Сучасний політичний етос

Жан-Поль Сартр свого часу стверджував, що не існує такого поняття як природні катастрофи. Сьогодні ж саме природні катастрофи стали прототипом усіх нещасть — урагани «Френсіс», «Чарлі», «Іван» чи «Жанна» є моделями глобальної ситуації, в якій усім нам тепер доводиться жити. Такі її аспекти, як війни, примусові масові міґрації, етнічні чистки, суспільна поляризація приходять як природні лиха, застаючи нас зненацька і намагаючись зробити нас сліпими й глухими до спроб змінити таке становище, яке нині й приносить ці катастрофи.

Останні приклади в такому кіножанрі, як фільми жахів та саспенсу свідчать, що відбулися суттєві зміни. Тоді як у класичних «страшилках» завжди обов’язково демонструвалося (переважно наприкінці), хто чи що було джерелом жаху для героїв та глядачів упродовж півтори години, у таких кінострічках, як «Відьма із Блера», «Людина-метелик» чи «Таємничий ліс» цей жест відсутній. Більше того, страшно не через когось чи щось, тобто не з якоїсь конкретної причини, а саме тому, що немає чогось конкретного, чого слід було б боятися. Тому бояться самої розсіяної невідомості, незнання причини страху, абстрактного «вони» — хто саме «вони», незрозуміло, тому й страшно. Це якнайкраще відбиває соціально-політичні страхи теперішніх людей, які живуть у нестійкій ситуації невизначеності та невпевненості і бояться невідомості завтрашнього дня. Тому й не дивно, що в умовах сучасної владної системи вони обирають тих, хто пропонує нібито щось конкретне, — неофашистів: що видно на прикладах як зростання ультраправих в Італії, Австрії, Франції, Голландії, Данії та Португалії (не кажучи вже про Росію і США), так і нещодавніх місцевих виборів у Німеччині, де вони перемогли, та референдуму у Швейцарії, на якому люди виступили проти спрощення процедури прийняття громадянства, тобто неонацистське гасло «Швейцарія для швейцарців» знову стало актуальним. Люди хочуть визначеності, впевненості у майбутньому, а оскільки теперішній глобальний капіталістичний устрій не може цього забезпечити, бо сам продукує невпевненість, то він випускає привид фашизму. З одного боку, в нього сучасні індивіди інвестують свої сподівання, а з іншого — він є тим пугалом, яке потім спонукає людей виходити на вулиці і кричати «Nazi raus!» («Геть нацистів!»). В результаті домінуюча система залишається непорушною і продовжує існувати.

Насправді риторика ультраправих уже давно інституціоналізована і навряд чи суттєво відрізняється від дискурсу європейських соціал-демократів та лібералів, ущерть заповненого крипторасистськими й антидемократичними обертонами. Капіталістична держава, як це блискуче показано у кліп-фільмі Алана Паркера «Пінк Флойд. Стіна», є криптофашистською, вона носить у собі фашизм. Просто доти, доки в цьому немає потреби, вона не випускає його назовні. Отже, щоб уберегтися від радикалізму — а від нього нікуди не дінешся, адже тією чи іншою мірою він однак присутній у суспільстві, — владна система намагається каналізувати його через неофашистські партії (як на Заході) або через відверто провокаційне «Братство» (як в Україні). Хоча насправді, зрозуміло, це ручний псевдорадикалізм, адже владна система його породжує задля власної безпеки, намагаючись уникнути утворення іншої, справді радикальної альтернативи собі.

