Сучасний антисемітизм: хто винен?

Де коріння й можливі причини стрімкого й нібито несподіваного зростання антисемітизму в усьому світі, насамперед — у цивілізованій Західній Європі? Цей регіон вартий окремої уваги не тільки з огляду на його провідну роль у «євроінтеграційних» амбіціях України, а й з урахуванням новітньої європейської історії та традиції, здавалося б, міцно вкоріненої ще з перших повоєнних років. Маю на увазі ставлення до антисемітизму в розвинених демократичних країнах Європи другої половини ХХ століття, де це явище вважалося не тільки надійно подоланим, а й несумісним зі справжніми європейськими цінностями, які так активно й успішно пропагували уряди (і суспільства) країн, що потерпіли у Другій світовій війні від злочинів фашизму. Однією з найжахливіших і загальновідомих сторінок сучасної історії Європи, одним із найтяжчих злочинів проти людства в цій війні була трагедія єврейського Голокосту... То що ж сталося з Європою у третьому, новонародженому тисячолітті?

«Антисемітизм у ХХІ столітті». Обговорення такої делікатної та болючої теми було проведене Культурним центром Посольства Ізраїлю в Україні 26 лютого 2004 р. Оскільки сама проблема за час, що відтоді минув, аж ніяк не втратила актуальності, варто поміркувати над нею. Причому у вигляді післямови, а не звичайного виступу в дискусії, оскільки така можливість форматом того «круглого столу» не була передбачена: слово надавали тільки кільком запрошеним доповідачам. До речі, саме цим згаданий захід суттєво відрізнявся від інших «круглих столів», семінарів, сучасних наукових, громадських чи журналістських зустрічей, присвячених обговоренню будь-яких актуальних питань. Він, радше, нагадував збори-мітинги «трудових колективів» радянської доби, коли людей скликали з єдиною метою — засудити «ренегатів», котрі вирішили емігрувати до Ізраїлю, або інших — фактичних чи потенційних — дисидентів.

Але ж цю проблему інтенсивно обговорюють національні й міжнародні ЗМІ, про неї дискутують як у вузьких науково-експертних колах, так і на урядових та міжурядових рівнях. Як результат, сформувалися два погляди на проблему. Згідно з одним, Європа повертається чи до часів середньовіччя, чи то до антиєврейських вакханалій у Німеччині напередодні та під час Другої світової війни. Проте це явище пропонують також розглядати і в ширшому контексті — зростання ксенофобії навіть у найліберальніших країнах Західної Європи...

Друга версія: сплеск європейського антисемітизму пов’язаний насамперед з ескалацією ізраїльсько-палестинського конфлікту, і його коріння слід шукати у впливах «арабського світу» — зокрема арабського капіталу. Проте, як зауважив президент ЄС Романо Проді, «не можна ототожнювати європейську критику політики ізраїльського уряду з антиєврейським антисемітизмом, хоча, поза сумнівом, ізраїльсько-палестинський конфлікт підживлює антисемітизм, зокрема серед представників арабських меншин, що проживають у Європі».

Стосовно першої версії. Ймовірно, що сплеск європейської ксенофобії, відзначений соціологічними дослідженнями навіть у такому «взірці лібералізму», як Нідерланди, безпосередньо пов’язаний із викликами епохи глобалізації, а також із наслідками самої політики «чистого лібералізму», що веде до перемішування великих груп людей різного етнічного походження, різних культурних та історичних традицій, а також релігій. Спробуймо подивитися на ці процеси з погляду представників «титульних етносів» низки європейських країн, особливо таких маленьких, як скандинавські. Тоді стає зрозумілою цілком обґрунтована стурбованість громадян, котрі належать до більшості, стосовно перспектив збереження ними власної ідентичності, способу життя й багатовікових традицій. Тобто пропоную розглядати цю ситуацію як дзеркальне відображення традиційної стурбованості правами меншин на збереження власної ідентичності у суспільствах, де домінує інокультурна більшість, і застосувати такі ж критерії до тих титульних етносів, які відчувають (і небезпідставно) аналогічні загрози. Ця ж парадигма пояснює й чітко виявлену в багатьох країнах Західної Європи тенденцію до запровадження жорсткішого імміграційного законодавства, а також суворіших норм і процедур щодо бажаючих отримати статус біженців. Простіше кажучи, загроза поступової втрати власної етнокультурної ідентичності, що виникла після лібералізації чи падіння тоталітарних режимів і «залізних завіс», а також прискорені темпи глобалізації сприяли підвищенню чутливості до проблеми «чужинців» загалом. Це, відповідно, могло призвести до посилення антисемітизму в контексті загального зростання європейської ксенофобії.

