Стратегії життя громадянина і суспільства: разом чи поруч?

В українців посилилася тривога за майбутнє країни, але водночас зміцніла надія і зменшилося відчуття безвиході щодо нашої спільної долі.

Шокові ситуації цього року винесли на поверхню свідомості те, що було в глибині, - відчуття спорідненості з країною і співгромадянами. Ми здатні жертвувати власними інтересами на користь мирного й благополучного завтрашнього дня. Частина "маленьких українців" з їхніми вітальними страхами зменшилася, так само як і скоротилися претензії держави-патерналіста на нав'язування нам життєвих стратегій-зашморгів. З'явилася спільна стратегія - не лише вижити, а й розвиватися і посісти гідне місце у світі. Люди почали більше боятися втратити державність, ніж робоче місце і навіть шматок хліба.

Про це свідчить останнє моніторингове дослідження Інституту соціології НАНУ, проведене в липні-серпні ц.р., під час якого в усіх областях України, крім АР Крим, було опитано 1800 людей.

Наш співрозмовник - доктор економіки і соціології, професор, завідувач відділу соціальних експертиз Інституту соціології Юрій Саєнко.

- Юрію Івановичу, міцніше пов'язувати себе з Україною нам "допомогли" війна і бездіяльність "стурбованого" західного світу?

- Формуючи свою життєву стратегію, людина повинна бути впевнена у своєму минулому, сьогоденні й майбутньому. Не відсіявши брехні від правди з "наносів" минулого на сучасність, вона не зрозуміє ціни ні сьогодення, ні майбутнього. На жаль, відповіді респондентів на запитання щодо подолання кризових ситуацій у суспільстві свідчать, що чіткої сформованої думки щодо минулого вони не мають. Т.зв. лідери за понад 20 років не дали суспільству моделі майбутнього, якого всім нам хотілося б прагнути. Європейський Союз привабливий для нас визначеністю майбутнього, можливістю планувати своє життя. В нас же свідомість людей перебуває під інформаційним "молотом", і в ньому немає місця плануванню майбутнього. "Я знаю минуле, яке не минає, я знаю майбутнє, якого не ждуть", - журився Тарас Шевченко.

- Проте позиція ЄС щодо війни в Україні більш ніж невиразна.

- ЄС у певному сенсі куплений російським капіталом: награбоване Путіним разом з правлячою кадебістською системою працює на європейську економіку й на якість життя європейців, тому попри запровадження санкцій не відбувається найголовнішого - арешту капіталів. До того ж Росія інформаційно, висловлюючись російською, "оболванивает" європейців.

- Проте зрослий оптимізм українців щодо майбутнього країни круто замішаний на чіткому баченні для себе європейської перспективи.

- У людей є надія, що за зразок нашого розвитку ми візьмемо європейську модель. Є розуміння, що Росія несе нам старі порядки, повернення до СРСР. І є величезне бажання цьому протистояти. Ми фіксуємо, що в людей дещо зросли рішучість і ініціативність у досягненні своїх цілей та розв'язанні проблем.

- Згідно з дослідженнями, зміни у свідомості наших громадян, що сталися за рік, є значними. Ми вже готові поступитися своїми інтересами і скромними потребами заради розвитку країни й спокою в ній. Актуалізуються страхи за країну і, навпаки, витісняються страхи за себе. Все це відбувається на тлі дещо "підрослого" оптимізму стосовно майбутнього - не завдяки, а всупереч тяжким реаліям. Люди шукають опори в соціумі, водночас підставляючи йому плече.

- Цікаво порівнювати думки українців у 2013 і 2014-му. Низка стресових подій, що навалилися на нас за цей рік, істотно вплинула на громадян, зумовивши переоцінку цінностей у свідомості.

Виявилося, що для українців вже менш важливо бути мешканцем села, району, області, тобто "локальним" громадянином. На запитання "Ким ви вважаєте себе насамперед?" респонденти на 16% частіше відповідали - громадянами України. В 2013-му таких відповідей був 51% (це проста більшість), а сьогодні - 67% (понад дві третини, тобто вже конституційна більшість). Це великий прорив у свідомості українців. Я б сказав, найістотніший - тектонічний зсув у свідомості.

Люди перемістили себе з локальної спільноти громадян у глобальну українську. Це означає, що вони по-справжньому збираються будувати незалежну українську державу.

Долаємо страхи дією!

- Одним із життєствердних гасел Майдану було: "Боятися заборонено!". Українці бачать майбутнє більш реалістично, а тому страхи додають в їхню картину світу холодних тонів. Але саме конструктивний реалізм виправдовує нашу впевненість у собі й завтрашньому дні.

- Що стосується майбутнього, то я розділив би ставлення до нього наших громадян на позитив і негатив. У 2013-му кількість песимістів перевищувала кількість оптимістів: перших загалом було 17%, останніх - 11%. Зараз усе навпаки: оптимістів - 18%, песимістів - 16%.

