СТОЛІТТЯ ГЕНЕТИКИ, ДОЛЯ ГЕНЕТИКА

Є розхожий вислів «Історія нічого не навчає, бо вона не повторюється». Але чому ми досі перечитуємо Шекспіра, Достоєвського, Толстого, Екзюпері, захоплюємося Коперником і Джордано Бруно, згадуємо Івана Мазепу, Богдана Хмельницького та інших історичних особистостей, котрі заклали підвалини нашого сьогодення й майбутнього? Чи багато таких людей, які вистояли в житті, не зламалися, не зігнулися? Людей, готових піти на багаття за свої переконання?

Мабуть, якби Трохим Лисенко жив тепер, він розкошував би, як його учні й послідовники. Люди, котрі можуть продати себе, жадані будь-якій владі. І влада їх помічає і нагороджує. Що з того, що завтра країна втратить майбутнє, що час однаково розставить усе на свої місця? Але що робити країні, в основі наукової культури якої лежить внесок українського й радянського академіка Трохима Денисовича Лисенка, якого всі знають або чули про нього? На щастя, у цій державі працював і Петро Климентійович Шкварников, який через свою принциповість та порядність не став академіком і якого практично ніхто не знає і нічого про нього не чув. Це несправедливо.

НАСТУП ЛИСЕНКІВЩИНИ

Перед нами непросте завдання: написати про Петра Климентійовича Шкварникова, людину, чиї доля та професійна діяльність тісно переплетені зі складною, часом трагічною історією становлення й розвитку генетики. Про людину, зусилля й дії якої протистояли руйнівному натискові лисенківщини і дозволили подолати негативні наслідки цього періоду.

Петро Климентійович брав активну участь у відродженні генетики в СРСР і, зокрема, у становленні Інституту цитології і генетики (ІЦіГ) Сибірського відділення АН СРСР. У тому, що цей науковий заклад відомий не тільки в Росії, а й за кордоном, чимала заслуга й українського вченого. Старше покоління Інституту цитології і генетики, у якому Шкварников пропрацював близько 10 років (і яких років!), добре його пам’ятає.

Петро Климентійович Шкварников народився 12 липня 1906 року в м. Корсунь- Шевченківський Черкаської області в родині селянина. 1923 року, успішно склавши іспити, вступив до Інституту селекції та насінництва в с. Маслівка Миронівського району Київської області. Діяльність цього вузу заслуговує окремої розмови. Багато хто з його випускників — відомі рослинознавці, селекціонери, генетики. Про феномен Маслівки, на жаль, не згадує жоден з українських енциклопедичних довідників. А либонь, у 20-ті роки Інститут селекції і насінництва був дуже авторитетним навчальним закладом. Ось лише деякі імена: В.Ремесло, Ф.Кириченко, П.Гаркавий — усі ці, без перебільшення, батьки українського землеробства як науки вийшли з нині забутого Богом і владою села.

Після інституту Петро Климентійович опинився в Одесі. З 1927 по 1930 рік він працює в НДІ генетики й селекції на посаді асистента з генетики й селекції пасльонових культур. У 1928—1929 рр. під керівництвом Андрія Панасовича Сапегіна Шкварников провів перші дослідження, що мали на меті викликати мутації картоплі шляхом опромінення вегетативних частин рослини. Перші досліди з експериментального мутагенезу значною мірою визначили основні напрями та зміст його подальших розвідок.

Українську школу генетиків і селекціонерів цінували в Радянському Союзі дуже високо. Одеський НДІ генетики й селекції тоді очолював А.Сапегін. І хто знає, як би все склалося, якби Сапегіна не потіснив із директорської посади Трохим Лисенко.

Петро Климентійович згадує: «Жив та навчався в Москві. Але не забував і Одесу. Трапиться відпустка чи ділове відрядження — мчу в це південне місто. Так сталося й цього разу. Відчинив двері інституту, а тут несподіванка:

— Сапегін уже не директор...

