Страхи, які ми вибираємо

Яке з найдавніших відчуттів за всіх часів залишало в людській душі воістину незгладимий слід? Мабуть, страх. На запитання дослідників — чого найбільше бояться люди? — опитувані відповідають парадоксальним чином: саме відчуття страху. Як саме ми боїмося? Первісний імпульс, що генерується хаотичними силами, які клубочаться в колективному несвідомому, повільно піднімається з його глибин до світла розуму, до особистості, до сфер її соціального прояву. І лише тоді починає набувати певні особистісні риси й колективні параметри.

Страх — це навіть не емоція, а сукупність надзвичайно складних переживань, що розвиваються за ланцюжком: хвилювання—тривога—фобія—невроз—страх—паніка—психоз. На цій сумній шкалі кожному неважко буде знайти місце для себе: безстрашних людей із нормальною психікою в природі не існує.

Кажучи про те, як саме представник того чи іншого етносу переживає глибинні емоційні стани, ми найчастіше забуваємо, що він (представник) — насамперед людина, тому для нього актуальні всі суб’єктивні стани, пов’язані з дитячими і підлітковими страхами, які властиві всім людям без винятку. Інша річ, що в контекстах тієї чи іншої культури прояви страху через певний привід можуть бути сприйняті суспільством (насамперед батьками) або як позитивний чинник (наприклад, страх Божий), або як негативний (страх заслуженого покарання). Культура, релігія й прецедентне право визначають спосіб виявлення емоцій і дію чи бездіяльність, що йде за ним.

Оскільки страх — найдавніше з відчуттів, то його витоки дуже часто перебувають в генетичній пам’яті не лише нації, а й людства взагалі. Так, переважна більшість людей панічно боїться змій, навіть якщо ніколи їх не бачили і тим паче не страждали від їхніх укусів.

Якщо казати про страхи, властиві українському народу, то слід відразу відокремити від цієї теми її пропагандистську частину, при якій будь-який народ природним чином уявляє себе найвищою мірою героїчним, войовничим і безстрашним. Навіть якщо це так, то оцінні судження — прерогатива істориків, які, перекваліфікувавшись із чесних хроністів, так чи інакше є частиною ідеологічних захисних механізмів нації від зовнішніх спокус і внутрішніх рефлексій.

Отже, якщо говорити про історичну пам’ять, то затиснута між Сходом і Заходом Україна не могла століттями не відчувати постійну загрозу, що йде від сусідів. У психології відоме явище, при якому під впливом прихованих обставин здійснюється перенос значеннєвих навантажень чи навіть зміни їхньої полярності. Зокрема саме тому загроза русифікації та ісламізації найбільше жахає жителів західних регіонів України, а згубний вплив Заходу й полонізація, навала незліченних «бандеровських полчищ» — відповідно жителів східних регіонів і Криму.

Іноді історична ненависть обертається несподіваною любов’ю. І от вам турецький чинник як спогад про специфічне поводження османців з українськими дівчатами. Ця жахливо хвилююча тема користується особливою популярністю не лише у вітчизняних човників, а й у торговців живим товаром.

Масштабні страхи схожі на величезні крижини, які здаються стійкими та цілісними, поки їхні краї не зіштовхуються з іншою крижиною чи береговою кромкою. Астрологи сказали б, що процесам такого порядку відповідають трансуранові планети, що визначають долі поколінь і народів, оскільки періоди їхнього обертання становлять десятки й сотні років. Та оскільки ми живемо на стику часів і майже фізично відчуваємо, як страхи ГУЛАГу чи Коліївщини відгукуються несподіваними політичними гаслами й заявами всередині кожного громадянина України, то можна розуміти, що це загальне невротичне тло, на яке накладаються порівняно більш дрібні й навіть сьогохвилинні страхи менших соціальних груп і просто окремих особистостей.

Іноді соціальні страхи можуть перебувати в контрфазі до базисних страхів, і тоді вони частково гасять загальне нервове збудження. Або ж навпаки, можуть резонансно підсилити переживання і, що називається, підірвати ситуацію. Цим з давніх-давен користуються політики, у гірших випадках намагаючись розв’язати «маленьку переможну війну», щоб відвернути увагу від проблем своєї ліберальної імперії, або ж, налякавши загрозою громадянської війни, змусити націю згуртуватися.

Нація ніде у світі не є однорідним субстратом. Тому будь-які інформаційні хвилі, які генеруються всередині нації, поширюються вкрай нерівномірно — згідно з щільністю середовища. Те саме стосується і колективно пережитих емоцій. Якщо емоція базисна — страх, радість, гнів, надія, то включається механізм психічної індукції, при якому відбувається взаємне зараження емоціями. Та, на відміну від релігійних проповідників, які для навіювання страху експлуатують ту саму думку про неминуче покарання за гріхи, політики, які періодично лякають народ, змушені звертатися до конституції й законів. Оскільки вони, як відомо, не божественного походження, а цілком рукотворні, то більше двох-трьох разів жодного конкретного індивіда жодною статтею Кримінального кодексу не злякаєш. Навіть якщо він, як свідчить зовсім свіжий приклад, пару разів уже за нею відсидів.

