса, Милосердя, — з тими, хто вважає, що всі ці поняття є основними і в такій життєво важливій сфері, як виховання дітей. Особливо в цій сфері!..

Олексій Ботвинов: «Роль музичної класики у вихованні дітей»

— Так сталося, що, крім останнього року, я років п’ятнадцять-шістнадцять переважно жив і працював у Європі. І для мене різниця між тим, яку роль відіграє класична музика у вихованні дітей там, і тим, яку роль вона відіграє тут, — дуже разюча. Не тільки у практиці такого виховання, а й у розумінні необхідності саме цього. Я кажу не про професійний рівень, а про виховання особистості. На моє глибоке переконання, музична освіта — це базова річ. Тобто розвиток особистості дитини з цим чинником і без нього — це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Якщо ми візьмемо, скажімо, статистику стосовно нобелівських лауреатів у галузі науки, то побачимо, що 98% цих лауреатів навчалися музики. Вони не готувалися стати музикантами, все це було для душі, але вже давно доведено, що навіть просто координація рухів, моторика тощо в дітей після занять музикою зовсім інша. Це потребує усвідомлення на всіх рівнях. Повинні нарешті і в нас зрозуміти, що без використання такої духовної структури як музика — найпотужнішої з усіх, що вироблені людством, ми не виправимо мораль...

Однак потрібні нові нестандартні підходи. Питання в тому, щоб діти слухали музику, а не тільки вивчали біографії композиторів. У мене є досвід співпраці з чудовим музикознавцем, педагогом і просвітителем Михайлом Семеновичем Казиником. Він живе у Швеції, але останніми роками дуже багато працює в Росії та Україні. Йому вдається з допомогою музики і — тут-таки її емоційної інтерпретації — буквально за годину розбудити будь-яку душу. Я бачив, як він приходив в аудиторію до молоді 14—15 років — цілком відв’язаної, і через годину там усі сиділи ось із такими очима й казали: «Ще, ще! Ми хочемо слухати класику!» Чому? Тому що класика — це прямий шлях до серця... До правди, краси, милосердя...

Одне слово, якщо нам удасться зробити музичне виховання базовим, ми отримаємо колосальне щеплення проти агресії, націоналізму, нетерпимості в суспільстві. І мені здається, що це справді питання для громадського осмислення, а не тільки для розмов серед так званих професіоналів...

Валерій Хаїт:

— Коли Олексій готував свої суперсучасні одеські проекти «Візуальна реальність музики» та Open Air, він виходив із того, що слід спробувати знайти протидію нинішнім небезпечним процесам у нашій культурі. Він міркував над тим, як поєднати класику з сучасними технологіями, беручи до уваги сьогоднішнє, багато в чому кліпове, мислення в молодих. І він зробив те, що міг зробити. Я був присутній на цих концертах і можу запевнити: був не тільки величезний успіх, а й результат...

Я бачив, як багато було молоді, особливо коли Олексій грав на Європейській площі в Одесі. Знаю, що так було і на Софійській площі в Києві, і в Донецьку, і в Дніпропетровську. Групи підлітків підходили ближче — з пивом тощо. Зупинялися, обмінювалися якимись, м’яко кажучи, іронічними репліками, — замовкали, стояли аж до закінчення і найголосніше кричали «браво!» Це було яскравим свідченням того, що велика музика в поєднанні з продуманим відеорядом здатна пробити навіть таку ось броню молодіжного скепсису, брак освіченості тощо.

Євген Деменок: «Дитячі музеї. Досвід і перспективи»

— Чи є місце, де діти можуть одночасно гратися й навчатися, отримувати нові знання без нудного зубріння? Так, і називається воно — дитячий музей. Нам це словосполучення може здатися дивним. А для американців, наприклад, — воно означає звичну практику. Перший у світі дитячий музей з’явився 1899 року в Брукліні, а тепер в Америці діє понад 200 дитячих музеїв. У Європі такі заклади з’явилися трохи пізніше. Європейські музеї відрізняються від американських потягом до природничо-наукових знань. Узагалі, останнім часом у світі створюється безліч дитячих музеїв. За минулих два роки відкрилися музеї в Таллінні, у Сеулі, Мехіко, Амстердамі. Навіть у Росії таких музеїв більше десятка, від Москви й Пітера до Тюменської області, де дитячий музей міста Ноябрьска — один із найкращих у Росії. У Бішкеку є дитячий музей. В Україні немає жодного.

