Сторінки із записної книжки Два спогади напередодні чергової річниці Голодомору

А тени страшные

Украины, Кубани…

Осип Мандельштам

«Страшні тіні» - жертви голоду початку 1930-х років. В Україні сьогодні День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій. За мінімальними підрахунками, голодоморівський «секвестр» населення становив у тодішній УРСР близько п’яти мільйонів людських життів. Напередодні нинішньої річниці знайшов я свої нотатки про подорож до США, Канади та Італії у листопаді 2003-го. Здавалося, тієї осені багато що зміниться у ставленні світу до української трагедії 70-річної давнини…

Осіння подорож за океан

Канадський Едмонтон зустрів снігом. Після теплого Лос-Анджелеса я ще в літаку відчув холодний простір прерій провінції Альберта. Подумав, а що я, власне, робив півмісяця у Штатах? Брав участь у різних акціях з нагоди 70-річчя Голодомору. Чому в США? Для чого, скажімо, у центрі Лос-Анджелеса з його голлівудською розважальною містерією пам’ятник українцям - жертвам Голодомору? Навіщо американцям наш голод, про який ми самі ще сперечаємося (геноцид - не геноцид, штучний - не штучний, мав українську специфіку - не мав)?

Мені довелося бути у Чикаго, Лос-Анджелесі, Бостоні й у містечку Кембридж, де знаходиться Гарвардський університет, Філадельфії, Нью-Йорку і Вашингтоні. Різні міста - за характером, метою і змістом імпрези. Їх об’єднувало прагнення розібратись у подіях початку 1930-х в Україні, не дати людству забути про українську трагедію, свого часу фактично проігноровану західним світом.

Тема Голодомору посідає окреме місце у російсько-українських відносинах. І в Росії, і в Україні видано багато документального матеріалу. Але наростання фактографії і наративу не йде паралельно із проясненням: а чим насправді були взаємини наших народів у рамках СРСР, чим насправді був голод у долях наших народів, у чому паралелі і відмінності? Неупередженому осмисленню питань заважає припинення наукових контактів, обміну літературою, доступу до серйозних московських архівних джерел, відсутність широкої концептуальної дискусії. Тим часом потреба у цьому велика, оскільки політика почала втручатись у дослідницьку роботу.

Восени 2002 року тодішній президент України Леонід Кучма, згадуючи трагедію 1932-1933 років, після довгого зволікання нарешті зайняв чітку позицію: «Маємо визнати - це був геноцид. Цілеспрямований, ретельно спрямований геноцид проти українського народу». У 2003 році, виступаючи на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, Кучма апелював до світової громадськості, пропонуючи вшанувати пам’ять загиблих під час Голодомору.

Проте, коли восени того самого 2003-го у сенаті США розпочалося збирання підписів законодавців на підтримку ухвали, яка визнає події 1932-1933 рр. в Україні геноцидом проти українського народу, стало зрозуміло, що певні сили протидіятимуть цьому. Прес-секретар посольства Росії у США тоді ж заявив: «Ми категорично не погоджуємося з такою оцінкою... Багато видів виконання політики радянського керівництва на чолі із Сталіним були трагічними для багатьох народів на території СРСР, не тільки для українців... У даному разі американські законодавці досить довільно дають політичні оцінки з далекосяжними наслідками. Це свідчить про нерозуміння американськими законодавцями самої юридичної суті терміна «геноцид». Російський дипломат, який, зрозуміло, «співав» не лише зі свого голосу, підкреслив: «...Ми не погоджуємося з формулюваннями становища у Радянському Союзі тридцятих років, голоду на Україні та тих процесів, що проходили в період колективізації та з тлумаченням цих подій як геноциду».

Прочитавши це, я здивувався, оскільки події 70-річної давнини - це ж, скажімо, не дискусії про Тузлу чи Крим узагалі... Не говорячи вже про те, що цитовані слова можна інтерпретувати і як спробу виправдати варварську за методами сталінську модернізацію, Молоху якої принесли в жертву мільйони українських селян. Наступні події показали, що для Росії це була принципова позиція, оскільки саме Росія активно протидіяла прийняттю ООН резолюції з оцінкою «українського» Голодомору як геноциду. Натомість раптом з’явилася спільна заява України, Росії, Казахстану та інших країн у зв’язку із 70-ю річницею Великого голоду (Голодомору) 1932-1933 років в Україні. В документі немає жодного слова про засудження сталінського/комуністичного режиму! Російська дипломатія виявилась напрочуд ефективною: ні слова про геноцид, ні слова про те, що його насправді спричинило.

