Суспільство гальорки

Слово "волонтер" ще не цілком зникло зі ЗМІ, але вже точно перестало хвилювати громадську думку. Невесело, проте передбачувано. Хтось професіоналізувався. Хтось вигорів емоційно. Хтось влаштував особисте життя або, навпаки, зруйнував. Хтось створив ринок волонтерських послуг.

Але, в кожному разі, місце цього дражливого статусу у ЗМІ впевнено замінило нове слово - "активіст". Багатозначне, воно однак нічого конкретно не говорить. Передбачає наявність у пойменованого такої активної життєвої позиції, що сам він при цьому є "гарячою точкою". Фізичною чи інформаційною - не суть важливо. Практика найму міцних (чи розумних - або і те й те) громадян на віджимання бізнес- або політико-партійних інтересів нікуди не поділася, однак попередня назва - "тітушки" - стала вже незначущим обзиванням. А патріотичний тренд у всі часи - хороший і недорогий камуфляж.

Тому в програмі дня - "активісти".

Розділення фізичних і розумових здібностей активістів важливе, оскільки до такого типу самореалізації схильні переважно акцентуйовані особи. Ті, хто цікавиться науковими подробицями, можуть ознайомитися з відомою працею Карла Леонгарда. Він описує акцентуації як надміру посилені індивідуальні риси особистості, що мають тенденцією переходити в патологічний стан у несприятливих умовах. Хоча це не психічний розлад, а лише риса поведінки. При її наявності гіперактивність є чинником, котрий компенсує відсутність чогось, що цей активіст вважає значущим, але сам цього не має.

Такі люди легко мотивуються пафосними мало зв'язними ідеями, однак керуються матеріалістичними міркуваннями. Причому далеко не завжди це гроші. Символічний капітал у вигляді популярності, причетності, впливовості часто важливіший і більш затребуваний.

Основа самопрезентації такого "активіста" - монополізація права на істину, ототожнення істини та її носія, а також нестримні нападки і обзивання не тільки прямих об'єктів своєї критики, а й кожного, хто дозволить засумніватися в доцільності або етичності критики.

Це важливі маркери, які дозволяють безпомилково відділити цю соціально активну групу від безлічі інших людей, котрі досить активно намагаються змінити суспільство й політикум. Це ті ж таки волонтери в армії, лобістські групи різного роду, члени громадських організацій і рухів, що шматують "свої" міністерства, як Тузик грілку. Але їх описує не Леонгард, а Малкольм Гладуелл у книжці "Генії і аутсайдери".

А ось активіст, умовно кажучи, ні до чого в цих процесах "не прикручений", він сам по собі. І тому - скрізь одночасно. "Святість зростає тією мірою, якою зменшується істина", - це ще дідусь Фейєрбах сказав. Проте якщо соціальне явище існує, пояснювати його єдино підступами москалів не можна. Це буде конспірологічна парадигма все того ж активізму. Які ж передумови для цього феномена?

Вищезгадані слова Людвіга Фейєрбаха цитуються в епіграфі до книжки Гі Дебора "Суспільство спектаклю", написаної 1967-го. Рік по тому в Парижі трапився Майдан, з барикадами та іншим, включно з відставкою Шарля де Голля. Але з тією істотною різницею, що інтелігентній нації вистачило розуму не вбивати одне одного, хоча шість сотень поранених - теж неабиякий показник. Книжка Дебора була однією з культових у тих подіях, бо дуже точно охарактеризувала соціальні передумови прийдешнього студентського бунту, до якого пролетаріат, всупереч надіям організаторів, залишився байдужим і скептичним.

Але водночас Дебор і передбачив, як щирість бунту перетворюється на самопародію та спектакль. Спектакль - це рід діяльності, який полягає в тому, щоб говорити від імені інших. Суспільство, що базується на сучасній індустріальній основі, є суспільством глядачів. "Здаватися" для нього значно важливіше, ніж "бути".

Врешті-решт "обурена добра воля, яка навіть у цій своїй іпостасі доходить тільки до осуду зовнішніх наслідків системи", виконує ту саму роль, проти джерел якої ніби й повстає. Апологетика своїх передумов та власного методу гіпнотизує активістів, і вони стають частиною ширшого сюжету, про який і не здогадуються.

Революція у такому випадку неминуче стає товаром, а революційна критика - маркетинговим ходом.

Повернімося до українських особливостей активізму. Насамперед його слід класифікувати як ліворадикальний, "лівацький", хоч би якими правими чи ще правішими ці люди себе не називали. Бо скрізь, де звучить тема захисту пригнобленого народу або його прав, - вам ліворуч у політичному спектрі, подобається чи ні. Ви можете при цьому бути лютим антикомуністом і ненавидіти СРСР - для "ліваків" це цілком природно. Маркс і уявити собі не міг широту спектру ніби-послідовників себе, від священиків з "калашами" з "теології визволення" до респектабельних скандинавських капіталістів. Але, в кожному разі, хто за народне щастя насамперед - ліве плече вперед.