Чим же відрізняється дитячий музей від звичайного музею, і що це взагалі за заклад? Основна ідея така: експонати в цих музеях можна не тільки дивитися, а й торкати. А основна мета — це навчання через гру. Що можна сказати про тематику дитячих музеїв? Є три основні теми.

Перша — природничонаукова. У цьому плані найбільш успішні педантичні німці. Наприклад, музей у Гамбурзі досліджує людський організм. Величезний макет серця, в якому ти можеш у вигляді кров’яної кульки полазити й зрозуміти, як воно працює. Макети органів відчуттів. Ти можеш зібрати й розібрати вухо, очі. Ти можеш довідатися, як народжуються діти.

В Америці дитячі музеї, скажемо так, більш прикладні. Мене вразив перший дитячий музей, побачений мною п’ять років тому. Це музей у Чикаго. Він розташований у найкращому куточку міста — на причалі біля озера Мічиган. На трьох поверхах цього музею — абсолютно різні експозиції. Є, наприклад, кімната-водокачка. Там діти можуть ознайомитися з роботою пожежної водокачки, погратися, побризкатися... Є кімната динозаврів. Після фільмів Спілберга це дуже модна тема. Діти можуть самі знайти кістки динозавра, визначити з допомогою викладачів, якому саме динозавру ці кістки належать, зібрати їх тощо.

У Лондоні теж дуже цікавий у цьому плані музей. Там розповідають, наприклад, про дитячу працю в шахтах. Там є штучна шахта, штучний вибій. Діти вдягаються, як шахтарі, спускаються туди і знайомляться з життям вуглекопів вікторіанської епохи...

Друга тема — культура і мистецтво. В Амстердамі дитячий музей присвячений переважно культурі різних народів та книжкам. Там є кімнати, присвячені казкам тих чи інших країн, і діти можуть із ними ознайомитися. Дуже цікавий дитячий музей у Канаді, в Оттаві. Він побудований на історико-краєзнавчій базі, у ньому кімнати — присвячені країнам. Скажімо, Індонезія — театр тіней, кімната Італії — велике кафе-морозиво. Діти розділяються на дві групи. Хтось стає офіціантом і барменом, хтось — відвідувачем і покупцем. У кімнаті Єгипту — макети пірамід, діти можуть погратися в мумію.

Останній дитячий музей, який я бачив, — це музей просто неба в Нюрнбергу. Там, наприклад, є африканське село. Ми з донькою терли арахіс, додавали щось і в результаті отримали справжню арахісову олію. Потім пекли хліб — так само, як це роблять в Африці досі: звичайне зерно били камінцями і обсмажували коржі. А потім усе це їли. Діти були в захопленні…

Валерій Хаїт:

— Ви скажете, що все, повідане Женею, — лише гарна мрія. А я вам на це відповім: Євген Деменок — не тільки мрійник, а й творець. Він здійснив уже дуже багато культурних акцій в Одесі. Наприклад, коли виповнилося 110 років від дня народження Юрія Карловича Олеші, він із власної ініціативи встановив на вулиці його імені — є в нас така вулиця, — на будинку, в якому жив письменник, прекрасну меморіальну дошку. І фасад будинку відремонтував та пофарбував. За власні кошти, між іншим! І що йому було найтяжче зробити — це дозвіл отримати. А ще він провів кілька чудових акцій спільно з Одеським літературним музеєм. І виставки молодих художників організовує! І молодіжну поетичну студію «Зелена лампа» в Одесі відродив! Одне слово, він робить те, що може. І береться за те, що йому під силу.

