СТОЛІТТЯ МЕГАСМЕРТІ

Яким увійде в історію століття, що минуло? Всесвітньо відомий американський політолог і колишній радник президента США з питань національної безпеки Збігнєв Бжезінський вважає ХХ століття «найкривавішим і найненависнішим для людства». На його переконання, причиною цього став моральний занепад суспільства. Він виявився, передусім, у політиці, і як наслідок ХХ століття — війни і тоталітарні революції.

У книзі «Поза контролем. Безладдя напередодні ХХ століття», що у 1990-х рр. була політичним бестселером у США, Бжезінський пристрасно викриває два найбільших моральних злочини — кровопролиття двох світових війн і ще кривавіші за своїми масштабами спроби тоталітарних режимів втілити в життя «доктрини ненависті», здійснити так звані «насильницькі утопії». З морального погляду автор ставить фактичний знак рівності між гітлерівським нацизмом і сталінським комунізмом, вважає їх «нічим іншим як сучасними формами варварства».

Страхітливий мартиролог ХХ століття, який уклав автор книги, складає 170 мільйонів людських життів. В їхньому числі — 7 мільйонів жертв великого голодомору в Україні 1932—1933 рр., про який сьогодні вже знає весь світ. Про це не раз нагадував Бжезінcький, який завжди прихильно ставився до України, вболівав за її трагічне минуле і вболіває зараз за її невизначене майбутнє.

Однак самі ми досі не знаємо, скільки ж мільйонів людських життів поклали на жертівник злочинної, безглуздої смерті чорні сили на нашій багатостраждальній землі, що стала одним із епіцентрів безжального масового насильства. Яким є повний український мартиролог ХХ століття, що засвідчує вражений генофонд нації? Для країни з менш як 50-мільйонним населенням він, очевидно, надто довгий навіть за мірками «політики примар і страхітливих убивств». Адже в ньому й жертви найстрашнішої в історії людства технологічної катастрофи — чорнобильської, яка сталася напередодні розвалу СРСР, та жертви безжалісних соціальних експериментів, викликаних зубожінням народу у пострадянський період декларативної незалежності.

Ці наболілі думки пробуджує книга Збігнєва Бжезінського, один з розділів якої пропонує «ДТ».

ХХ століття народилося у сподіваннях. На світанку ніщо не віщувало негоди. Головні держави світу тішилися відносно тривалим періодом миру. Лише три сильні вибухи міжнародного насильства порушили спокій, що спирався на систему, встановлену на Віденському конгресі 1815 року. Кримська війна 1853—56 рр. короткочасно зіткнула Францію та Велику Британію з Росією, та це не мало великого геополітичного резонансу. А франко-пруська війна 1870—71 рр. і російсько-японська війна 1905 року сповістили про появу на світовій арені Німеччини та Японії як нових потенційно великих гравців.

1 січня 1900 року в головних столицях панував оптимістичний настрій. Світовий лад здавався непорушним. Існуючі імперії нібито ставали освіченішими й стабільнішими. Деякі з них, наприклад, Австро-Угорська, могли навіть правити за взірець поміркованості та етнічного співіснування. Лондон, Париж, Берлін, Відень та Санкт-Петербург вже користувалися здобутками промислової революції і водночас процвітали як культурні центри. Мистецтво, архітектура, література були в розквіті, а новаторські течії породжували оптимістичний творчий настрій. Демократія чи навіть соціал-демократія вже зазіхали на традиційні авторитарні структури, поки що не завдаючи їм помітної шкоди. Соціальна нерівність, хоч і була поширеною, ще сприймалася як нормальне явище, та подекуди, наприклад у Німеччині, вона поступово стиралася завдяки дедалі ширшому втручанню уряду.

Найважливішим було те, що політичне майбутнє, принаймні, зовні, здавалося майже безхмарним. Націоналізм набував сили, та ще не запанував. Правлячі еліти значною мірою спиралися на консенсус, не кажучи вже про кровні зв’язки монархів на тронах. Все більша віра у наукову революцію породжувала оптимізм у майбутнє людства. Багато хто вітав пролог ХХ століття як початок століття Розуму.

