СТРАШНИЙ ЛІКАР

Взаємини дитини та медицини базуються на теоретичній підготовці в домашніх умовах. Найпоширеніший підручник на цю тему — знаменита книжка К.Чуковського «Лікар Айболить». Геніальний лікар — ідеал лікаря в дитячому сприйнятті: дає шоколадки, пригощає гоголем-моголем, інколи ставить термометри. Складні оперативні втручання, приміром, пришивання ніжок зайцю, мають дуже безневинний вигляд. Нічого поганого (страшного й болісного) лікар своїм пацієнтам не робить, що викликає до Айболитя підвищену любов дитячого населення і патологічні заздрощі практичних лікарів-педіатрів.

Реальне життя — реальні хвороби та реальні лікарні — вносять свої корективи. Мила казкова теорія поступається місцем практиці. Більшість контактів із медициною — біль, страх, незручності та інші маленькі й великі прикрощі.

Вічне запитання — хто винен? Чому дитині та лікарю важко порозумітися? Чому завжди діти відчувають страх і антипатію до медичних працівників? Чому лікар Айболить хороший, а наш лікар Марія Іванівна погана?

Відповіді на поставлені запитання мають в основі цілу низку об’єктивних і суб’єктивних чинників. Спочатку поговоримо про чинники об’єктивні, про ті речі, щодо яких поліпшити наявну ситуацію практично неможливо.

Отже, уже на етапі профілактики хвороб (знову підкреслю — не лікування, а тільки профілактики) система нагляду за дитиною передбачає проведення клінічного аналізу крові, огляди дільничного педіатра та лікарів-спеціалістів, а також профілактичні щеплення. Взяти кров безболісно неможливо, щеплення без уколів — мрія, ну хіба що вакцина проти поліомієліту — приємний виняток. А огляд отоларинголога, а страшна темна кімната в кабінеті окуліста, а невропатолог із молотком у руках? Що вже казати про хвороби! І без того зле, а тут ще нескінченні уколи, клізми, заглядання в рот, промацування живота, гіркі ліки й весь час, поруч зі страхом, поруч із болем, поруч із заборонами й обмеженнями, метушаться люди в білих халатах.

Суб’єктивних чинників значно більше. І розмова про них буде, зрозуміло, докладніша, адже є цілком реальні можливості вплинути на наявний стан речей. Ключ до розуміння: у багаторазово згаданій нами системі «лікар—дитина» існує найважливіша проміжна ланка — батьки й особи, наближені до них (дідусі—бабусі, дяді—тьоті, брати—сестри). Адже очевидно, що перед контактом з медициною відбувається внутрішньородинна підготовка, а після контакту — знову-таки внутрішньородинний «розбір польотів». Вихідна концепція цілком логічна. Ну яким розсудливим батькові чи матері спаде на думку сказати дитині: «Зараз ми підемо до поліклініки, де тобі зроблять боляче». Людині дуже важливо бути або принаймні здаватися хорошою, якщо не у власних очах, то вже напевно в очах оточуючих. Це загальне правило діє й щодо власних дітей — повсюдно й точно виконується. Поганим може бути хто завгодно — гидкий дядько лікар, нехороша тітка, яка вколола пальчик, та ніколи не можуть бути поганими мама й тато. Звідси перша проблема — пряме протиставлення добра (мами, тата) і зла (лікарів та медсестер).

Друга проблема в тому, що, попри всі батьківські спроби бути хорошими,— бути хорошими не виходить. Хоча б тому, що обманювати дитину довго не вдасться. Пообіцяли, що не боляче й не страшно, а було й боляче, і страшно.

Третя проблема — проблема безпосереднього контакту лікаря та дитини. Індивідуальний підхід, знаходження спільної мови, виявлення й урахування конкретних особливостей характеру — усе це вимагає від лікаря «лише» трьох речей: бажання, уміння та часу. На перший погляд, дуже парадоксальним видається той факт, що при надлишку умінь і бажань чинник часу виявляється вирішальним. Та це лише на перший погляд. Спробуйте знайти спільну мову, коли за дверима кабінету черга або коли в перспективі 20 викликів на будинок. Добрий дідусь професор завжди кращий від «просто лікаря», і не просто кращий, а кращий утричі. Чому? Та тому, що стосовно окремо взятої дитини в нього: 1) більше досвіду; 2) більше знань і 3) більше часу.