Я вірю, що з часом в Одесі з’явиться дитячий музей. Перший в Україні. Не сумніваюся…

Олександр Шевченко:

— У нас що останніми роками сталося? Від потужної тоталітарної системи діти повернулися в сім’ю. Адже дітей спочатку забрали із родини — піонери, жовтенята, — тепер держава відмовилася від дітей, а батьки виявилися до цього неготовими. Я вважаю, що не менш важливо говорити і про виховання майбутніх батьків.

Я взагалі заборонив би дитячі культпоходи в музеї, театри та в кіно в такому вигляді, в якому вони відбуваються тепер. Діти настільки цікаві самі собі, що їм наплювати на цю сцену, на артистів, на картини чи експонати в музеях. Вони приходять балуватися. Їх повинні спрямовувати батьки. Для дитини авторитет мами і тата, як правило, завжди вищий, ніж авторитет учителя. Маму й тата завжди більше слухаються…

Валерій Хаїт:

— А тепер я надаю можливість зробити своє повідомлення ще одній учасниці нашого засідання, Маріанні Гончаровій.

Маріанна Гончарова: «Самодіяльний дитячий театр як школа морального і естетичного виховання»

— Діти — чудовий, унікальний, дуже талановитий народ. Вони уразливі й мрійливі, вони вірять у дива, вони довіряють дорослим і бояться пітьми, вони переповнені почуттями, таємницями та світлими бажаннями. Діти — цілина, яку потрібно зорати, оросити й засіяти. Це чудовий і благодатний грунт. Театр «Трудный возраст» працює на майбутнє. На їхнє майбутнє. Колись я придумала цей театр для свого сина. Щоб створити для нього атмосферу нормального дитинства. Дитинства з добром, із дружбою, з книжками, зі спільними інтересами, із взаємовиручкою. Всупереч багатьом обставинам. Коли син виріс, у театр прийшла моя донька... А потім за всі ці роки через «Трудный возраст» пройшло дуже багато дітей...

Конкурсу в колективі немає, ми приймаємо всіх, хто приходить за оголошенням. Але невпинно триває пошук особливих — зі світлом у серці, із розумними очима, з високим чолом. Ось вони — опора театру. Ні, вони не лідери, вони не конче грають головні ролі, але ці діти сильні своєю впевненістю, поруч із ними інші почуваються спокійно й затишно.

Мета театру «Трудный возраст» — парадоксальна, ми не готуємо акторів. Театр — тільки спосіб знайти в кожній дитині її автентичну суть, відкрити її внутрішній світ для неї самої, допомогти розкласти на полички її сумніви, проблеми, симпатії, антипатії, ну і, звісно, наскільки вдасться, розвинути в ній естетичний смак. Мета театру — відкрити в дітях джерела енергії та любові, навчити бачити світ навколо й дивуватися. А здивувавшись — радіти. Зробити їх сильними та впевненими в собі, допомогти подолати кризу перехідного віку.

Щороку ми ставимо лише одне завдання. Наприклад, перший рік ми вибудовували міст між батьками та дітьми (не мені вам казати, наскільки складні стосунки в дітей із батьками у перехідному віці), другий рік — вибудовували мости між учнями, студентами та педагогами, третій — вивчали живопис, четвертий — працювали тільки англійською мовою із запрошеними волонтерами з Корпусу миру, п’ятий — придумували разом п’єсу...

І так поступово ми наблизилися до головного. Торік «Трудный возраст» прийняв рішення ДОПОМАГАТИ. А саме — грати спектаклі на користь хворих дітей. І, як з’ясувалося, це стало не тільки допомогою сім’ям хворих дітей району, а й гострою потребою для самих акторів. Причому і великих, і маленьких...