Інтелект, що втілювався в науці, справді допоміг змінити світ на краще. ХХ століття стало свідком безпрецедентних наукових проривів у сферах, що мають безпосереднє відношення до фізичного існування людини: у медицині, харчуванні, засобах зв’язку. Лихо епідемій, дитячої смертності, вразливості до різних хвороб вже не було таким страхітливим, як раніше. У багатьох частинах світу тривалість людського життя зросла на 30—50 відсотків. Нові відкриття в хірургії та в методах лікування загалом, а також ривок у космос по-новому окреслили межі людських можливостей. На жаль, цьому прогресу не відповідав рівень моралі, і найбільшого банкрутства у ХХ столітті зазнала політика.

Усупереч сподіванням, ХХ століття стало найкривавішим і найненависнішим для людства, століттям політики примар і страхітливих убивств. Жорстокість у небачених масштабах стала знаряддям державної політики, а смерть — «товаром масового виробництва». Контраст між науковим потенціалом, що міг служити добру, і злом, яке заподіяла політика, шокує. Ніколи раніше в історії вбивства не чинили з таким розмахом, ніколи раніше вони не поглинали стільки людських життів, ніколи раніше до душогубства методично не докладалося стільки зусиль задля досягнення зухвалих, безглуздих цілей.

В історії, певно, були й інші періоди шаленого насильства. Оскільки в середні віки населення світу було набагато меншим, велика орда, що прокотилася через Центральну Європу і досягла аж Близького Сходу, можливо, призвела до відносно більших людських жертв. Але цей, як і інші схожі вибухи насильства, були спалахами — інтенсивними, несамовитими, кривавими, що рідко тривали довго. Масові вбивства, особливо мирних людей, були пов‘язані безпосередньо з фізичними змаганнями та завойовництвом і рідко ставали наслідком заздалегідь продуманої політики, що постійно втілювалася в життя. Саме вона зробила жахливий внесок у суспільну історію ХХ століття.

* * *

Кривавий літопис масових убивств уже написано, і людський розум неспроможний повністю збагнути масштаби скоєного, уявити себе на місці жертв. Однак, щоб визначити суть і спадок цього століття, необхідно, передусім, навести стислий статистичний перелік неймовірних людських втрат від душогубства, спричиненого політичними мотивами (список жертв настільки великий, що його доводиться визначати категорією мегасмерті. Мега — цифра 10 у шостому ступені).

Сутність ХХ століття визначили битви, що призвели до нечуваного кровопролиття. Спільно вони спричинили два найбільші моральні злочини нашого часу, через які століття сподівань стало століттям керованого безумства. Перша битва — це затяжні і вкрай руйнівні війни, наслідком яких були не лише величезні військові втрати, а й ще більші жертви серед мирного населення. Йдеться про дві світові війни і щонайменше тридцять великих міжнародних конфліктів і громадянських війн (число жертв в кожній з них становило не менше кількох десятків тисяч людей). Друга битва — це спроба тоталітарних режимів створити так звані «насильницькі утопії», досконалі суспільства, що ґрунтуються на фізичному винищенні «соціально неповноцінних», тих, хто, згідно з доктриною, за расовими й соціальними ознаками не мав надії на спасіння.

Встановити точне число жертв неможливо. Деякі країни, особливо переможниці, перебуваючи в стані війни, вели більш-менш достовірну статистику своїх людських втрат, переможені часто губили свої архіви, тому можливі тільки приблизні підрахунки. Ще важче визначити, скільки мирних жителів стали побічними жертвами війни. Людські втрати внаслідок повітряних нападів можна підрахувати хіба що орієнтовно навіть коли йдеться про такі розвинені країни, як Німеччина чи Японія. Особливо важко визначити число загиблих серед мирного населення у таких країнах, як Радянський Союз чи Китай, де наслідком воєнних дій стали іноземна окупація, тотальний розпад структури суспільства, розвал державних інституцій.

Підрахувати число загиблих з вини тоталітарних режимів, які втілювали у життя доктрини ненависті, майже неможливо. Ні Гітлер, ні Сталін, ні Мао публічно не хизувалися своїми програмами масових убивств. Але зловмисне винищених євреїв, циган чи поляків не можна зараховувати до побічних жертв війни. Причиною їхньої загибелі стала завойовницька війна, та їх винищували свідомо і не під час військових операцій. Це стосується й масових внутрішніх чисток, які здійснювали Ленін, Сталін і Мао.

Отже, наведені цифри приблизні. Важливі масштаби, а не точність. Саме масштаби — настільки небачені, що навіть не піддаються осмисленню, — є жахливою міркою політичних пристрастей століття і технічних засобів, використаних на повну потужність для їхнього втілення в життя (сумарні цифри округлено, взято середні показники, отже загальний підсумок, ймовірно, дещо занижений).