На міжнародній конференції у Колумбійському університеті в Нью-Йорку тодішній глава представництва України при ООН переконував: у прийнятті такого документа слід вбачати лише перший крок і що це вже є прогрес для такої «консервативної» структури, як ООН. Я не лише зайвий раз здивувався «гнучкості» нашої дипломатії, а й тому, як аргументовано вона вміє відступати від речей насправді принципових, від того, що називається колективною пам’яттю народу. Отже, справа в нас самих, а не в російській (чи ще якійсь) протидії.

Я був в ООН, де відбулося офіційне відкриття виставки, присвяченої Голодомору. Це був конкретний крок, хоча б тому, що виставку розташували на вході до будинку ООН. Хто хотів би її оглянути, сам переконався в суті режиму, що був винуватцем трагедії, і в тому, чим насправді були події початку 1930-х для нашого народу.

Найбільш фундаментальна розмова навколо цих проблем відбулася у Вашингтоні на конференції під вельми прозорою назвою The Ukrainian Man-Made Famine of 1932-1933 (Український штучний голод 1932-1933 років). Дуже цікавими для мене були виступи фахівців, які професіонально займаються дослідженням і типологією геноцидів. Це були, зокрема, професор Френк Чок, співдиректор Інституту з дослідження геноциду і прав людини у Монреалі, а також Грегорі Стентон, президент Фундації Genocide Watch. Вони аналізували те, що відбулося в Україні на початку 30-х років у широкій порівняльній перспективі й одностайно «вписали» дії кремлівсько-сталінського істеблішменту щодо українців у поняття «геноцид».

Надзвичайно важливими були також виступи, які торкалися позиції офіційного Вашингтона безпосередньо у 1932-1933 рр. І Юджин Фішел, працівник Державного департаменту США, і Леонард Лешук, незалежний дослідник, дали справді всебічний аналіз поведінки президента Франкліна Делано Рузвельта та «різновекторних» впливів на нього. Чим ті впливи закінчилися, відомо: у листопаді 1933-го США визнали Радянський Союз, який через 50 років президент Рональд Рейган охрестить «імперією зла» і санкціонує роботу комісії Конгресу, що спеціально займатиметься вивченням питання про причини і наслідки Голодомору в Україні. У історії своя логіка.

У Канаді мені також довелося виступати. Я знов подумав: «Господи, навіщо канадцям наш голод, про який ми самі ще сперечаємось? І що це за доля народу: пережити нещастя і доводити, що ти його таки пережив?» І ось тут доречно згадати людину, яка віддала багато зусиль для того, аби у світі знали про трагедію Голодомору в Україні і знали, що це був геноцид. Останні 20 років свого життя він присвятив доведенню саме цієї істини. Ми були разом на згаданій конференції у Вашингтоні.

Джеймс Мейс

Ми познайомилися задовго до нашої першої зустрічі. Точніше, я познайомився з Джимом заочно. Працював я тоді в Інституті історії партії при ЦК Компартії України, куди прийшов із початком горбачовської «перебудови». Коли почалося «переосмислення історичного минулого», начальство доручило мені готувати довідки про політичні процеси і справи, інспіровані у 20-30-ті роки в Україні, а згодом і брати участь у підготовці матеріалів для комісії Політбюро ЦК КПУ, що офіційно реабілітувала жертв репресій.

«Голодоморівські» сюжети доручили авторові кількох книжок, в яких він «розвінчував» український «буржуазний націоналізм». Можете самі уявити, що цей професіональний борець з націоналізмом написав. І про Джеймса Мейса йшлося у зв’язку із створенням у 1983 р. і роботою комісії Конгресу США з вивчення причин і наслідків голоду в Україні. Після прочитання довідки, підготовленої згаданим автором, і після бурхливих дебатів на вченій раді інституту мені захотілося зустрітися з Мейсом, щоб почути його аргументи, зрозуміти, навіщо американцеві наш голод.

Те моє бажання зреалізувалося. Минуло кілька років, і ось одного дня подзвонив мій знайомий із Київського університету. Він сказав, що у Києві перебуває відомий американський історик Джеймс Мейс, який знає і шанує мої «перебудовні» публікації і який прагне зі мною зустрітись. А далі запитав, чи не проти я?

Питання було непросте. На дворі вирувала «перебудова», однак реалії тодішнього політико-ідеологічного життя не зникли. Про це мені періодично (щоправда, вже у делікатній формі) нагадували в стінах інституту. І все-таки я передзвонив знайомому і призначив зустріч. На здивоване запитання, чи приходити в інститут, я відповів: «Так, саме в інститут і приходьте».

