Сулейман І Пишний: «лагідне ягнятко» із залізною рукою

Османська імперія в XVI—XVII століттях стала справжньою потугою, гравцем, без якого не вирішувалося жодне питання на світовій геополітичній шахівниці. І завдячує цим держава насамперед Сулейману І (1494—1566), відомому в Туреччині як Законо­давець (Кануні), а на Заході — як Пишний. Султан, котрий вважав себе спадкоємцем імператорів Риму і Візантії, столицю якої Константинополь захопив іще 1453 року його прадід Мехмед II Фатіх (Завойовник), зажив собі слави одного з найвидатніших монархів і полководців нового часу — таких як французький король Генріх IV, германський імператор і король Іспанії Карл V, король Швеції Густав II Адольф, лорд-протектор Англії Олівер Кромвель, блискучий кондотьєр і авантюрник Альбрехт фон Валленштайн.

Десятий із турецьких султа­нів османської династії народився 6 листопада 1494 року в Трабзоні (Трапезунді). Його мати Хабзе Хатун була донькою кримського хана Менглі-Гірея. Відомо, що хани брали за дружин переважно черкешенок, чим і пояснюється яскравий кавказький тип султанового обличчя. Виховувався Сулейман серед вправних татарських нукерів в колишній генуезькій колонії — місті Кафі (нинішній Феодосії). 1520 року після смерті батька Селіма І Грізного він сів на трон.

Європейці наївно вважали, що «скажений лев залишив своїм наступником лагідне ягнятко» (Паоло Джовіо). Насправді, як зазначав видатний український історик-сходознавець Агатангел Кримський, султан «натуру мав таки справді лагідну, та ніяк не ягнячу, тільки щиро-людяну, розумно-спокійну, достойну великого падишаха і халіфа». Сулейман одразу заходився розширювати й зміцнювати імперію. Він успадкував від батька, який вирізнявся небаченою жорстокістю (отруїв батька — Баязида II Святого і скарав на смерть рідних братів та небожів) і водночас був вправним полководцем, добре навчену армію. Вже 1521 року «ягнятко» йде війною на давнього й непримиренного ворога османів — Угорщину і захоплює на її південних кордонах стратегічно важливу фортецю — Белград.

У червні 1522 року султан сам очолив армію і розпочав облогу острова Родос в Егейському морі. Родоські лицарі (госпітальєри) були неперевершеними воїнами, сучасники недарма називали їх «останніми хрестоносцями». Із госпітальєрами у турецьких султанів були давні порахунки: Мехмед II Фатіх 1480 року намагався захопити Родос, але зазнав принизливої поразки. Під проводом великого магістра Вільє де Ліля Адама, за найсучаснішими в Європі фортифікаційними укріпленнями, госпітальєри до 21 грудня 1522 року мужньо відбивали навалу турків, але через брак харчів були вимушені, витримавши 14 штурмів, капітулювати на почесних умовах (лицарі зі зброєю в руках залишили «цитадель демонів» і перебралися на острів Мальта, де зуміли-таки вистояти в борні з турками). Але ця перемога надто дорого коштувала султанові — загинуло в боях і від хвороб майже 50 тисяч воїнів. «Останніх хрестоносців» підступно кинули напризволяще країни Заходу і Па­па Римський, котрі мали час, але аж ніяк не бажання допомогти.