Серед жертв війн ХХ століття — приблизно 33 млн. молодих чоловіків, переважно у віці від вісімнадцяти до тридцяти років, які загинули в ім‘я націоналізму або ідеологій. Вважається, що дві світові війни поглинули життя, щонайменше, відповідно, 8 млн. 500 тис. і 19 млн. вояків. Це призвело до масового біологічного винищення талантів, енергії та генетичного спадку кількох провідних європейських націй. Війни, які точилися у цьому столітті в інших місцях, призвели до загибелі ще 6 млн. військових. Втрати серед мирного населення через війни склали під час Першої світової війни приблизно 13 млн. жінок, дітей і стариків, а під час Другої — близько 20 млн.. До цього слід додати ще приблизно 15 млн. мирних жителів Китаю, які загинули під час китайсько-японської війни, що розпочалася раніше за Другу світову.

Крім того, в інших конфліктах загинуло не менш як 6 млн. мирних людей. Найсмертоноснішими стали війни початку століття у Мексиці, війна між Болівією та Парагваєм 1928—35 рр., громадянська війна в Іспанії 1936—39 рр., напад Італії на Ефіопію 1936 р., індо-пакистанський поділ 1947 р. і спричинені ним дві війни, корейська війна 1950—53 рр., громадянська війна у Нігерії 1967 р., війна у В‘єтнамі 1961—74 рр. і війна між Іраком та Іраном 1980—87 рр.

Знищували усіх підряд, цивільних гинуло не менше, ніж солдатів. З морального погляду ще огидніше те, що мирне населення ворожих країн було для вояків звичайною мішенню. Хоча практику тотальної війни розпочинали нацисти та японські мілітаристи, демократичні суспільства, опинившись у стані війни, так само не утрималися від спокусливого гасла «мета виправдовує засоби». Сотні тисяч безневинних мирних жителів, що згоріли у полум‘ї бомбардувань Дрездена й атомного знищення Хіросіми, — німі свідки морального занепаду, якому сприяли досягнення в технології смерті.

Коротко кажучи, в цьому столітті війни знищили близько 87 млн. людей, число ж поранених, скалічених і постраждалих неможливо підрахувати.

Приголомшливим цифрам відповідає, а з морального погляду навіть затьмарює їх, ще жахливіший підсумок. Через людиноненависницькі доктрини було злонавмисне приречено на смерть стільки беззахисних людей, що це справедливо накладає на ХХ століття тавро мегасмерті. Вину за більшість політично мотивованих убивств несуть четверо. Кожен з них втілює доктрину, згідно з якою фізичне знищення не лише особистих противників, а й цілих категорій людей, яких визначали за расовою чи класовою належністю, вважалося корисним для суспільства.

В ім‘я здійснення доктрини Гітлер зловмисне знищив понад 5 млн. євреїв. Як правило, посилаються на круглу цифру 6 млн., тож слід відзначити, що точні дані з докладною класифікацією геноциду проти євреїв містяться у монументальному дослідженні Рауля Гільберга «Знищення європейських євреїв» (1985 р). Жахливий мартиролог становить не менш як 5 млн. 100 тис. осіб. Додайте до цього ще 800 тис. циган (євреї і цигани підлягали повному винищенню); більш як 2 млн. поляків (особливі зусилля докладалися до того, щоб знищити всю польську інтелігенцію); приблизно 6 млн. радянських військовополонених (переважно росіян та українців) і мирних жителів, зумисне вбитих або заморених голодом (окрім мільйонів, загиблих під час бойових дій чи внаслідок їх, тих, кого вже зараховано до списку втрат, спричинених війною); принаймні, 2—3 млн., холоднокровно вбитих в інших місцях Європи (близько половини з цих жертв припадає на Югославію). Серед жертв голокосту було близько 2 млн. зумисне вбитих дітей. Це — найстрахітливіший інфантицид (масове винищення дітей. — Прим. перекладача) в історії людства. Усього Гітлер знищив близько 17 млн.