Одним із потужних засобів збереження status quo є також ідеологічна машина, що працює на створення т.зв. зірок. Статус зірки надзвичайно важливий у сучасному суспільстві, за нього змагаються практично всі — від політиків, банкірів чи телевізійників до спортсменів і терористів. Завдання зірок — показати, що кожен однаковою мірою володіє доступом до тотальності споживання і знаходить там щастя, яке, звісно, можна отримати тільки в одній країні, якої не знайдеш на жодній карті, яку неможливо описати, бо вона, згідно з рекламою, «непідвладна часу і щодня відкриває нові горизонти» (Країна Marlboro — один із найбільш пещених сучасних брендів). Насправді ж зірки втілюють недоступний результат суспільної праці, імітуючи побічні продукти цієї праці, що підносяться як її мета: суцільні відпустки, комфортне споживання і т.п. Головне — показати, що й ви так повинні, що такі ідеали є тим, до чого слід прагнути. Всі зусилля таких телеканалів, як MTV чи М1 спрямовано саме на це. Звичайно, про те, скільки символічного та фінансового капіталу інвестовано в окремих людей задля перетворення їх на зірок, навіть не йдеться. Політика, як автономна думка, в таких умовах перетворюється на спектакль, що особливо яскраво демонструють теперішні виборчі кампанії, а будь-які спроби відстояти її як таку не беруться мас-медіа до уваги, тому найважливіші питання не з’являються на порядку денному — їхнє місце займають хибні шоу-проблеми.

З одного боку, можна стверджувати, що, попри всю критику, наявний status quo зберігається і в світі мало що змінюється, але, з іншого, критика все ж таки створює відчутний дискомфорт, хоча й не є важкоздоланною перешкодою. Нещодавно під час одного з виступів Тоні Блера хтось із присутніх у залі виявився антивоєнно налаштованим, і коли він почав вигукувати претензії Блеру щодо війни в Іраку, останній відповів: «Ви можете протестувати тільки завдяки тому, що ми живемо в демократії». Але Блер промовив ці слова вже вслід протестантові, бо охорона відразу ж вивела його із зали. Звичний цинізм сучасної влади тут видно чітко: демократія проголошується під час абсолютно недемократичних дій. Тобто сучасний політичний устрій, з одного боку, захищений дуже добре, соціальна реальність стала настільки непробивною, що будь-яке критичне зауваження з приводу її механізмів є марним і не приносить практичних результатів, — усі мітинги, вимоги, протести майже нічого не змінюють і ні на що не впливають. Але, з іншого боку, така ситуація штовхає людей до інших, порівняно банальних і примітивних, способів зробити свої вимоги почутими, і від цих способів залежить сам політичний устрій, який реагує на них напрочуд чутливо. Прикладів тут безліч — від «яєчного теракту» проти Януковича, що закінчився падінням останнього, до регулярного підривання нафтових свердловин в Іраку, внаслідок чого ціни на світових біржах відразу ж підстрибують до небувалих позначок.

Щоб критика докучала якомога менше, сучасна влада створює таку ситуацію, в якій домінуюча практика цензури доповнюється набагато потужнішим механізмом — самоцензурою, тобто вона прагне зробити цензуру внутрішнім інструментом, інтеріоризувати її. Яскравим прикладом тут може служити чи не найдражливіша нині тема, яку намагаються всіляко витіснити навіть тоді (в чому й полягає самоцензура), коли на це немає наказу «згори», — це політичний контекст розмірковування про арабо-ізраїльський конфлікт. Цей контекст створюється і підтримується офіційною ізраїльською позицією, яка спекулює Голокостом таким чином, що будь-яка критика політики Ізраїлю щодо палестинців одразу ж таврується як антисемітизм. Таке пересмикування теоретично здійснюється з допомогою зведення Голокосту в ранг метафізичного диявольського Зла, що служить маніпулятивній стратегії визнання негідною критики палестинської політики Ізраїлю. Інтелектуальним завданням тут є зберігати пильність і викривати оманливість такої стратегії віктимізації, адже проголошення себе жертвою — це не умова для розмови з владою: для цього треба бути насамперед активним політичним суб’єктом. Філософська політика полягає тут у тому, щоб свідчити про конфлікт, оскільки на жертву перетворюються тоді, коли позбавлені можливості сформулювати свої претензії.