Друга версія трохи складніша для обговорення, зокрема тому, що усталеною нормою «політкоректності» подібних дискусій стало щось на зразок «про євреїв або добре, або нічого». Тобто в Україні серед учасників найрізноманітніших форумів, які претендують на певну «респектабельність», навряд чи можна зустріти тих, хто (на відміну від більш «розкутих» західних європейців) наважився б ставити питання про помилки зовнішньої чи внутрішньої політики Ізраїлю як про ймовірну причину спалаху сучасного антисемітизму. Або порушити ще більше «табу», наприклад: чи не зіштовхуємося ми часом із такими виступами та заявами деяких відомих представників єврейської спільноти, — в Україні та поза її межами, — що можуть сприйматися як образливі неєвреями, зокрема й представниками титульного українського етносу?

У Європі на цю тему можна знайти величезну кількість інформації — як наукової, так і публіцистичної. Навіть поверхове ознайомлення з цією базою даних дозволяє дійти наступного висновку: так, деякі політичні рішення та дії ізраїльського уряду спричинили визнання такої політики неприйнятною далеко за межами «мусульманського світу». Хоча співвідношення протестів мусульманських і не-мусульманських суспільств і меншин навряд чи можна піддати кількісному аналізу, складається враження, що «західні» (європейсько-християнські) ЗМІ висвітлюють і активно обговорюють акції й реакції переважно мусульман. Тому на них зосереджена головна увага, насамперед — моніторингових структур та організацій, що борються з антисемітизмом.

Звідси випливає, принаймні почасти, й одна з головних позицій, сформульованих експертами «круглого столу», а саме — «в усьому винні араби». Тобто традиційні вороги Держави Ізраїль, які поширюють свої «хибні впливи» і на українське суспільство, що досі вважалося і продовжує справедливо вважатися одним із найтолерантніших у Європі. Хочу заперечити, насамперед у зв’язку з прихованим тут поняттям «колективної вини» як абсолютно неприпустимим. Воно передбачає колективну відповідальність за дії або злочини, скоєні представниками етнічних або соціальних груп — чи то євреїв, чи то кримських татар або «селян-куркулів». Такий підхід неминуче призводить до надзвичайно негативних наслідків — від упередженого ставлення до певної групи до репресій, «етнічних чисток», переслідувань за ознакою раси, національності, релігійних або політичних переконань та ін. Тому не можна погодитися з використанням «подвійних стандартів»: з одного боку, переконаністю у власній «європейськості» (несумісній із застосуванням принципу колективної вини), з іншого — обвинуваченням у хвилі сучасного антисемітизму арабського (чи навіть ширше — мусульманського) світу як такого.

Особливо неприємне враження залишив маленький експеримент, проведений після закінчення «круглого столу». Нагадую, що цей захід відбувся 26 лютого, тобто невдовзі після урочистого святкування Дня захисника Вітчизни. Кільком експертам був показаний малюнок, на якому дата свята зображена сплетеною з колючого дроту, а п’ятикутна червона зірка містить череп і кістки. На запитання, чи виникають якісь асоціації або згадки про конкретні історичні події, пов’язані з цією датою, жоден з опитаних не дав позитивної відповіді. А один із респондентів сказав, що це ображає його почуття як колишнього військовослужбовця. Тобто ніхто — а йдеться про спеціально запрошених експертів — не знав або не пам’ятав про те, що 60 років тому, 23 лютого 1944 року, почалася депортація чеченців (разом з інгушами), внаслідок якої загинула половина всього народу. Фактично, це був акт геноциду, подібний до Голокосту — трагедії єврейського народу. Та якщо пам’яті євреїв — жертв Голокосту — присвячені численні музеї, меморіали, дослідницькі установи, то геноцид чеченського народу триває й досі, і всі ми є його мовчазними свідками. І якщо не протестуємо, не намагаємося припинити злочин, то несемо за це і свою частку особистої відповідальності.

Після такого роз’яснення мій поважний опонент (той, кого спочатку «образив» побачений малюнок), здається, відчув певний дискомфорт, бо сказав: «Ну, взагалі-то, у кожного болить своє, і кожен лише цей біль і відчуває».