— Як? Хто?..

— Трохим Лисенко.

Зустрівся з Андрієм Панасовичем у полі (не буде поруч вух). Той гірко всміхнувся у свої розкішні вуса.

— Тяжко тепер нам, «вейсманістам-морганістам». Потоптались по мені добряче. Особливо цей, із чубчиком. Хоча, правда, під кінець зглянулися. Запропонували посаду заступника директора.

— Лисенка?

— А кого ж іще?! Тому й відмовився. Випросив місце завлаба. Але й тут, мабуть, з’їдять. Отож і думаю, як би втекти в Ленінград до Миколи Івановича (Вавілова. — Авт.). Ми з ним однієї віри... Родина в мене, друже, розпалася. Вільний козак. Поїду якнайдалі від Одеси».

Лідер українських генетиків Сапегін справді певний час працював із Вавіловим в Інституті генетики. Згодом його обрали віце-президентом АН УРСР, і він знову повернувся в Україну, у Київ. Але настали настільки тяжкі часи, що Андрію Панасовичу не вдалося здійснити свою блакитну мрію — відродити одеську школу генетики.

Зі спогадів П.Шкварникова: «У ці роки в Одеському НДІ генетики й селекції серед співробітників був майбутній руйнівник генетики, фанатичний і неосвічений Трохим Денисович Лисенко. Він вразив мене своєю примітивністю. Ми працювали в різних лабораторіях. Хоча, звісно, бували випадки, обмінювалися думками, сперечалися... Лисенко трудився над так званим методом мокрого пророщування озимих і перероблювання їх на ярові. Нічого принципово нового тут не було. Пророщуванням користувалися ще наші прадіди. Але Лисенко, із його впертістю й авантюризмом, зумів подати свій товар так, що ним зацікавився академік Вавілов. Згодом цей чоловік стане для Миколи Івановича ворогом номер один. Але тоді, до тридцятих років, великодушний, чарівний, добрий Вавілов йому навіть допомагатиме.

Якщо Лисенко і відрізнявся чимось від інших, то передусім лукавством, невіглаством, неосвіченістю. Зате він умів плазувати перед можновладцями й нехтувати всім, що йшло від «загниваючого капіталізму». Син хлібороба з Полтавщини, після закінчення Київського сільськогосподарського інституту працював на дослідній станції в Гянджі (Азербайджан). Приїхавши у відпустку до батьків, Трохим Денисович дізнався: батько 1933-го, аби врятувати хоча б трішки зерна від реквізицій, заховав лантух пшениці під снігом. Посіяна навесні, вона виколосилася й дала хороший урожай. Син «намотав на вус» почуте. Так народилася теорія фазового розвитку рослин — спосіб перероблювання озимих пшениць, який згодом широко використовуватимуть послідовники мічурінського вчення. Багато хто звинувачує Лисенка в тому, що він винен у смерті Вавілова. Проте, як радив Козьма Прутков, «зри в корінь». Миколу Івановича (і не тільки його) знищила система. А Лисенко був лише її продуктом, цинічним пристосуванцем та авантюристом, що й забезпечило йому та його «побратимам» благополучне виживання.

«ПОЛЮВАННЯ НА ВІДЬОМ»