Тут варто згадати нашумілий фільм Майкла Мура «9/11 за Фаренгейтом», який, безумовно, заслуговує на повагу, адже справді є прикладом антивидовищного, нонспектакулярного кіно. Важко сказати, наскільки свідомо режисер себе самоцензурує, але в кінцевому підсумку ми отримали просто антибушівську кіноагітку, що має певний резонанс у теперішній американській виборчій кампанії, і не більше. Фільм закінчується словами: «Одного разу ми погодилися», — зрозуміло, на Буша, і ось що, мовляв, вийшло, тому тепер треба обирати Керрі. «9/11 за Фаренгейтом» набагато краще піддається аналізу після теледебатів між головними претендентами на пост глави США, адже цілком очевидно, що аргументація Мура збігається з аргументацією Джона Керрі. Тоді як Буш наголошує на «загрозі для демократичного світу», якою нібито був Ірак Саддама Хусейна, Керрі (як і Мур) закидає своєму опонентові втрату уваги до бін Ладена та Аль-Каїди. Саме тому режисер у своєму фільмі так непритомно подає «терориста №1» та нібито його організацію: у нього й натяку немає на те, наскільки це міфологічні конструкції. Хоч як дивно, бін Ладен для Мура — це справді загроза Америці, а не медійний персонаж, продукт CNN, який став кiнозiркою, що грає роль драматичного негідника за сценарієм Яна Флемінґа: лихий геній і мільйонер доктор Ноу починає війну проти всього світу просто тому, що він такий гад. «Диявол бін Ладен» — це, швидше, бренд, наліпка, що персоналізує «ворога держави» (згадаймо фільм із однойменною назвою), символ усесвітнього зла. Якби цього створеного Америкою публічного ворога, всюдисущого невловимого монстра, який замінив для ФБР образ КДБ, не існувало, США мусили б його вигадати.

Звісно, дуже зручно відстоювати репутацію чесного борця з режимом Буша, відверто працюючи на демократів, і вважати, що іншого способу бути почутим сьогодні в інтелектуала немає, але насправді така позиція — це критика без критики, «революція без революції», як казав Робесп’єр. Адже, врешті-решт, чим Керрі кращий за Буша? Тим, що хоче боротися з тероризмом «чутливо»? Він настільки ж відрізняється від Буша, наскільки «пепсі» — від «коки». Але що це тоді за вибір? Двопартійна система, ця домінуюча на Заході форма політики, є видимістю вибору, якого насправді немає. Цей сміховинний вибір між різними етикетками тільки підкреслює абсолютну безглуздість такої альтернативи. Мур залишається сліпим до того, що теперішня ситуація — результат не просто зусиль Буша і компанії, а логічний наслідок самої неоліберальної моделі глобалізації, законними породженнями якої є як Буш, так і Керрі. За таких обставин вибір між ними є псевдовибором, тому треба відкинути саму систему координат, всередині якої вибір зводиться до своєї імітації. А для цього потрібно, щоб люди мали таку ж свободу, як і капітал, і це зможе перебудувати наявний режим владних відносин.

Те саме стосується недавніх пропозицій Януковича щодо введення подвійного громадянства та невступу України в НАТО. У цьому випадку вибір також намагаються звести до віртуального розколу — власне, заради цього й вносилися ці пропозиції: або ви за українське громадянство та вступ України в НАТО — або за українсько-російське та відхід України від Північно-Атлантичного Альянсу. А якщо я ні за «одинарне», ні за подвійне, а за світове громадянство? А якщо я проти ретроградного та реакційного ставлення до НАТО, яке демонструють Вітренко чи Симоненко, але вважаю, що без таких не підконтрольних людям наддержавних інституцій, як НАТО, МВФ чи ВТО, світ був би набагато справедливішим і демократичнішим? Справжній вибір — це вибір не між двома можливостями в рамках однієї системи координат, а між самими системами координат.