Із цим, вибачте, важко погодитися. Наведу лише кілька прикладів:
23 лютого нинішнього року у понад двадцяти містах Європи та США відбулися демонстрації протесту, спрямовані проти брутального порушення фундаментальних прав людини в Чечні російською владою, проти здійснюваного нею геноциду чеченського народу. Пропозицію щодо мирного врегулювання чеченської кризи — встановлення там тимчасової адміністрації під егідою ООН — підтримали десятки тисяч європейців, які підписалися під відповідною петицією. У Польщі 25 лютого відбувся мітинг біля посольства РФ, у якому взяли участь видатні польські політики й громадські діячі, художники, поети, журналісти, зокрема депутат Сейму Маріуш Каміньскі. Переконливим прикладом глибокої стурбованості не лише власними проблемами можна вважати й резолюцію Європарламенту, згідно з якою депортація 1944 року була офіційно визнана геноцидом чеченського народу (за дивним збігом обставин, дата ухвалення цієї резолюції —
26 лютого 2004 р. — збіглася з датою того самого «круглого столу»). Мабуть, варто привернути увагу і до величезних зусиль Транснаціональної радикальної партії. Не треба лякатися назви, це цілком респектабельна політична партія, представлена в Європарламенті, а її «радикалізм» полягає, зокрема, в тому, що вона вимагає від урядів усіх країн світу скасування смертної кари). Ця партія домоглася участі одного з міністрів уряду Масхадова у роботі 60-ї сесії Комісії з прав людини ООН і його виступу на засіданні цієї комісії. А член ТРП, депутат Європейського парламенту італієць Олів’є Дюпюї, голодував більше місяця, аби привернути увагу до необхідності рішучих дій для негайного припинення чеченської війни.

Можливо, цей лаконічний перелік допоможе усвідомити важливість обговорення проблемних питань міжнаціональних відносин у сучасному глобалізованому світі в ширшому контексті. Саме ширший підхід до міжрелігійних і міжетнічних конфліктів та злочинів проти людства (включно з Голокостом) засвідчив би наявність загальноєвропейських цінностей і демократії.

Зупиняюся на чеченській проблемі не тільки тому, що цей геноцид триває й досі, а належність чеченців до мусульманського світу, схоже, суттєво знижує рівень можливого співчуття до них. Є ще один аспект, про який боляче згадувати... Йдеться про відкритий лист — Звернення до українців, — що з’явився на веб-сайті «Кавказ-Центр» 8 січня поточного року. Причиною цього звернення були дії українських прикордонників, які вночі 1 січня затримали потяг на станції «Красна Могила» і висадили з нього кілька сімей з малими дітьми — усього 23 особи, в чиїх паспортах місцем проживання була позначена Чечня. Всі вони їхали в Україну на запрошення своїх родичів. Після ретельної перевірки двом особам (російському подружжю) дозволили повернутися у вагон, а решту, серед них немічних старих і малих дітей, змусили пішки йти до наступної станції вже на території Росії. Крім морально-етичних оцінок того, що сталося, необхідно відзначити, що, всупереч національному законодавству та ратифікованим Україною документам міжнародного права, це означало здійснення українською владою акту відвертої дискримінації за етнічною ознакою.

Оскільки аналогічні епізоди далеко не поодинокі, у листі є такі рядки: «Хоча це суперечить властивому горцям етикету, змушений нагадати Україні та українцям про деякі історичні факти, які мали б присоромити українську владу, а українцям — нагадати про таку людську чесноту, як вдячність». Далі автор згадує, як десятки тисяч ледь живих українських селян, котрим вдалося якимось дивом уникнути голодної смерті у 1932—1933 роках, дісталися до Чечні, і як чеченці їх рятували, переховуючи у своїх домівках, віддавали останнє, аби нагодувати, як лікували... Він пише, що лише одне маленьке село (звідки, схоже, він сам родом і яке нині перетворене на ґетто російськими військовими) врятувало життя кількасот українців.

Торкнувшись теми українського Голодомору, спробуємо поглянути на неї в контексті україно-ізраїльских та україно-єврейських стосунків. У 2003 році майже весь світ (переважно країни, де є українська діаспора) відзначив 70-ту річницю цієї трагедії. Намагання українського уряду досягти офіційного визнання Голодомору актом геноциду українського народу на рівні Генеральної Асамблеї ООН успіхом не увінчалися (що сприйнято міжнародними експертами як свідчення слабкості й неефективності нашої дипломатії). Внаслідок чого, замість резолюції ГА ООН, була ухвалена так звана «спільна заява» 26 націй. Серед них — США, Канада, Росія і, між іншим, чимало арабських країн. Але не знаходимо Ізраїлю. Не чути було й про якусь особливу увагу до цієї дати з боку єврейських організацій, Посольства Ізраїлю в Україні або його Культурного центру — ініціатора «круглого столу» з питань антисемітизму. Постає запитання — як сприйняли цю скорботну дату наші співвітчизники-євреї? Чи була ця трагедія усвідомлена, відчута ними як співмірна з трагедією єврейського Голокосту?