Восени 1930 року Шкварников вступає в аспірантуру біологічного НДІ ім. К.Тімірязєва при Комакадемії в Москві. Продовжує там дослідження з експериментального мутагенезу в лабораторії професора Михайла Сергійовича Навашина (сина Сергія Навашина, автора відкриття подвійного запліднення в рослин), вивчаючи природу й умови мутаційного процесу при збереженні насіння. Використовуючи як об’єкти дослідження насіння Crepis, ярової та озимої пшениць, Шкварников показав, що процес утворення хромосомних перебудов і видимих мутацій залежить від термінів зберігання насіння, від температури, умов аерації та його вогкості. Змінюючи в широких межах параметри чинників довкілля, за кілька тижнів можна збільшити частоту виникнення хромосомних мутацій до такого рівня, який досягається за шість і більше років природного зберігання насіння чи після опромінення дозою в 5—10 тис. рентген. Отримані результати Навашин і Шкварников розглядали як доказ важливого значення змін внутрішньоклітинного метаболізму рослин, ролі та значення фізіологічних процесів у спонтанному мутагенезі. За відсутності росту й розмноження, у стані спокою в насінні відбуваються специфічні метаболічні процеси, які викликають нагромадження в клітинах зародку і, можливо, в інших частинах насінини речовин, що діють як ендогенні хімічні мутагени. Ця точка зору підтверджувалася результатами низки наступних досліджень, зокрема в роботах А.Блекслі, Ф.Пето, Г.Штуббе, Ф.Амато, А.Ферчайдла й ін.

1936 року за дослідження у сфері природного й індукованого мутагенезу Шкварникову було надано вчений ступінь кандидата біологічних наук (без захисту дисертації). Співробітником біологічного НДІ ім. К.Тімірязєва Петро Климентійович був до 1937 року. Згодом до 1941-го Шкварников працював в Інституті генетики АН СРСР, куди на настійливу вимогу його директора академіка М.Вавілова в повному складі перейшла лабораторія М.Навашина. Вивчення значення мутаційної мінливості, що виникає в насінні під впливом чинників середовища, тривало. Характер дослідів був різноманітним. Кілька років Шкварников проводив частину експериментів у виробничих умовах великих господарств України й Сибіру в складі спеціальної комплексної експедиції АН СРСР. На той час він одержав і розмножив багато практично цінних мутантних ліній ярової та озимої пшениць, зокрема продуктивніші, ніж вихідні сорти, з укороченою стійкою соломиною, ранньостиглі й інші форми. 1940-го роботи в галузі генетики було припинено, а кілька центнерів насіння мутантів пшениці, що залишилося, знищено.

Не припиняючи наукової діяльності, Петро Климентійович останні півтора року перебування в Інституті генетики АН СРСР (із червня 1939-го по січень 1941 р.) був заступником директора інституту з питань науки. Заступником М.Вавілова, про якого Н.Тулайков ще в 20-ті роки сказав: «Не загине Росія, якщо в неї є такі сини, як Микола Іванович». Але вже тоді починалося й розгорталося цькування Вавілова. Справжня наука не була потрібна державі. Партійному керівництву, ясна річ, у зв’язку з його інтелектуальним і освітнім рівнем, ближчими та зрозумілішими були шарлатани.

Про цей час П.Шкварников розповідає: «Працювати з Вавіловим... З людиною, про яку академік Дмитро Миколайович Прянишников сказав: «Микола Іванович — геній, і ми не усвідомлюємо цього лише тому, що він наш сучасник». І не як-небудь працювати, а його першим помічником, правою рукою! Таке не могло навіть приснитися в найсолодшому сні. Зі скромної посади старшого наукового співробітника (навіть не завлаба!) — у крісло заступника директора з питань науки. Не віриться! Нащо лукавити? Велика радість. І водночас... глибоко в душі заворушився черв’ячок сумніву — усе-таки кандидат наук, а тоді в заступниках директорів таких інститутів ходили доктори, а то й академіки.

Крім того, настали важкі часі. По генетиках били вже прямою наводкою. Та ще й із найбільших калібрів. Піти в заступники до Вавілова означало потрапити під вогонь, скеровуваний улюбленцем са- мого Сталіна. Довго думав, перш ніж пристав на пропозицію президії. Згадав усе: і як у складі лабораторії професора Навашина перейшов з Комуністичної академії в Інститут генетики, і як мене, похваливши за дослідження мутаційної мінливості пшениці, вперше помітив Микола Іванович... Ні, просто не можу не виправдати сподівань цієї людини!