Однак його перевершили Сталін і Мао. Сталін успадкував від Леніна ефективний механізм масового знищення політичних і класових ворогів, вдосконаливши його. З вини Леніна, який керував масовими екзекуціями під час громадянської війни і після неї, розпочав масові вбивства у Гулазі (це переконливо документалізовано у романі Солженіцина «Архіпелаг Гулаг») і з жорстокою байдужістю влаштував голодомори (він виявляв безсердечність і не зважав на смерть «напівдикунських, дурних непослухів з російських сіл»)* загинуло близько 6—8 млн. людей.

Згодом це число приблизно потроїв Сталін. Згідно з мінімальними оцінками, він знищив не менш як 20 млн., можливо, навіть 25 млн. людей. З них тільки у 1937—38 рр. було розстріляно 1 млн. і ще 2 млн. померли у таборах. Крім того, 1 млн. було страчено у попередні роки, після того як наприкінці 20-х нинішнього століття Сталін прийшов до влади. Декілька мільйонів померли під час колективізації і великого голодомору початку 1930 років. У новаторській, монументальній книзі «Великий терор» Роберт Конквест наводить дані, згідно з якими жертвами знищення Сталіним селянського устрою життя стали приблизно 7 млн., а близько 1 млн. 200 тис. померли у таборах. До цього слід додати приблизно 1 млн. страчених під час Другої світової війни і після неї; жертви жорстоких масових депортацій напередодні, під час і після війни; поляків і прибалтів, загиблих в окупованих країнах через масові вбивства й депортації у 1939—41 рр. і під час нових фаз насильства, що тривали й після Другої світової війни.

Крім того, у сталінської Росії жахливий послужний список поводження з військовополоненими. Згідно з німецькими даними, під час і після війни у Радянському Союзі загинуло близько 357 тис. німецьких військовополонених. У радянських таборах безвісти зникли декілька сотень тисяч японців, румунів, угорців, фінів та італійців. Із 180 тис. польських військовополонених, захоплених 1939 року радянськими військами, живими лишилися тільки 40 тис. Отже, у сталінських таборах загинуло, вірогідно, близько 1 млн. військовополонених.

На території колишнього Радянського Союзу й до сьогодні збереглося безліч величезних таємних кладовищ, розташованих переважно на околицях великих міст, часто в парках, призначених для дач НКВС, іноді — у стволах залишених копалень, де систематично, як правило вночі, ховали страчених. Наприкінці 1980-х рр. поряд з Мінськом — містом, в якому у сталінські часи налічувалося менше мільйона мешканців, було виявлено поховання близько 200 тис. жертв. Після цього подібні могильники знаходили по всій країні, поблизу кожного великого міста.

У більшості випадків машина смерті діяла автоматично, по людях стріляли як по безіменних мішенях. Для більшовицьких лідерів то був процес класової чистки — суспільство «очищалося» шляхом «ліквідації» цілих категорій «ворогів». Документи, знайдені після розвалу СРСР у таємних архівах, викривають ставлення радянських керівників до убивств як паталогічне, позбавлене будь-яких людських почуттів, не кажучи вже про порушення цивілізованих понять правничих процедур. Для керівників, які видавали накази, і для катів, які їх виконували, убивство стало не більш як бюрократичною функцією. З цього погляду знищення євреїв нацистами і класових ворогів комуністами мало багато спільного, в обох випадках це був повністю дегуманізований процес, позбавлений найменшого милосердя.

Страхітливу справу засвідчують документи, які мужньо відкрив світові Борис Єльцин. Йдеться про вчинене 1940 року радянськими органами масове вбивство польських офіцерів, службовців і представників інтелігенції, взятих у полон 1939 року після спільної нацистсько-радянської окупації Польщі. 5 березня 1940-го Л.Берія, який очолював НКВС, подав доповідну записку товаришу Сталіну з докладними даними на 14736 офіцерів, які перебували у трьох таборах для військовополонених, і на 10685 політв‘язнів, яких тримали у радянських тюрмах. Усі вони фігурували як затяті вороги Радянського Союзу, у документі рекомендувалося всіх їх стратити. Того ж дня відбулося засідання Політбюро, у протоколі №13 від 5 березня 1940 року констатувалося:

«Рішення від 5. III. 1940 року — справа НКВС СРСР

I. Передати НКВС СРСР:

1) справи 14700 осіб з таборів для військовополонених: колишніх польських офіцерів, службовців, землевласників, поліціантів, розвідників, жандармів, поселенців і кримінальних злочинців;

2) а також справи 11000 осіб, арештованих і відправлених в тюрми в західних районах України та Білорусії: членів різних контрреволюційних, шпигунських і диверсійних організацій, колишніх землевласників, фабрикантів, колишніх польських офіцерів і біженців. Застосувати щодо них найвищу міру покарання — розстріл.