Варто звернути увагу й на деяких лідерів боротьби з антисемітизмом, оскільки нерідко саме вони формують у суспільстві імідж сучасних активістів єврейської національної меншини в Україні. Не згадуватиму тих, хто в недалекому минулому з не меншим ентузіазмом виступав у протилежній ролі — «борця з сіонізмом», — що ж тут скажеш, хіба що «час минає, і переконання — разом із ним»... Але є постаті, які ще більше компрометують саму ідею, — їх важко назвати інакше ніж «одіозними». Наприклад, п. Вадим Рабинович, президент Всеукраїнського єврейського конгресу. Щоб уникнути можливих звинувачень в упередженості, необ’єктивності чи інших гріхах, не скажу нічого від себе, натомість процитую статтю, нещодавно опубліковану в авторитетному міжнародному виданні «Монітор тероризму» (LOOSE NUKES AND AL-QAEDA by Taras Kuzio, March 25 2004). Написано там про пана Рабиновича таке (переклад мій): «...Ще один глибоко скомпрометований український олігарх, задіяний у нелегальній торгівлі зброєю, — це Вадим Рабинович. ...Досьє Інтерполу свідчить... про зв’язки Рабиновича з організованою злочинністю та його причетність до відмивання грошей і нелегальної торгівлі зброєю...»

Зрозуміло, який внесок у поширення (а не подолання) антисемітизму може зробити кампанія, активним учасником якої була (і є) така публічна особа. В цьому ж самому контексті хотілося б згадати і палке схвалення Рабиновичем рішення про закриття газети «Сільські вісті», і продемонстровану ним зневагу до законів держави, громадянином якої він є (маю на увазі його ставлення до проблеми подвійного — українського та ізраїльського — громадянства, оприлюднене в ефірі популярної програми «Тема дня» «Громадського радіо» 27 лютого нинішнього року). Все це навряд чи сприятиме створенню «світлого образу» борця з антисемітизмом навіть серед тих «неосвічених» (так сказано в судовому рішенні щодо закриття «Сільських вістей» про читачів цієї газети), хто нічого не знає про його статус «персони нон ґрата» у США чи участь у незаконній торгівлі зброєю. У зв’язку з цим треба чітко відокремлювати право Рабиновича на висловлення власної думки (як приватної особи) від його ж виступів від імені українського єврейства (що випливає з його статусу президента Всеукраїнського єврейського конгресу). Можна навести паралель, наприклад, із формуванням іміджу «українського патріота» зусиллями Дмитра Корчинського (що нині виступає як «респектабельний політолог», — до речі, він був запрошений як експерт і на «круглий стіл» з питань антисемітизму). В обох випадках незаплямована репутація більш ніж бажана...

До того ж оцінювання подій навколо судового рішення про закриття «Сільських вістей» багатьма іншими відомими діячами та активістами єврейського руху було значно виваженішим і досить далеким від беззастережної апологетики цього «рішучого кроку в боротьбі з антисемітизмом».

Таким чином, активність деяких «професійних» борців з антисемітизмом фактично тільки перешкоджає зусиллям тих громадських діячів — і євреїв, і українців, — які так багато зробили і роблять для україно-єврейського порозуміння. На щастя, таких в Україні чимало. Кожен із них заслуговує на велику й щиру пошану.

То чи можна оцінити, як саме вплинуло на антисемітизм в Україні судове рішення щодо «Сільських вістей»? Не знаю даних порівняльних соціологічних досліджень (якщо вони існують) «до того» і «після того», але результати моніторингу рівня антисемітизму в Україні, на жаль, справді свідчать про його зростання, і саме останнім часом. І принаймні однією з імовірних причин такого прикрого явища могли бути події, пов’язані з «Сільськими вістями». Бо вони начебто підштовхують «пересічного українця» до відчуття, що «євреям усе можна» — включно із закриттям (руками влади) опозиційної газети (використавши як привід надруковані в ній антисемітські матеріали).