А тепер — про головне. Характер нації, як і характер людини, буває у своїх найчіткіших проявах або мужнім, або жіночним. Отже, і страхи, властиві кожному конкретному народу, можна спробувати класифікувати саме за цими ознаками, пам’ятаючи, що самоочевидному не потрібні підтвердження. Приміром, суворість норовів давніх германців, відбита в сагах, зображувалася дуже простодушно і життєрадісно, включаючи загробне життя. Навпаки, лейтмотивом нашого епосу (можливо, у силу стереотипу радянської пропаганди, що минає) був і залишається «плач Ярославни на валу». Жіночі образи нашої класики, як мінімум, не менш виразні, ніж чоловічі. Народні прислів’я недвозначно говорять про жіночі шиї, які крутять чоловічими головами, тощо.

Для узагальнення суто українських страхів ми повинні уявляти націю, як якусь феміністичну сутність, яка дуже податлива й сентиментальна, але в гніві — воістину жахлива. Для неї (цієї сутності) головною загрозою є несанкціоноване проникнення всередину. Звідси постійна тривожність із приводу цілісності кордонів (які, загалом, за згодою тихо порушуються через митниці й так), невгамовні побоювання виглядати некрасиво перед сусідами (притому, що всередині дому давно не прибирали), періодичні (іноді болючі) процеси відторгнення частини українського політикуму, названі виборами чи національними революціями.

Сюди ж можна віднести досить безгрунтовні страхи «не вийти вчасно заміж» за Євросоюз чи НАТО. Безгрунтовні тому, що переважна більшість наших громадян поняття не мають про вигоди або невигоди таких політичних «шлюбів». А найуспішніші українські політики, будучи лише ретрансляторами соціальних переваг, надають цим страхам особистісний колорит і видимість відповіді на стратегічні виклики сучасності.

Відповідаючи на запитання соціологів про свої головні побоювання, наші співгромадяни, як правило, називають явища, які безпомилково ототожнюються з можливим переживанням страху. Це страх війни, голоду, фізичного насильства, втрати роботи, економічної депресії, утрати здоров’я тощо. Проте соціологи не уточнюють (і це не входить у їхні завдання), як вела б себе кожна людина, якби вона опинилася в тій чи іншій страшній ситуації.

Адже є два способи реагування на страх. Залежно від того, як свідомість і нервова система інтерпретують вхідні сигнали загрози і співвідносять їх із можливостями конкретної особистості, в організмі виділяється певний гормон. Це або адреналін («гормон кролика»), або норадреналін («гормон лева»). Перший спонукає до втечі й перекидає кров від зовнішніх покривів до тих органів, які найактивніше братимуть участь у втечі. Другий забезпечує приплив крові саме до м’язів, відповідальних за можливі агресивні дії. Тому на рівні різноманітних соціальних груп — залежно від того, чи готове їхнє «тіло» відбити загрозу або тікати — генеруються ті чи інші слогани, що спонукають групу виробляти відповідний психологічний «гормон».

Наприклад, коливання курсу долара можуть не лише викликати агресивну біржову політику банків, а й спонукати сільське населення мішками закуповувати цукор. Поява радикальної політичної партії мобілізує прихованих прибічників цього курсу і змусить протилежний бік закопувати свої партквитки до кращих часів. Якась чергова реформа сільського господарства налякає селян, і вони кинуться в міста закуповувати хлібобулочні вироби. У свою чергу городяни, побачивши таку навалу, кинуться в села за соляркою. І т. д., і т.ін.

Яким чином можна управляти соціальними страхами? Найпростіша техніка, що працює і на особистісному рівні, — це раціоналізація. Адекватно оцінити загрозу, яка найчастіше виявляється надуманою, ми в стані лише розуміючи істинні причини того, що відбувається. Інші методики менш етичні, але не менш ефективні. Наприклад, ми помічали посилення середньої якості еротичних фільмів на українських телеканалах саме в ті періоди, коли виникало чергове загострення політичної ситуації. Тут ми констатуємо техніку зниження індивідуальної чутливості в одному місці за рахунок її посилення в іншому. Бог поки що милував нас від шокової терапії, яка припускає виникнення настільки екстремального страху, що на його тлі всі інші здаються дрібними хвилюваннями. Дуже корисним і діючим прийомом є моделювання, коли людина (або група), що боїться, спостерігає схожі ознаки в інших і бачить успішні приклади подолання страху. У нашому випадку це ті країни пострадянського простору, які остаточно позбулися психозу минулих часів.

Ну й найцивілізованіша техніка — це взаєморегуляція емоцій. Вона передбачає певне тренування свідомості, що припускає готовність гідно пережити можливий страх. Цією якістю володіють нації та народи, які побудували в себе громадянське суспільство, де психологія індивіда значною мірою підпорядковується колективним уявленням суспільства про безпеку й добробут. Тому вони вправі вибирати собі привід боятися. Ми ж поки що в основному очікуємо: чи то Мамая, чи то Бабая...