Коли людина прокидається вранці, вона обов’язково вмивається, це обов’язкова річ, над якою людина не замислюється як над чимось неймовірним. Ось так само просто й гармонійно має розміститися в житті дітей прагнення допомагати іншим, слабким і хворим. Щоб вони відчували в собі цю потребу й необхідність — ДОПОМАГАТИ — як умиватися вранці...

Валерій Хаїт:

— Цікаво почути думку Михайла Мокієнка — автора абсолютно унікального проекту «Театральная неотложка». До того ж завдяки своєму доброму, товариському характеру Михайло знайшов можливість плідно співпрацювати з урядом Санкт-Петербурга…

Михайло Мокієнко: «Веселая терапия»

— розповідь про виступи «Театральной неотложки» перед хворими дітьми. Досвід плідної співпраці з комітетом із питань культури уряду Санкт-Петербурга

— Скільки себе пам’ятаю, я завжди робив тільки те, що мені цікаво. І так сталося, що було це пов’язано саме з дітьми. А в 90-х роках я створив перший у Петербурзі приватний театр для дітей «Бурзачило». Скільки бабусиних коштовностей лишилося в ломбарді, коли я робив цей театр!.. Бо я все робив сам: декорації, звук, світло, купував костюми. Немає можливості замовити авторові п’єсу — написав п’єсу сам, композитору не замовиш музику — написав сам. На аранжування грошей немає — купив синтезатор. Опанував синтезатор — тепер пишу музику не тільки до спектаклів, а й до фільмів. Немає лиха без добра. І раптом...

Сталося так, що мені зателефонували з комітету з питань культури уряду Санкт-Петербурга, запросили на розмову. Прийшов новий голова, Губанков Антон Миколайович. І каже: «У мене є така ідея». І розповідає про ідею, над якою я міркую вже давно. Так сталося, що збіглося. Ідея зробити пересувний театр, який їздив би по дитячих лікарнях. Саме театр. Під назвою «Театральная неотложка». Мені навіть виділили гроші. Що було дивно — дали гроші на те, про що я давно мріяв і чого не міг зробити через брак цих самих грошей. Ми створили невеличку пересувну трупу. Навколо мене виникла група таких самих божевільних, як я, готових працювати практично безплатно. Звісно, ми зробили презентацію. Хоча я дуже не люблю галасу: ось, добрі справи, розкажіть про те, що ви відчуваєте, коли робите добру справу... Нічого не відчуваю! Мені подобається це робити — я роблю. Журналістам такі відповіді не подобаються, інтерв’ю у мене не люблять брати...

І почалася наша робота... Ось ми виступаємо, наприклад, у Міській клінічній інфекційній лікарні. Там лежать діти, хворі на СНІД, — відмовники. Головлікар каже, що багато хто з них не доживе до дорослого віку. І розумієш: їхнє життя закінчиться на дитинстві. Спочатку просто працювати було неможливо... Коли наш актор Віктор Мельников грав Бабу Ягу, він, відповідно до ролі, мав брати маленьку дівчинку на руки, щось сказати, потім поставити її на підлогу й грати далі. А вона вчепилась і каже: «Дядечку, не відпускайте мене». Не Бабо Яго — дядечку. І Віктор проходив із нею весь спектакль. За нього говорили текст інші актори, тому що він був вибитий із дії. Потім із цією дівчинкою розлука була моторошна. Ось тепер розповідаю — і вже клубок у горлі...

Багато таких випадків... Виступали ми в хоспісі, де лежать діти, хворі на рак. Не дорослі, а саме діти, — ось що особливо страшно. Привезли дівчинку на наш спектакль, після операції відразу, на каталці. На обличчі — страждання, більше нічого... Тільки очима може стежити за акторами, і повне відчуття, що їй дуже боляче. Хвилин десять подивилася — лікарі хотіли її забирати. А вона повернулася... і знову дивиться. І її залишили.