У серпні 1526 року Сулейман на чолі стотисячної армії вирушив у другий похід на Угорщину. Біля містечка Мохач 25 тисяч угорців (серед них кілька тисяч волонтерів із Чехії та Польщі) під проводом короля Угорщини і Чехії Лайоша ІІ стали на шляху загарбників і силами кавалерії зім’яли їхню піхоту — башибузуків. Розгромивши центральні позиції турків, угорці вже святкували перемогу. Але то були лише перші дві лінії армії воїнів ісламу. Сам Сулейман із яничарами й усією артилерією зустрів Лайоша II, який на чолі кавалерійського резерву мужньо, але необачно кинувся в атаку. Тим часом з флангів на угорців наскочила легка кавалерія, а довершили розгром християн 300 гармат і рушниці яничарів, які впритул розстрілювали важку кавалерію. Угорці кілька годин чинили героїчний опір: на полі бою їх полягло майже 22 тисячі разом із самим королем. Загинули два архієпископи, шість єпископів та 500 магнатів і шляхтичів. Катастрофа біля Мохача обернулася для Угорщини більше ніж 150-річною владою Оттоманської імперії. Королем Угорщини став магнат Януш Запольяї, який визнав себе турецьким васалом (у Буді стояла яничарська залога) і погодився виплачувати щорічну данину Стамбулу.

Через три роки Сулейман І починає війну з Австрією. Її ерцгерцог Фердинанд Габсбург — брат імператора Карла V — претендував на престол Святого Стефана. Сулейман у важкій боротьбі підтвердив свої права на Угорщину. Майже три тижні під стінами Відня точилася грандіозна битва: стотисячна армія султана в жовтні-листопаді 1529 року штурмувала добре укріплене місто, залишивши під його стінами до 40 тисяч убитими. Турки були вимушені повернутися на схід. 1533 року, після того як османи знову вщент розорили Угор­щину, Габсбурги підписали мирний договір — під їхньою владою залишалася лише північно-західна частина країни.

Забезпечивши охорону кордо­нів на заході, султан розпочинає боротьбу з давніми ворогами турків-османів в Азії. У 1534—1538 роках Сулейман I здійснює кілька походів проти перського шаха-шиїта Тагмаспа I. Турки, які дотри­мувалися ортодоксального сунітського вчення, захоплюють Вірме­нію і Азербайджан з Тебрізом, у Месопотамії — давню столицю халіфів Багдад (грудень 1534 р.), а також святині шиїтів Неджеф і Кербелу: у першому міс­ті поховано імама — халіфа Алі, у другому — його сина Ху­сейна. Суніти-турки перешкоджали шиїтам ходити на прощу в ці святі для них міста. Перманентна війна між Туреччиною і Персією тривала на кордонах аж до 1555 року, коли султан уклав мирну угоду з персами і турки за її умовами окупували Вірменію (Ерзе­рум, Єреван, Ван), південний Азербайджан (Тебріз) і всю Грузію.

У липні 1534 року Сулейман І висилає на Середземне море флот на чолі з колишнім піратом Хайреддіном Барбароссою. 27 вересня 1538 останній перемагає біля бухти Превезе об’єднаний флот Габс­бургів та Вене­цій­ської республіки, після чого Туреччина щонайменше на третину століття (до перемоги флоту християн біля мису Лепанто 1571 року) забезпечила собі май­же повний контроль над морем від Гібралтару до Палестини.

Поки Сулейман І вів війни з Персією, Барбаросса з флотом здійснював блискавичні рейди в південноєвропейських портах і на півночі Африки. Султану вдалося розколоти єдність християн підписанням союзу із французьким королем Франциском I. Так, об’єд­наний флот під проводом Хайред­діна Барбаросси захопив і сплюндрував 1543 року Ніццу, а через десять років османські пірати і флотилія барона де ля Гарда вже захоплювала італійські порти.

В останній період життя Су­лей­ман І вів війни, аби зміцнити безпеку імперії. Так, у 1555—1557 роках турки захопили Судан, протягом 1559 року — Північну Еритрею й африканське узбережжя Червоного моря, декілька остро­вів в Егейському морі, Пелопонесь­кий півострів. А от лицарі Мальтій­ського ордену, які знову не дочекалися допомоги одновірців, на чолі з магістром Жаном Бріссо де ла Валлетом 1565 року відбили турецький напад. Армія Сулеймана змушена була евакуюватися, зазнавши великих втрат — до 20 тисяч воїнів.