Що змінилося? Зросло відчуття тривоги, але відчуття безвиході зменшилося! Переживаючи напругу після Майдану і путінську агресію, люди зрозуміли, що в нас не безвихідне, хоча й однозначно жахливе становище. В них з'явилася мета: вистояти, бо вони - громадяни України. Оптимізм справді зріс, але найбільше - надія. На третьому місці серед цінностей, що тримають людину "на плаву" в сучасному житті, впевненість у собі і в країні.

- Страхи, що їх відчувають сьогодні українці, насправді є проекцією тих жертв, які вони готові принести заради благополуччя країни навіть за рахунок життєво важливих для себе ресурсів?

- На першому місці серед найактуальніших для українців сьогодні страхів - страх нападу на країну зовнішнього ворога. Минулого року його відчували 10% опитаних, а цього - вже 62%. На другому місці - розпад України як держави (14% і 48% відповідно). На третьому - страх виникнення міжнаціональних конфліктів, яких поки що немає, але які вже розхитують Росію. В 2013-му за нього висловилися 14%, у 2014-му - 34%. Міжнаціональну ворожнечу давно роздмухує Росія, здіймаючи ґвалт про те, що ми знищуємо тут російськомовне населення, тоді як ми просто стверджуємо українську мову як державну.

На четвертому місці серед страхів, що актуалізувалися для українців цього року, - страх масових вуличних заворушень. У 2013-му таку небезпеку відзначали 19% громадян, зараз - 33%. І це не випадково. Вже є паростки розповзання тероризму по всій Україні (див.таб.3).

Чим же люди готові пожертвувати заради позитивних зрушень у житті країни - заради миру й розвитку? По-перше, найнеобхіднішими потребами. Значно зменшилися страхи перед зростанням цін (з 80% до 64%), невиплатою зарплат (з 75% до 60%). Ми вже не так боїмося опинитися в трясовині безробіття (-18%), залишитися без роботи через зупинку підприємства. Навіть дещо менше боїмося зростання злочинності в країні. Вполовину менше боїмося заразитися небезпечними для життя інфекціями, такими як туберкульоз і СНІД (-19%).

- Логічно, що люди почали боятися холоду в квартирі - страх зріс на 6%. І незрозуміло для європейської країни, чому вони бояться голоду, - 34% населення (+4%). Але крім хліба насущного нам потрібні й "демократичні видовища": на 5% зріс страх повернення до старих порядків часів застою, і майже кожен п'ятий (18%) стабільно боїться встановлення диктатури в країні. Хиткість поглядів зменшилася? Чи можна говорити про визначеність позицій?

- Хиткості дедалі меншає. Ми виходимо зі стану невизначеності - будь-яке нещастя або екстремальна ситуація потребують від кожного з нас саме визначеності. Коли здається, що, не ухваливши життєво важливих рішень, намагаючись відсидітися, можна загинути.

Страхи українців, їхнє ставлення до грізних викликів часу показують: люди вважають, що їхнє майбутнє міцно пов'язане з Україною, і готові жертвувати заради цього всім, навіть особистим добробутом: робочим місцем, такою-сякою платоспроможністю. Наша людина відчуває спільність своєї долі з долею країни і готова терпіти особисті негаразди, шукаючи опори не в реальній допомозі з її боку, а виключно у відчутті спорідненості з нею.

- А чи не перебувають наші люди у певній постстресовій апатії, коли багато чого важливого просто витісняється більш актуальними проблемами? Так, суттєво зменшилося значення страхів заразитися небезпечними інфекціями або втратити здоров'я у зв'язку з наслідками катастрофи на ЧАЕС завжди був важливий, а зараз його значення істотно зменшилося. Чи прийде до нас (і наскільки скоро) посттравматичний синдром?

- Все це буде потім. Зараз ми перебуваємо в екстремальній ситуації, що динамічно змінює пріоритети. Після Чорнобиля і до 2000-го я об'їздив увесь світ з доповідями про соціальне самопочуття чорнобильців. Світ не міг відірватися від цієї теми. А потім усе забулося, біль притлумився. Це звична річ…

- Чи зросла за рік самостійність людей, їхня відповідальність за власне життя?

- З 49 до 45% зменшилася кількість екстерналів - людей, які вважають, що те, як складається їхнє життя, залежить в основному й здебільшого від зовнішніх обставин. З 29 до 31% зросла кількість амбівалентів, тобто тих, хто дотримується думки, що на їхнє життя впливають як вони самі, так і зовнішні обставини. І з 22 до 24% зросло число людей, упевнених у тому, що їхнє життя складається в основному й здебільшого залежно від їхніх особистих зусиль. У тому, що люди більше беруть на себе і стають відповідальнішими, зрушення є, хоча й не дуже значне.

Головне, що в українців зросла відповідальність за долю країни, і найменшого значення набули власні жертви. Адже не страхи вплинули на позицію людей, а стресові ситуації у державі. Отже, глибинні зміни суспільної свідомості ми фіксуватимемо ще досить довго. Якщо, звісно, реформи пройдуть рішуче. Грузія, наприклад, вчинила саме так - радикально реформувалася під бомбами, снарядами і танками Росії.