Ось після цього вже не думаєш, скільки тобі платять. Це я кажу цілком щиро, не для того, аби похвалитися... Я справді вже без цього не можу. Я цим підживлююся… Тепер із нами працюють не тільки артисти, а й письменники. І не просто письменники, а дуже відомі дитячі письменники: Михайло Яснов, Сергій Махотін… Сергію, продовжуй, я потім. Я щось розхвилювався…

Сергій Махотін:

— Мені здається надзвичайно важливим, що в основі нашої програми лежить насамперед книжка. Книжка — це оповідання для дітей, вірші для дітей, казки, звісно. Вчора ми виступали в лікарні артеківській. Там найстарший пацієнт — Роман, п’ятнадцятирічний хлопчик. «Ти любиш читати?» — запитав я його. І він сказав «ні» з такою інтонацією... Мовляв, читати — це настільки непрестижно, це нижче його гідності. Як він змінювався! Змінювався протягом години — до фіналу. З якою радістю він попросив, щоб я підписав йому книжку! Це дивовижно. Сказав, що обов’язково її прочитає. Отже, хоча б одного ми змогли підштовхнути до читання.

Михайло Мокієнко:

— У роботі з дітьми треба весь час придумувати щось нове. Є, звісно, якісь методички — як із дітьми працювати, що їм рекомендувати... Але час змінюється дуже швидко. А діти — ще швидше... Ось, пригадую, в нас народився номер з ганчіркою. Це було під час якоїсь вистави. Михайло Яснов прочитав свій веселий вірш. Я тут і кажу: «Михайле, це ж це готова п’єса! Хлопці, розіграймо!» І ми розіграли все це під сміх та радість і глядачів, і учасників. І тепер цей прийом використовуємо. Причому не обов’язково беремо цей твір. Можемо взяти що завгодно. Дітям так подобається!.. Або, наприклад, унікальне, я вважаю... Це вже неодноразово було... От Яснов каже: «Діти, а хто з вас писав вірші, любить писати або написав хоча б один вірш?» Ну, буває кілька осіб. «А хто може прочитати свій вірш?» Виходить дівчинка. Читає свої вірші. Вони милі, хороші, але безпорадні. Ну зрозуміло, дитина... І ось професійний поет на сцені в ігровій формі, дуже по-доброму починає цей вірш переробляти, робити так, як воно мало б звучати. Дівчинці подобається. Я стою поруч, усе це слухаю й кажу: «Михайле, а ти знаєш, він такий класний, що я зараз, мабуть, напишу пісню на цей вірш». Надіваю на очах у дітей навушники й на своєму синтезаторі починаю писати музику. Михайло тим часом продовжує читати свої вірші... Я за п’ять хвилин усе зробив — ціле симфонічне звучання. «А тепер ми виконаємо вперше пісню, яка щойно на ваших очах народилася. Пісню, вірші до якої написала ця поетеса». І ми співаємо. Причому приспів уже співає весь зал. Але дійство цим не завершується. Бо звукорежисер наш теж втягнувся в цю гру. Він усе це записав, і під кінець вистави ми дівчинці даруємо диск. Те, що народилося як імпровізація, зараз ми вже робимо як номер, тільки тепер у нас є людина, котра на готовій обкладинці вписує прізвище дитини-автора з фотографією. І ми даруємо диск із обкладинкою. Ось такий хеппенінг...

А насамкінець ми даруємо дітям книжки. Взагалі-то, давно відомо: коли дитина хвора — це саме час для читання…

Олександр Шевченко:

— Я, звісно, вражений проектом «Театральная неотложка», бо він вселяє віру. Віру в те, що людство все-таки не безнадійне. Виступи, відгуки на них, бажання бачити їх у всіх містах — це колосально. Вони й інші такі самі — їх небагато, але вони роблять грандіозні речі. Вони повертають віру в милосердя, в добро, у безкорисливість, у те, що без цих понять і діянь життя неповноцінне, неправильне…
І, звісно, хочу відзначити феноменальний, на мій погляд, момент. Чиновник такого рангу, як голова комітету з питань культури уряду Санкт-Петербурга, не замикається у своєму чиновницькому болоті, він мислить більш реально й конкретно, розуміє, що в милосердя, добро та безкорисливість теж треба вкладати гроші, серйозно допомагати цьому. Оскільки, якщо говорити про виховання, те, що роблять Михайло Мокієнко, Жанна, Михайло Яснов, Сергій Махотін, інші, тут присутні, — винятково дієве й результативне… Більше б таких чиновників!..