II. Справи вирішувати без суду над арештованими, не пред‘являючи їм звинувачень. Рішення про припинення розслідування і винесення вироку здійснювати відповідно до такої процедури:

а) стосовно осіб, утримуваних у таборах для військовополонених на основі даних, представлених управлінням у справах військовополонених НКВС СРСР;

б) стосовно осіб, арештованих на основі даних, представлених НКВС Української РСР і НКВС Білоруської РСР.

III. Вирішення справ і виконання вироків доручити трійці товаришів у складі Меркулова, Кабулова і Баштакова (голові першого спецвідділу НКВС СРСР).

Підпис: секретар ЦК Й.Сталін».

От і все. Розчерком пера, короткою фразою «застосувати щодо них найвищу міру покарання — розстріл» було знищено більш як 25 тисяч представників суспільної еліти країни. З набагато більшим розмахом цю процедуру повторювали упродовж кількох років щодо сотень тисяч радянських громадян, не кажучи вже про мільйони загиблих від виснаження, голоду і знущань у Гулазі. Хоч повний сталінський мартиролог ніколи вже не стане відомим, число жертв 20—25 млн. навряд чи є перебільшенням. Статистичні дані перепису населення вказують на те, що біологічне винищення людей у період правління Сталіна було ще масштабнішим. Згадане вище число замордованих у будь-якому разі не включає прямих жертв сталінського геноциду. Демографічне винищення у зв‘язку зі зменшенням народжуваності, втратою нащадків через високу дитячу смертність, зменшення народжуваності, оскільки майбутні батьки стали в‘язнями і таке інше, певно, перевищує навіть той довгий мартиролог, який лежить на совісті Сталіна.

Після 1945 року сталінські методи використовувалися по всій Східній Європі. У кожній маріонетковій державі було створено концтабори, насправді — табори знищення, в яких прирікали на смерть ворогів нового режиму. Так загинули десятки тисяч людей. Масштаби екзекуцій у завойованому регіоні неможливо визначити, вони, певно, сягали кількох сотень тисяч. Там, де активний опір утвердженню комунізму був найсильнішим, як, скажімо, у Польщі, Західній Україні, Литві і в частині Югославії, здійснювалися масові убивства, а після цього широкомасштабна депортація місцевого населення, підозрюваного у допомозі Опору. Тільки-но радянська армія витіснила німців з Польщі, як НКВС та його комуністичні маріонетки виявили особливу жорстокість у знищенні польського антинацистського підпілля, оскільки під час Другої світової війни воно було найорганізованішим рухом Опору в Європі і могло стати загрозливим бар‘єром на шляху комуністичного правління.

Оскверненням моралі є те, що після масштабного викриття сталінських злодіянь у колишньому радянському блоці не постав перед судом за вчинені злочини жоден функціонер сталінської таємної поліції, начальник концтабору, кат чи виконавець вироків. Тим часом і до сьогодні колишні нацистські військові злочинці зазнають покарання за скоєне проти людства. Посткомуністична російська і східноєвропейська преса рясніла докладними повідомленнями про масові знущання, таємні страти, жахливі тортури під час допитів, про відкриття все нових масових поховань десятків тисяч таємно закопаних жертв. У пресі з‘явилися навіть мемуари екс-екзекуторів. У Росії колишній кат з НКВС описує, як він вдосконалив техніку розстрілу жертв у камері смертників: він всовував дуло пістолета у рот засудженим і кров не розбризкувалася. Ще одна горезвісна справа: з‘ясувалася, що деякі вбивці, які знищили 15 тис. польських офіцерів у Катині та в інших місяцях, отримують у колишньому Радянському Союзі державні пенсії. Дивний прояв моральної летаргії: досі нікого ніде не було притягнуто до суду за неймовірні злочини.

Ще важче підрахувати людські втрати у Китаї упродовж найбільш насильницьких етапів комуністичного експерименту. У той час як злочини Сталіна у Радянському Союзі викрито, а злочини Леніна викрито із запізненням і не повністю, китайський режим вперто ставиться до маоїстського етапу як до відносно недоторканного, виправдовуючи убивства і тримаючи в таємниці масштаби скоєного. Єдиний виняток — це культурна революція кінця 1960-х і початку 1970-х років, від якої безпосередньо постраждали теперішні китайські керівники. З‘явилися деякі дані про число жертв цього періоду внутрішнього насильства, йдеться про загибель 1—2 млн.