Водночас у багатьох складається враження, що самі євреї не надто чутливі до принизливих чи образливих висловів, подібних до антисемітських, але спрямованих на співгромадян іншого етнічного походження. Таке гірке відчуття може особливо загострюватися й посилюватися на тлі того, що жоден судовий позов з приводу брутальних, брудних і відверто українофобських публікацій — наприклад, у найтиражнішій газеті Криму «Крымская правда», — не був задоволений.

Неминуче постає запитання: а як реагували на українофобські публікації в друкованих та електронних ЗМІ єврейські організації України? Факти відповідної реакції української інтелігенції та політичних діячів на прояви антисемітизму відомі. Можна сперечатися, чи були вони достатньо рішучими та вчасними, але заперечувати їх неможливо. Тож чи не наявний тут певний дисбаланс, диспропорція в боротьбі з різними проявами ксенофобії в українському суспільстві? Наприклад, із численними антиромськими публікаціями? Або з шаленою, іноді істеричною антикримськотатарською пропагандою в кримських (і російських) ЗМІ? Зокрема обвинуваченнями у створенні баз чеченських терористів у гірських місцевостях Криму? А також у «самозахопленні» землі виключно кримськими татарами (тоді як, згідно з офіційними даними, вони становлять лише 15—20 відсотків таких випадків). Але чи можна уявити собі закриття будь-якого видання через публікацію в ньому матеріалів, що принижують честь та гідність кримськотатарського народу? Або ромів?

Тому з’являється ще одне, риторичне, запитання: невже активісти боротьби з антисемітизмом справді вважають, що жорсткі заходи, застосовані лише до одного з видів ксенофобії, здатні привести до реального поліпшення міжетнічних відносин в українському суспільстві? Якщо це так, то неважко спрогнозувати подальші зміни суспільних настроїв у сфері міжнаціональних стосунків, і зокрема стосовно антисемітизму.

Наприкінці хочу додати деякі міркування стосовно якщо не «повного й остаточного» викорінення в Україні антисемітизму, то принаймні шляхів і методів ефективного запобігання загрозливим тенденціям його зростання. Є низка «стандартних» рецептів — освіта, відповідне виховання, інформаційні кампанії, робота з медіа (зокрема запровадження чіткіших стандартів журналістської етики), а також заходи правового характеру, включно з рішеннями про покарання, ухваленими неупередженими, не залежними від інших гілок влади судовими органами згідно з чинним законодавством. Крім того, насмілюся запропонувати і дещо таке, що залежить від самих єврейських общин, їхніх громадських організацій та авторитетних лідерів.

Переконана, що якби під час відзначення 70-ї річниці Голодомору було зроблено потужний символічний жест співчуття, скорботи, визнання національної трагедії українців на рівні міжнародних організацій чи в самій Україні, то це значною мірою позначилося б і на ставленні українців до співвітчизників-євреїв. У ширшому контексті, ефективним засобом поліпшення міжетнічних взаємин, зокрема більшого порозуміння євреїв з неєвреями, було б приділення значно більшої уваги трагічним сторінкам історії — стражданням, переслідуванням, а також геноцидам інших народів та етнічних груп — у першу чергу тих, із якими пострадянських євреїв єднає спільна історична спадщина перебування у складі тоталітарної імперії.

Не зашкодила б і більша повага з боку Культурного центру до культури, в першу чергу мови, тієї країни, в якій працює посольство Ізраїлю. На жаль, знову згадую «круглий стіл», на початку якого всім запропонували виступати тільки російською, «бо дехто з присутніх не розуміє української». Для порівняння: більшість послів, які беруть участь у різних форумах громадськості, намагаються виступати українською мовою. Якщо не можуть, то послуговуються англійською.

Проте, можливо, всі ці пропозиції не такі вже й актуальні. На моє переконання, насправді євреям в Україні, принаймні в найближчій перспективі, ніщо не загрожує. Політтехнологічний проект «Ксенофобія: Україна-2004» значно успішніше розвивається в напрямі антикримськотатарських (ісламофобських) настроїв. До того ж особливої «привабливості» такому напряму додають і належність лідерів кримськотатарського народу до опозиційної «Нашої України», і відчутна упередженість кримськотатарської спільноти проти «східного» (російського) вектора української інтеграції. Тобто існує ціла низка чинників, які обумовлюють зосередженість діяльності новоявлених (поки що в Криму) «скинхедів» і «православних казаков» не на антисемітській агітації і не на погрозах вчинити єврейські погроми, а на провокаціях, уже тактично відпрацьованих, проти кримських татар. Отож можна жити спокійно... поки що?