Як і передчував, працювати на новому місці було важко. Перспективні плани роботи інституту (а вони були на першому місці) у президії Академії наук систематично відхиляли. Їх доповнювали, переробляли. Але все повторювалося. Наступ на вітчизняну генетику, як відомо, почався ще на початку тридцятих років запеклими дискусіями навколо «меншовикуючого ідеалізму». Але це була, так би мовити, лише артпідготовка. Невдовзі «напружилися» солідні теоретичні часописи, демагоги-універсали на кшталт сталінського висуванця-юриста Вишинського. Наруга над генетикою набрала всесоюзних масштабів. Учасники невидимого «полювання на відьом» користувалися тією самою методикою, що й центуріони Єжова. Боляче було дивитися, як учений, котрого вже тоді знав увесь світ, марнує час на боротьбу з пігмеями типу лисенківського лизоблюда Презента, розуміючи, що навколо його справи замикається залізне коло ворогів наукового прогресу.

Особисто Вавілов не мав часу для дискусій. У більшості випадків учений нехтував мурашиною метушнею тих, хто називав генетику не інакше як «служницею імперіалізму». Але деякі вчені інституту, зокрема я, мусили давати відсіч».

Петро Климентійович із величезною теплотою говорить про Миколу Вавілова: «Дехто каже, що суть геніальності в доброті. Хоча це, звісно, і не ділова категорія. Мабуть, це так. Доброта генетика Вавілова була не просто рідкісною, вона не мала меж, що, між іншим, йому і допомагало, і шкодило. Ось хоча б огидне явище, прозване кимось «облисінням біології». Простого, але дуже підступного агронома, котрий згодом поклав на плаху молоду радянську генетику, як відомо, ввів у святий храм науки сам Вавілов.

Науковий внесок сумно відомого Трохима Лисенка був мізерний. Інший, черствіший і педантичніший, на місці Вавілова його навіть і не помітив би. А щедрий Микола Іванович простягнув руку невмійкові. Ось до чого може довести доброта. Доброта генія».

А ось якими словами Шкварников характеризує Лисенка: «Як відомо, Лисенко вважав, що генетика — єресь, буржуазна лженаука, якій не місце під дахом соціалізму. Але не варто думати, що він був у цьому самотній. Противників існування механізму спадкоємності, перероблювання сорту «з середини» було багато.

Аби переконати опонентів, що хромосоми й інші генетичні елементи — не вигадка «вейсманістів- менделістів-морганістів», у лабораторію цитогенетики Інституту генетики АН СРСР запросили президента ВАСГНІЛ Т.Лисенка. Мовляв, зазирніть, шановний, у мікроскоп — і ви самі все побачите. І слід зазначити, він усе-таки переступив поріг прихистку ідеалістів. Проте при спробі скористатися оптичним приладом продемонстрував таке, що стало зрозуміло: цей учений чоловік ніколи не мав справи з мікроскопом. Правда! «Народний академік», а в найближчому майбутньому «генералісимус» усієї нашої сільськогосподарської науки дивився в окуляр приладу, наче у криницю, навіть не нахиляючись. Він не розумів наукових аргументів, академічного стилю, не розумів нормальної наукової мови».

Лисенко міг усе. Він був пов’язаний зі Сталіним і НКВС, від нього залежало фінансування інститутів, просування по службі безлічі людей, вибори в академіки та члени-кореспонденти. Академіки, разом із «академіком» Т.Лисенком, відповідали часові, були так чи інакше причетні до всіх тогочасних смертельних експериментів із наукою, вижили, і, схоже, мало хто з них пошкодував із приводу тієї своєї позиції. Справді, час усе спише... Отак вони й виростили наукові покоління — на славу та процвітання вітчизняної науки... До чого ми прийшли — відомо. Тож хотілося б, аби пам’ятали, як починалася ця ганьба наукової відсталості.