Валерій Хаїт:

— У нашому обміні думками бере участь і редактор Дитячої редакції «Радио России» Жанна Переляєва.

Жанна Переляєва:

— Дякую, із задоволенням!.. Правду кажучи, я готова була б і промовчати, я тут взагалі як репортер працюю, записую всі ваші виступи. Та, оскільки мені дали можливість... усе-таки розповім про те, що я роблю.

Ми багато готуємо дитячих передач, пов’язаних із проблемами виховання. Але найбільше я хочу розповісти про передачу «Литературная аптека». Бо коли те, що роблять Михайло Мокієнко та його друзі в Санкт-Петербурзі, можуть не всі, — то таку «Литературную аптеку» (ми її придумали на «Радио России» з поетом і перекладачем Мариною Бородицькою) може робити кожен педагог у своєму класі, кожен вожатий у своєму загоні. У підлітків віком 14—15 років завжди є проблеми психічного плану, пов’язані із самотністю, нерозділеним коханням, ревнощами. Є питання про те, що таке шляхетність, що таке вульгарність і що таке краса у стосунках між статями. Відповідати на них прямо дуже складно. Але на них можна відповідати, даючи рецепти. Наприклад, якщо людина страждає через нерозділене кохання, я підкажу їй, що почитати в такий момент, — усе-таки є шанс, що вона розгорне цю книжку, прочитає ці вірші. Ми з Мариною розповідаємо дівчаткам про те, що хороша поезія — найкращий косметичний засіб, тому що абсолютно іншими стають очі, абсолютно інший з’являється вираз обличчя. Дівчатка беруть ці вірші, читають. І в хлопчиків теж інтерес прокидається, бо їм хочеться зрозуміти ці дівочі таємниці...

Інколи ми рекомендуємо вітаміни — це гумор. Різні книжки веселі. Ми читаємо оповідання Коваля, Зощенка...

До речі, хороша була в нас передача «Летающий диван» з участю Олександра Шевченка. Ми загадували загадки про книжки, розповідали всілякі історії, запрошували знаменитих людей, які розповідали про своє дитинство, про свої улюблені книжки, а потім книжки дарували, — це теж було непогано...

Тож повернути дітей до книжки можна. Не такі вони безнадійні. Я в це вірю…

Валерій Хаїт:

Хочу надати слово генеральному директору «Артеку» Борисові Валерійовичу Новожилову…

Борис Новожилов: «Артек» — прообраз майбутнього світу»

— Я радий нашій зустрічі і дуже вам усім вдячний. Вдячний за те, що, послухавши вас, можу сказати самому собі: «Ти все робиш правильно!» Бо ж як зазвичай буває? Хоч би скільки ти намагався зробити для дітей і спільно з ними щось яскраве, незвичне, — обов’язково знайдуться люди, котрим марно пояснювати необхідність твоєї справи. Тим більше що засоби масової інформації сьогодні готові будь-який бруд полоскати, витягувати на перші сторінки, а якщо з’явиться щось хороше, добре — вони про це не писатимуть.

Відомо, що дітям потрібен кумир, вони шукають, із кого їм брати приклад. Це основа виховання. І ось питання: на яких прикладах ми їх сьогодні виховуємо? Мало того, що вчителі потрапили в жахливу ситуацію, коли вони мусять пояснювати дітям, що добре, а що погано, а дитина слухає все це й робить висновок: учитель просто нічого не розуміє. Бо перед дитиною світ постає зовсім інакшим, ніж змальований учителями... Діти бачать, що можна обдурити або «вкрасти» — і їздити в дорогих авто. А не працювати, як тато-лох, за копійки...