Султанові було 72 роки, коли він повів стотисячну армію в новий похід на Відень. 5 вересня 1566 року він несподівано помер у військовому таборі під час облоги угорського міста Сегед, що його відчайдушно захищав гарнізон на чолі з Міклошем Зріньї. 8 вересня християни висадили фортецю в повітря, і перемога знову коштувала життя багатьом тисячам турків і їхніх союзників.

Дружиною Сулеймана Пишного була українка Роксолана, але її історичний образ має дуже мало спільного з відомою екранізацією. У 1520 році в містечку Рогатин та його околицях на Опіллі орудувала ханська орда; тисячі невільників були відправлені кримськими татарами на ринки Стам­була, Кафи, Трапезунда. 15-річна Анастасія, донька православного священика Гаврила Лісовського стала наложницею багатого вельможі Ібрагім-паші, грека за походженням. Він був дуже здивований тим фактом, що чарівна рабиня знає латину й грецьку, а відтак вирішив подарувати її самому султанові. У гаремі Роксолана, тобто русинка, українка, — так було підкреслено її походження — дуже скоро стала фавориткою султана й прийняла іслам. 1523 року Сулейман I уклав із нею офіційний шлюб, у якому було п’ятеро дітей — донька і четверо синів.

У гаремі Роксолана отримала ім’я Хюррем (та, що сміється) і була оголошена баш-кадуні — першою дружиною. Сулейман I звертався до неї «моя Хасекі» («мила серцю»). Звичаї в султанському палаці були жорстокі, тож Роксолана всіляко дбала про власну долю та про майбутнє своїх дітей. Ібрагім-паша, який сприяв піднесенню Хюррем (у 1523 році він став великим візиром), переоцінив свій вплив на Сулеймана I й почав зловживати своєю владою. Весною 1536 року його стратили.

Головна небезпека для українки походила від старшого сина султана — Мустафи, надзвичайно талановитого й дуже популярного в народі. Його мати, черкешенка, поступилася Роксолані першістю в гаремі, але прагнула зробити Мустафу офіційним спадкоємцем престолу. У 1553 році Роксолана зуміла зробити так, що сина невдачливої суперниці звинуватили у зраді і змові з перським шахом і стратили. Померла Роксолана раніше від султана, не доживши й до п’ятде­сяти років (приблизно наприкінці 50-х років XVI ст.). Її син — Селім II Мест (П’яниця) був лютим деспотом і алкоголіком. Недарма Агатангел Кримський зазначив, що «Роксоланине злочинство супроти Мустафи лягло якнайтяжчим немезидиним прокльоном на Османську державу».

Сулеймана І вирізняв неабиякий талант адміністратора. За його правління були укладені кодекси з метою впорядкувати військово-адміністративний устрій та фінанси; вибудувана настільки цілісна система управління дер­жавою, що турецькі султани після його смерті видавали не закони, а лише «укази справедливості» — адалет-наме. За Сулеймана I Пишного почався розквіт турецької культури, що ввiбрала найкращі традиції культур підкорених народів. Він писав вірші, протегував математикам, астрономам, картографам і мореплавцям; за часів його правління жив і творив видатний архітектор Сінан, найбільшу славу якому принесли чудові мечеті — Селіміє, Шахзаде, Сулейманіє.

Туреччина була буквально переповнена сотнями тисяч невільників — греків, сербів, українців, московитів, поляків, хорватів, венеційців, албанців... Чимало з них зрікалися своєї віри й ставали талановитими адміністраторами, яничарами — ревними виконавцями волі султана. Головними постачальниками невільників були кримські татари і ногайці.

Сулейман І, поза сумнівом, був найвидатнішим із турецьких султанів. Як писав англійський історик Стенлі Лен-Пуль, «Трохи чи не од Гібралтара до Багдада та й од порогів Нілу до Будапешта на Дунаї — його імперія». Після смерті Сулеймана I Пишного могутня держава, дуже повільно, але неухильно почала втрачати свої позиції і в Європі, і в Азії.