ГЕРОЇ — ПОРУЧ

Після арешту М.Вавілова в серпні 1940-го директором Інституту генетики АН СРСР призначають Т.Лисенка. Перед Шкварниковим вимальовується чітка перспектива піти за колишнім директором. Петро Климентійович, відданий соратник Миколи Івановича, був його заступником із 1939 року. Шкварникову в січні 1941 р. довелося передавати Інститут генетики АН СРСР новопризначеному директорові — Лисенку. Потрібно було зробити вибір. Виявивши неабияку мужність, Шкварников прямо виступив проти «народного академіка». Непослуху з боку заступника директора інституту не чекали. Йому пропонують скласти акт передачі-приймання в такому дусі, щоб було очевидно: генетики робили протягом останніх років «дідько знає що». Шкварников відмовляє президії АН і, відповідно, Лисенку в такому задоволенні. Тоді доручають вирішити це питання «авторитетній комісії». Неважко здогадатися, що під патронажем Лисенка та партійних органів комісія виконує єзуїтське завдання. Шкварников знаходить у собі громадянську мужність привселюдно й різко відмовитися засвідчити брехню.

Фактично, Петро Климентійович відверто виступив проти Лисенка. Текст акту здавання- приймання інституту підготували прибічники «народного академіка» заздалегідь. У ньому діяльність наукового закладу була показана в різко негативному плані. А Шкварников пише «Окрему думку колишнього заступника директора Інституту генетики», висловлюючи свою незгоду з оцінкою, викладеною в акті, та обстоюючи теоретичні основи діяльності інституту, його практичні досягнення, а відтак — генетику як науку. На 16 сторінках машинописного тексту пункт за пунктом розбиваються висновки членів «усіма шанованої комісії». Цей документ свідчить про величезну мужність і принциповість Шкварникова. Дуже мало хто наважувався в той драматичний період (утім, як і в багатьох наступних) обстоювати честь вавіловського інституту й генетиків. Слід наголосити: тоді не лише протидія Лисенкові, а навіть проста відмова зректися своїх поглядів загрожувала арештом, а можливо, і смертю. Багато відомих учених виправдовували свою відмову від боротьби проти розгрому генетики страхом за долю рідних і близьких. У багатьох проявилися найприхованіші, найнегативніші риси. А Петро Климентійович, маючи на руках чотирьох малолітніх дітей, не визнав за можливе відмовчуватися.

На жаль, ми часто шукаємо героїв десь далеко, забуваючи про тих, хто поруч.

Згадує П.Шкварников: «Зрозуміло, що після здавання інституту новому директору мене звільнили з роботи. До чого я, власне, був готовий. І все-таки прощання з улюбленою справою виявилося набагато тяжчим. Гнітила душу образа: вигнали на вулицю нізащо... Місяць, а можливо, й більше оббивав пороги різних організацій. Ні, не скаржився. Бо добре знав: таких, як я, тоді охоче влаштовували тільки на лісорозробках.

Невідомо, чим би скінчилися пошуки, якби не зустрів приятеля. І такого, який не побоявся допомогти. Так я став рядовим працівником сортодослідної комісії головкому ефіроолійних культур».

НЕВІГЛАСТВО ТРІУМФУЄ

Можливо, початок війни врятував Петра Климентійовича від арешту. З липня по серпень 1941 р. Шкварников навчався на курсах підвищення кваліфікації політскладу запасу в м.Чебоксари. По закінченні його відіслали до новоформованої дивізії № 326 інструктором з агітації та пропаганди 1097- го стрілецького полку, з яким у грудні 1941 р. прибув на фронт і брав участь у зимовому контрнаступі радянських військ під Москвою. З 1943 по 1945 р. — лектор політвідділу армії. Брав участь у всіх бойових операціях 11-ї Гвардійської армії у складі Західного, Брянського, 1-го Прибалтійського, 3-го Білоруського фронтів. Двічі був тяжко поранений, але повертався в стрій.