Навіть у радянські часи, які тепер так сварять, були свої герої... А якого героя сьогодні ми можемо показати дитині? Про кого ми можемо сказати — «рівняйся на нього!»? На депутата? На якого саме? На бізнесмена? На олігарха?

А якщо про тему, зазначену в програмі, — «Артек» — прообраз майбутнього світу», — то гадаю, в цьому сенсі важливе не тільки майбутнє, а й те, що було в минулому. Так чи інакше, а духовні традиції в «Артеку» завжди були на висоті. І мені здається, «Артек» — із його історією, місцем розташування, юною енергією притягання — повинен знову стати лідером дитячого виховання, місцем пошуку нових підходів. Він повинен, просто зобов’язаний у недалекому майбутньому — я невиправний оптиміст — стати символом справжнього щасливого дитинства. Як колись... А інакше чому я час від часу у ЗМІ читаю: «В Калінінграді побудували калінінградський «Артек», або: «В Якутії відкрили якутський «Артек», або: «У Німеччині відкрили німецький «Артек»? Бо є репутація, є легендарна слава. А отже, головне завдання нашого «Артеку» сьогодні — не тільки зберегти своє ім’я, а й стати лідером у справі виховання.

Ми не просто табір. У нас колосальна відповідальність перед тими, хто хоче бути схожим на нас. На жаль, останні кілька років довелося займатися зовсім іншими речами, просто рятувати «Артек». Скільки було атак на ці благословенні землі! Так, ця частина кримського узбережжя — справді ласий шматок. Але ж колись було гасло «Усе найкраще — дітям!» Чим воно було погане?.. На щастя, здається, потихеньку повертається час, коли знову можна діяти і творити. І Дитячу академію мистецтва на території «Артеку» створити, про що ми вже неодноразово говорили з Михайлом Казініком та Олексієм Ботвиновим. Треба зробити її такою, щоб діти мріяли потрапити в цю академію. Щоб вони потім жили цими спогадами, хотіли ще раз сюди повернутися.

Так, якщо чесно, сьогодні «Артек» — більше легенда, міф. Але позитивний. Це треба розвивати далі. Будь-який ваш проект — головне, щоб він був розумним, добрим і веселим, — ви можете здійснити в «Артеку». Впевнений, що ви завжди знайдете тут вірних союзників, які радо скажуть: «Зробімо це разом»…

Михайло Яснов:

— Одного разу я написав статтю, в якій заявив, що дитячий письменник повинен бути щасливим. Це його професійний обов’язок. А тепер подумав, що зобов’язані бути щасливими і музикант, котрий працює з дітьми, і художник, і режисер, і видавець, і бібліотекар, і педагог… Особливо педагог!

І я хочу побажати артеківським вожатим та педагогам: будьте щасливі!

Валерій Хаїт:

— А тепер дозвольте кілька слів на завершення...

Михайло Яснов одного разу чудову фразу сказав: «Я звернув увагу, що останніми роками моїми друзями залишилися тільки дитячі письменники». Тобто всі ті, хто пов’язаний із дітьми, пов’язані й одне з одним. Тільки тут, поруч із дітьми, й залишилися якісь щирість та правда. Тільки на дітей, по суті, надія. Саме вони можуть нас врятувати. Лише треба їм допомогти, підказати, правильно скерувати…

Колись Самуїл Якович Маршак, вітаючи Корнія Івановича Чуковського з ювілеєм, сказав так:

Могли погибнуть ты и я,

Но, к счастью, есть на свете

У нас могучие друзья,

Которым имя — дети!

Ну й останнє... Я ось що подумав. У нас молода країна, вона пробує, шукає, помиляється, розчаровується... Але якщо вона хоче мати хоч якийсь символ, орієнтир, — це «Артек». І взагалі, я думаю, що ставлення до дітей, до «Артеку» — це найточніший тест на спроможність країни.

Як буде з дітьми, з «Артеком», так буде і з країною…

Лютий — квітень 2010 р.