І ось Мейс у моєму кабінеті. Перше враження: він, «радянолог», не знає російської мови. Тобто знає, читає, але говорити йому важко, краще українською. Оскільки у капіталістичному закордоні я тоді ще не бував (зокрема не зустрічався з науковцями, які не можуть спілкуватися російською, натомість знають українську), повірити в це було важко. По-друге, Джим справив на мене враження тим, що зовсім не прагнув нав’язати власну думку, наводив аргументи, дискутував, але не тиснув. Довга у нас вийшла розмова. Домовилися ми й спробувати видати спільний американсько-український збірник статей, у якому буде представлено різні погляди на вузлові проблеми історії України ХХ століття. Навіть тематику і авторів намітили. Із збірником так нічого і не вийшло, хоча він був би цілком доречним у «перебудовному» контексті.

Хто б міг подумати, що за кілька років, після проголошення незалежності України, вже я буду агітувати нашого директора (після грудня 1991-го Інституту національних відносин і політології НАН України) прийняти Джеймса Мейса на роботу до відділу національних меншин. Це зрештою станеться. Кілька років він працюватиме у нас. Я при нагоді іронічно буду нагадувати, що працює він у стінах колишньої партійної інституції. На це Джим завжди спокійно відповідатиме, що це не заважає його глибоким антикомуністичним переконанням.

Потім Джим перейшов на роботу до Києво-Могилянської академії і остаточно українізувався. Ми зустрічалися не так часто. Я їздив до Джима і Наталки Дзюбенко на Троєщину, де вони мешкали. До пізньої ночі дискутували…

Науковий доробок самого Мейса нині не може оминути жоден серйозний дослідник доби «коренізації»/«українізації», а його монографія про український націонал-комунізм, написана в Гарвардському університеті, стала класичною. Так само цінними залишаться його публікації - і наукові, і публіцистичні (зокрема у газеті «День», де він працював редактором англомовного дайджесту і де друкувався з 1997 по 2004 рік) про «наш» голод початку 30-х років. Я написав «наш» у лапках тому, що це був і його голод. Трагедію українців він розумів, переживав як свою власну, прагнув зробити її зрозумілою для Заходу.

У вже згаданій осінній подорожі 2003 року ми з Джимом і його дружиною Наталкою Дзюбенко були в США. Виступали на конференціях у Колумбійському університеті в Нью-Йорку, в Центрі Рональда Рейгана і Міжнародному торговому центрі у Вашингтоні. Мейс, хоча й мав утомлений вигляд (давалася взнаки щойно перенесена хвороба), виступав вдало, динамічно, переконливо. Його позиція перегукувалася з поглядами згаданих мною фахівців, які досліджують «геноцидні» проблеми. На тій конференції вони солідаризувалися з тим, що багато років обстоював Мейс.

Тієї осені 2003-го ми були у Віченці, старовинному італійському містечку, де було проведено конференцію з нагоди 70-річчя Голодомору в Україні. Тоді знайшовся час і для коротких прогулянок, і для подорожі до Венеції. Я записав одну нашу розмову під час вуличної прогулянки. Ми говорили про різні речі, милувалися будинками, що їх на радість нащадкам створив знаменитий архітектор Андреа Палладіо, і бесіда якось непомітно вийшла на тему: «Навіщо італійцям український Голодомор?». Джим задумався, а потім вимовив: «Знаєш, треба вміти зрозуміти чужу біду як свою. Італійці здатні на це. На жаль, не всі так роблять. Наприклад, у світі багато хто розуміє, що в Україні на початку 30-х Кремль чинив справжній геноцид, але хтось уперто стоїть на заваді визнанню цього». Недаремно тоді, у Віченці, Мейс назвав свій виступ Is the Ukrainian Genocide a Myth?. Вперто і послідовно він доводив, що інфернальні події 1932-1933 рр. в Україні були наслідком злочинної політики (а не погодних катаклізмів) і підпадають під загальноприйняту дефініцію «геноцид».

Тоді здавалося, що нарешті впаде «остання барикада» у дискусіях про голод і міжнародною спільнотою буде визнано, що дії Кремля мали конкретну антиукраїнську спрямованість. У 2003 році цього не сталося. Одначе я особисто не втрачаю надії і вважаю, що це ще попереду.

…Одного разу Джеймс Мейс, оцінюючи внесок тих, хто сприяв відродженню правди про Голодомор, написав: «...Якщо є історик, який заслуговує на пам’ятник (а історики зазвичай віддають перевагу книзі, а не мармуру), то це Дмитро Соловей». Цю фразу, гадаю, варто адресувати і самому Джиму. Він таки заслуговує на пам’ятник, а ще на те, щоб пам’ять про нього увічнили бодай у назві якоїсь київської вулиці. Може, тоді якийсь киянин запитає у знайомого: «А хто цей Мейс?». А у відповідь, сподіваюсь, почує: «Це американець, який досліджував наш голод». Можливо, тоді співвітчизники знатимуть, що був голод і був такий американець, Джеймс Мейс, котрий прагнув розповісти світові правду, яка необхідна не лише українцям.