Є підрахунки, згідно з якими у попередні періоди, зокрема у 1950-і роки, було страчено декілька мільйонів «ворогів народу», переважно землевласників і представників багатої буржуазії, а також колишніх службовців та офіцерів Гоміндану. Часто фігурувало також число 27 млн. — селян, загиблих внаслідок насильницької колективізації. Зважаючи на чисельність китайського населення і байдужість режиму до людського життя, плата за комуністичну еру 29 млн. людських життів — це, найімовірніше, лише незначна частка ціни, особливо, коли врахувати чисті втрати, що їх зазнало населення Китаю через демографічний вплив масового знищення.

Страхітливий мартиролог був би неповним, якщо не врахувати людську ціну, сплачену за спроби здійснити комуністичні утопії у Східній Європі, Північній Кореї, В‘єтнамі, Камбоджі та на Кубі. Можна з певністю твердити, що це коштувало життя, щонайменше, 3 млн. жертв, приблизно третині з них у полпотівській Камбоджі. Загальне число жертв, можливо, ще більше. Отже, невдала спроба побудувати у ХХ столітті комунізм обійшлася майже у 60 млн. людських життів, це виявилося найтрагічнішим банкрутством за всю історію людства.

Такий мартиролог, що складає ціну масовим моральним провалам ХХ століття. Та навіть у ньому відсутні деякі кричущі події. Величезними темними плямами історії лишаються масова різня вірменів у Туреччині під час Першої світової війни та вбивства індусів і мусульман під час поділу Індії. Релігійні й етнічні пристрасті, що вийшли тоді з-під контролю, спричинили смерть, найімовірніше, не менше 3—4 млн..

Підсумок жахає: 80 млн. людських життів знищено протягом століття свідомо — не під час бойових дій, а холоднокровно, з різних ідеологічних і релігійних причин.

У ХХ столітті внаслідок масових вбивств з політичних мотивів загинуло 167 млн., але цілком ймовірно — понад 175 млн. Це приблизно дорівнює усьому населенню Франції, Італії та Великої Британії чи понад трьом чвертям усього населення теперішніх Сполучених Штатів. Це перевищує число вбитих під час попередніх війн, громадянських конфліктів і релігійних переслідувань упродовж всієї історії людства. Страхітливі, хоч і сухі, цифри нагадують про те, що може статися, коли природжена людська схильність до агресивності стає знаряддям догматичної впевненості у власній правоті і підсилюється чимраз потужнішими технологічними засобами знищення.

Загальне число людських жертв не відтворює усіх втрат і моральної деградації, притаманної двом взаємозв‘язаним катаклізмам ХХ століття — масовим війнам і тоталітарним революціям. Людський розум не в змозі навіть збагнути усього скоєного. Протягом двох світових війн Європа, колиска західної цивілізації, зазнала безперервних руйнувань і масових убивств, що тривали понад десятиліття. Подібна доля спіткала Китай і Японію. Зруйновано деякі найвеличніші в світі міста, найцінніші пам‘ятки культури. Знищено значну частку інтелектуального потенціалу людства. Ліквідовано цілі громади, зокрема артистично й культурно обдаровану єврейську спільноту в Європі.

Навальний наступ тоталітаризму завдав найнебезпечнішої шкоди тим, що призвів до деградації людини. З культурного погляду нацизм і комунізм були нічим іншим, як сучасними формами варварства. В обох випадках тоталітарні революції свідомо завдали величезної невиправної шкоди культурній спадщині людства. Дії нацистів у Німеччині і в окупованій Європі по суті нічим не відрізнялися від шалених зусиль комуністів у Росії й Китаї знищити культурні досягнення попередніх поколінь. Неможливо перелічити всі висаджені в повітря церкви та храми, знесені пам‘ятники, пограбовані й спалені бібліотечні фонди, розкрадені твори мистецтва, іншу культурну спадщину, пограбовану й сплюндровану під час дикунських оргій глумління над традиційними цінностями. А що вже казати про те, як було спаплюжено людський дух.

Однак усе це блякне на тлі мартирологу 170 млн. людей, знищених війнами і тоталітарним геноцидом.

Підготував Федір Сидорук