Банальна фраза «час — гроші» однаково актуальна і в банківській справі, і в охороні здоров’я. Сума, яку заробляє лікар за одиницю часу, настільки сміховинна, що навіть думка про необхідність протягом 20 хвилин умовляти Петрика відкрити рота здається смішною.

Ще одна проблема, і знову пов’язана з матеріальним станом як охорони здоров’я, так і народонаселення. Чимало болісних і неприємних методів терапії можуть бути абсолютно рівноцінно замінені на приємні, безболісні, але значно дорожчі варіанти лікування. Болісні уколи антибіотиків у 70—80% випадків виявляються не потрібними. Ті самі препарати можна призначати всередину у вигляді солодких мікстур. Та вартість цих препаратів (як правило, імпортних) нерідко виявляється вдвічі-втричі вищою, ніж лікування уколами. Садистські процедури, на кшталт банок і гірчичників, поширені, до речі, виключно на території колишнього СРСР, за логікою, мають бути замінені різноманітними фізіопроцедурами, кваліфікованим лікувальним масажем. Ми вже не кажемо про стоматологію — унікальну галузь медицини, в якій доброта чи, навпаки, «страхітливість» лікаря безпосередньо залежать від кишені батьків пацієнта.

Особлива розмова — необхідність покласти дитину до лікарні. Ось уже де є чого боятися. То маму не пускають, то не дозволяють їсти улюблені банани, то кров беруть щодня. А уколи? Яке б місце не боліло до лікування, та через два-три дні попа болить найсильніше. А причина цього — все ті самі люди в білих халатах.

Де ж вихід? Чи є він узагалі? Як усе-таки домогтися, щоб лікар і дитина були добрими друзями? Дозволимо собі у зв’язку з цим деякі поради.

В ідеалі, лікаря дитині не держава повинна призначати, а батьки повинні вибирати. Лікар і для дитини, і для батьків дитини має бути своєю, близькою людиною.

Та повернімося до реалій буття. Не тільки щодо медицини, а й у житті взагалі слід домагатися того, щоб слово «треба» вживалося рідко, але якщо вже прозвучало — виконувалося обов’язково. Педагогіка закінчується там, де лемент і крики спроможні «треба» замінити на «не треба».

Важливо пам’ятати, що антипатія дитини до медичних працівників, м’яко кажучи, не сприяє меншій болісності медичних процедур. Оглянути порожнину рота під час будь-якої хвороби лікар просто зобов’язаний, і він це зробить, незалежно від того, захоче Марійка відкривати рота чи ні. В другому випадку буде боляче й неприємно.

Категорично не можна брехати! Ні про те, що буде не боляче, ні про те, що до лікарні не покладуть. Не можна давати обіцянок, які можуть виявитися нездійсненними, а потім звалювати на лікарів власні педагогічні огріхи («завтра я тебе з лікарні заберу»; «я не можу тебе забрати, лікар не відпускає»). Дитину, в принципі, краще не залякувати, та одна річ лякати міфічними поняттями (Бабою Ягою, Дідом Бабаєм і т.п.) і зовсім інша — явищами, які реально існують. Абсолютно певно заявляю, що залякування лікарями, лікарнями й уколами слід розглядати як одну з найбільших педагогічних дуростей. За прикладами і цитатами далеко ходити не треба: «їж, а то покладемо до лікарні»; «якщо не спатимеш, доведеться робити тобі уколи»; «зараз викличемо лікаря, тоді знатимеш, як маму не слухати...»

Роз’яснювальні розмови з дітьми завжди мають підкреслювати той факт (до речі, цілком очевидний), що цей, хай навіть дуже неприємний варіант лікування, зумовлений саме хворобою, а не бажанням лікаря бути, у свою чергу, поганим і неприємним. Навіть якщо ви не вважаєте лікаря добрим, хорошим і ласкавим, не треба дитині про це говорити.

Категорично неприпустимо критикувати і критично обговорювати медичних працівників при дітях. Не можна змусити дитину полюбити лікаря, якщо аналогічної любові до лікаря він не бачить у інших членів родини.

Візьміть на себе частину заборон, обмежень і вимог. Хай необхідність постільного режиму й ковтання гіркої таблетки, потреба у певній (але не улюбленій) їжі і візиті до поліклініки йдуть від вас. Постійними посиланнями на лікаря, через якого всі ці неприємності виникли, поліпшити ситуацію навряд чи вдасться. Та розлюбити батьків неможливо, а сформувати антипатію до лікаря дуже легко. Допоможіть лікарю бути хорошим!