А коли ви за державу, яка "понад усе", і не проти погнати поганою мітлою різних куховарок зі сфер управління назад на кухню; якщо ви прибічник різних цензів та цензури, справедливих заборон, і ходите з цим не в народ, а до людей свого кола, можете битися з люмпенами на одній барикаді, але вечеряти волієте в різних ресторанах, - ласкаво просимо до лав правих.

Еклектика цього всього в різних версіях української політичної думки досить художньо вживалася у свідомості адептів, як відомі поетичні "троянди й виноград", красиве і корисне. Красивого було в рази більше, і це залишалося таємницею рівно доти, доки не з'явилася незалежна держава.

І виявилося, що існуючі книжкові доктрини настільки ж придатні для реальної політики ХХІ ст., як троянди з колючками - для салату. Взагалі, Джозеф Габель у книжці "Хибна свідомість" проводив чітку паралель між будь-якою ідеологією та шизофренією, тож відсутність логіки в ідеології зовсім не є специфічно українським продуктом.

Але в нашому випадку історичний романтизм, що заміняє естетику, й антисовєтизм як моральна основа аж ніяк не дозволяють "лівакам" називатися інакше, ніж "правими". Проте в західній медійній свідомості термін "активіст" саме й означає вуличного політичного хулігана з деструктивними вимогами та погромними діями.

Те, що в критичні моменти новітньої української історії в ній, фактично, з нізвідки виникають яскраві революціонери з каламутними біографіями і так само в нікуди зникають до наступного моменту, - вже історичний факт. З розряду не зовсім пристойних, бо суспільство зачаровано зазирає їм у рот, при цьому непомітно прощаючись зі своїми грішми або й життям. Але на таких активістів є і довго ще буде масовий запит, доводиться визнати.

Тут дві обставини - крах освіти і фундаментальних наук, у тому числі гуманітарних, і радянська звичка до шаблонного мислення. Якщо ситуація або вчинок не відповідають своїм драматургічним шаблонам - активісти спектаклю їх відмітають. "Людина, що опиняється у спектаклі, перестає відрізняти неправду від правди". Все не так зле, насправді все ще гірше - ось типове гасло зрадоперемоги у стадії бурхливого перебігу .

Які суб'єктивні мотиви для критики є у професійних активістів?

Самопіар. Критика з метою показати себе, продемонструвати власні знання, досвід, ерудицію, підкреслити свою значущість.

Зведення порахунків. Згущуються барви з метою очорнити людину за колишні образи. Ця критика завуальована: критик не видає своїх егоїстичних цілей і намірів, прикриваючись турботою про народне благо.

Перестраховка. Використовується як засіб завуалювати свою власну нерішучість, страх брати відповідальність на себе. Така критика використовується, щоб у разі несприятливого повороту ситуації в майбутньому мати підставу заявити: "А ми ж попереджали".

Критика з метою запобігти обвинуваченням. Така критика використовується заздалегідь, щоб нейтралізувати публічні обвинувачення, при розборі різних скарг, в інших випадках.

Контратака. Реакція на чийсь виступ, зауваження оточення, керівника, протест підлеглого проти докорів, нарікань із боку керівника.

Критика з метою отримати емоційне підживлення. Ось цього повнісінько насамперед у соціальних мережах, які вже, фактично, виконують функцію незалежних ЗМІ - з усіма їх плюсами й мінусами. Є люди, які періодично потребують стресу й почуваються краще після того, коли поговорять на підвищених тонах, доведуть себе й оточення до певної емоційної напруги і залишать його в такому стані. З цією метою вони й не критикують, власне, а просто матюкають і обзивають свої мішені та тих, хто опинився в секторі обстрілу, особливо якщо об'єкти легко піддаються емоційному впливу.

Іронія в тому, що найлютіші активісти, самі того не бажаючи, у своїй критиці, наприклад влади, створюють для неї досить зручне тло з емоційних сплесків, некомпетентності та хворобливих амбіцій. На цьому яскравому тлі навіть найбільш незграбна поведінка влади (чи законодавчої, чи виконавчої) виглядає системною і логічно обґрунтованою.

І влада з цим апелюватиме до мас, які за визначенням завжди консервативні та перебувають у стані утриманства, вони завжди віддадуть перевагу нескінченному жаху перед жахливим кінцем. Бо в разі нового початку не факт, що їм там знайдеться місце на державній паперті.

Якщо ми уявимо собі це суспільство спектаклю не тільки як драматургічний образ, а як таке собі умовне приміщення країни-театру, то три чверті місць у цьому залі займатиме гальорка. Для нетеатралів - це верхній ярус глядацької зали театру, де розміщені найдешевші місця. Тому гальорка була завжди дуже популярною в незаможних верств населення, які, однак, хотіли долучитися до прекрасного і прямо там висловити своє ставлення до нього. Гальорка завжди була галасливою, щоб не сказати - крикливою, скандальною й переповненою. Гострота суджень, яскравість критики та безпосередність реакцій ще були пов'язані з тим, що гальорка часто розміщувалася на периферії й на досить невигідній відстані від сцени. Простіше кажучи, і видно, і чути було поганенько. Але активістів гальорки ця обставина нітрохи не бентежила.

Власне кажучи, не особливо бентежить і тепер.