Після демобілізації 1946 р. у званні гвардії майора Петро Климентійович повернувся в Москву. В Інституті цитології, гістології та ембріології АН СРСР старший науковий співробітник П.Шкварников продовжив дослідження з природного мутагенезу в рослин і почав працювати над впливом на них хімічних мутагенів. У результаті цих досліджень учений одержав нові дані, які підтвердили «дислокаційну гіпотезу еволюції кількості хромосом», сформульовану М.Навашиним 1932 р.

1948 р. Лисенко поскаржився Сталіну, що його, народного академіка, ущемлюють прибічники буржуазної, антирадянської, антинародної генетики (Лисенко, як і належить шарлатанові, вмів знаходити дохідливі слова). У серпні відбулася горезвісна сесія ВАСГНІЛ. Немає вже на світі М.Вавілова, Н.Кольцова, А.Серебровського та багатьох інших зацькованих знаменитих учених. Але Лисенко воліє добити генетику і добиває її, принижуючи пам’ять великих людей і гідність їхніх послідовників. Усіх, хто був причетний до генетики і не покаявся, звільнили з роботи. Настав час лисенківщини. Потоком пішли «відкриття». Так, Лисенко відкрив, що види перетворюються з одного в другий стрибком: із пшениці «стрибком» виникає жито, із вівса — вівсюг, із граба — ліщина, зозуля «стрибком» виникає то з яєць вівчарочок, то з яєць дроздів, то з яєць мухоловок тощо. Усі мовчали, слухаючи це марення. І ніхто не наважувався заперечувати, це була лінія партії. Усіх, хто протестує проти цього, м’яко кажучи, невігластва, звільняють, садять…

З осені 1948 р. припинили викладати генетику, почали спалювати книжки, щорічні чистки бібліотек стали звичною справою. Генетика як наука пішла в підпілля. Навіть у Німеччині не було такого! А ми дивуємося, чому через 50 років після серпневої сесії ВАСГНІЛ у нас досі немає жодної власної трансгенної тварини чи сорту рослин...

Того ж 1948 р. Інститут цитології, гістології та ембріології АН СРСР було розформовано. Шкварникова перевели старшим науковим співробітником відділу ботаніки в Кримську філію АН СРСР. Тут він розробляв тему двоврожайності культури картоплі на півдні, яка дістала позитивну оцінку.

1955 р. Петра Климентійовича відіслали, як одного із «тридцятитисячників», головою колгоспу ім. Н.Крупської Азовського району Кримської області. В автобіографії при влаштуванні на роботу в ІЦіГ СВ АН СРСР він напише: «З цієї роботи звільнився з власної ініціативи у зв’язку з бажанням повернутися до наукової праці».

Псевдонауковий підхід Лисенка зрештою викрили, і його діяльність міцно ввійшла в анекдоти (сміятися ми вміємо). Проте досі збереглися його традиції — шарлатанства та пристосовництва. Багато років не може звестися на ноги зруйнована наука. Ми, як і раніше, стоїмо перед питаннями: «Що робити? Хто винен?» Шукаємо суддів, намагаємося осмислити, чому нині так погано. Забуваючи головне: цькування першокласних дослідників призвели до руйнування всієї системи спадкоємності у вітчизняній науці, втрати її потенціалу і традицій. Авантюристи легко вживаються з будь-якою владою. В результаті неосвічені, неграмотні, агресивні чиновники визначають у нас долю науки, її діячів, її золотого фонду. І не потрібно шукати ворога внутрішнього чи зовнішнього. Ми самі будували своє минуле, отже — визначили майбутнє.

ВІДРОДЖЕННЯ

1957 р., коли генетика нарешті отримала можливість для відновлення й розвитку, саме Петра Климентійовича запросив в Академмістечко під Новосибірськом Н.Дубінін — директор-організатор одного з найперших центрів відродження цієї науки в СРСР — Інституту цитології і генетики СВ АН СРСР. Серед людей, котрі відіграли важливу роль у відродженні генетики й формуванні ІЦіГ СВ АН СРСР, Петро Климентійович посідає особливе місце.

Шкварников 1957 року відновлює дослідження радіаційного й хімічного мутагенезу рослин. Це найпродуктивніший період його діяльності. Петро Климентійович створив великий активний і творчий колектив, приділяв багато уваги підготовці молодих фахівців. Основним завданням досліджень очолюваної Шкварниковим лабораторії було вивчення закономірностей індукованої мінливості сільськогосподарських рослин під впливом фізичних, хімічних і фізіологічних чинників. Цю роботу широкомасштабно проводили протягом десятиліття на ярій і озимій пшениці, томатах, картоплі, ячмені, вівсі та деревних культурах.

Ще до 1940 р. Шкварников підготував дисертацію на конкурс ученого ступеня доктора біологічних наук. Проте захистити її з цілої низки вищевикладених причин до війни не міг. Лише 1966 року П.Шкварникову надали вчений ступінь доктора біологічних наук за фахом «генетика». Тоді ж на запрошення президента АН УРСР академіка Б.Патона Шкварников переїжджає в Київ. Тут він продовжує працювати над експериментальним мутагенезом. За виведений сорт пшениці «Киянка» і глибокі теоретичні дослідження П.Шкварникова і його молодого колегу (котрий згодом став академіком АН України) В.Моргуна визнали гідними Державної премії України.

За час роботи в ІЦіГ і в організованому в Києві відділі експериментального мутагенезу Шкварников і підготовлені ним молоді фахівці провели численні дослідження. Вони вивчали ефективність і специфіку впливу на рослини різноманітних фізичних чинників та хімічних речовин, засоби застосування й модифікування їх ефектів, роль генетичних особливостей і фізіологічного стану рослин в індукованій мутаційній мінливості, особливості й перспективи застосування експериментально отриманих мутацій у селекції біологічно різних груп рослин (самозапильників, перехресників, вегетативно розмножуваних). Знаменно, що Шкварников прагнув розробляти найактуальніші для практичної селекції проблеми — одержання й засоби використання мутацій важливих кількісних ознак сільськогосподарських рослин: вміст білків і цінних амінокислот, крохмалю, деяких вітамінів, тривалості терміну вегетації, стійкості до хвороб, короткостеблості тощо. Результати цих досліджень, ще далеко незавершених, мають принципове значення. Вони засвідчують, що копітка праця, спрямована на отримання таких мутацій, безумовно, окупається практичними результатами їх використання в селекційному процесі.

Шкварников займався не лише селекцією, цитологією та генетикою, а й організацією науки. Він був членом проблемних рад із питань генетики й селекції АН СРСР, генетики й цитології АН СРСР, ради секції щодо генетичних аспектів проблеми «Людина й біосфера» при Комітеті з питань науки й техніки Ради Міністрів СРСР, ради Всесоюзного товариства генетиків і селекціонерів. На посаді президента УОГіС ім. М.І.Вавілова він багато і плідно працює над підвищенням рівня кваліфікації наукових співробітників у генетиці й селекції. З дня створення редагує часопис «Цитология и генетика». Петро Климентійович приділяє велику увагу підготовці кадрів у царині генетики й селекції, керує стажистами, аспірантами, виступає з лекціями для фахівців. Професор Шкварников близько десяти років очолював кафедру генетики й селекції Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка.

P. S. До чого ж дивовижна наша країна. Попереднє покоління вчених знищували, нинішнє — змушують виїжджати. Немає цьому раціонального пояснення. Так само, як і тому, як наш загадковий слов’янський менталітет любить небіжчиків. Помер незручний учений — і він безгрішний, оскільки безпечний. М.Вавілов помер у в’язниці від голоду, тепер він годиться для прославлення батьківщини, вітчизняного пріоритету, оригінальності й самобутності нашої культури, вчених і мислителів. Можливо, час уже починати любити й шанувати живих?..