Стефан Кульженко — некоронований цар друкарської справи

Попри те, що Київ наприкінці XIX — початку XX століття був столицею Південно-Західного краю, він не входив навіть у п’ятірку найбільших центрів Російської імперії. І за населенням, і за торгово-промисловим потенціалом місто на Дніпрі поступалося не тільки Санкт-Петербургу, Москві, а й Варшаві, Одесі, Ризі; порівняти його можна було хіба що з Харковом, Катеринославом, Лодзю, Єкатеринбургом. Але в одному Київ, що залишався визнаним центром православ’я (Другим Єрусалимом), до якого не заростала стежка прочан, досяг незаперечної першості — тут знаходилося більше половини всіх найбільших поліграфічних підприємств імперії Романових. Шкода, але все це в минулому. Тепер навіть ілюстровані журнали «нові Кульженки» намагаються друкувати в Італії, Словаччині, Чехії, Фінляндії...

З ім’ям нашого співвітчизника Стефана Васильовича Кульженка (1836 —1906) пов’язана ціла епоха в розвитку друкарської справи в Україні. Він здійснив справжній прорив, створивши в Києві потужний поліграфічний центр воістину європейського рівня.

Перегортаючи в букіністичних магазинах стародавні, дорогі дореволюційні видання, я неодноразово переконувався, що рівних «продукту» марки «Типолитография С.В. Кульженко» немає. Характерною, можна сказати, ексклюзивною особливістю буквально всієї продукції, котру виробляв київський промисловець, була надзвичайно висока її якість. А це ж тисячі найменувань книжок, альбоми, фоторепродукції, літографії, брошури, газети, журнали, поштові листівки, конверти, канцелярські товари, папір. Такий неповний перелік «інтересів» невтомного професіонала своєї справи. З цим «валом» могла впоратися лише обдарована й неординарна людина. Геть випадково (можна сказати, що це перст долі) кілька місяців тому я побачив дуже скромний надгробок Стефану Кульженкові на Байковому кладовищі в Києві, поруч із могилою Лесі Українки. Тест на допитливість проходив у столичних бібліотеках, але матеріали збирав довго, буквально по крупинках.

Народився Стефан Кульженко в селі Баришівка (нині місто у Київській області) у козацькій сім’ї. Дух вольниці передавався в ній із покоління в покоління. Прадід Стефана, котрий мав незаперечний авторитет у своєму середовищі й отримав промовисте прізвисько Царьок, був у депутації козаків, які вирушали в далекий Петербург до Катерини II відстоювати свої права та привілеї. Батько жив з торгівлі вином у Києві, мати померла, коли хлопчик був ще зовсім маленьким. Здавалося, йому була вготована доля козачка й довгі поневіряння у пошуках свого місця в житті. Але працьовитість і кмітливість, помножені на фарт і підприємливість в умовах розгортання «капіталістичного будівництва», дали сходи. Утім, не так скоро. Кульженко пройшов усі щаблі шляху нагору.

Три роки навчання в духовному училищі при Софійському соборі, страшенні злидні. І нарешті 1848 року Стефан робить перший крок — вступає до київської типолітографії угорця І.Вальнера учнем. Дуже швидко хлопчик стає незамінним, опановує всі тонкощі професії; він єдиний навчився обслуговувати машину швидкого друку й навіть навчає роботи на ній друкарів-послушників із друкарні Києво-Печерської лаври. Наскільки важкою була робота, свідчить те, що навіть у 90-ті роки XIX століття жодна друкарня (у тому числі й самого С.Кульженка) не мала вентиляції й продовжувала використовувати майже дармову працю учнів.

Після банкрутства Вальнера Стефан працює друкарем у Гаммершмідта, керує друкарнею (у 22 роки!) відомого історика Сементовського, котрий видавав журнал «Киевские достопримечательности и древности». Нового хазяїна теж підстерігає удар — велика конкуренція, та й ринок поки що занадто розмитий.

Разом із другом В.Давиденком Стефан із 1862 року працює у друкарні його родича І.Давиденка; незабаром приходить думка: а чому б не спробувати вирушити на вільні хліби? Оренда друкарні (п’ять тисяч карбованців на рік — воістину астрономічна сума) і купівля дорогого обладнання (у тому числі й за кордоном), а головне — каторжна робота поступово дають перші результати, а за ними і початковий капітал.

1865 року в молодого подружжя Кульженків народжується первісток — Василь, у майбутньому продовжувач справи батька; пізніше з’являться на світ ще три сини — Сергій, Олексій і Михайло.

Однак двом компаньйонам стає тісно під одним дахом. «Розлучення» було цивілізованим. У серпні 1874 року Стефан Васильович уже самостійно орендує друкарню, а наступного року відкриває знаменитий у дореволюційний час паперовий магазин на Хрещатику. На порядку денному — розширення справи. І Кульженко наважується на ризикований крок. Це нині вулиця Пушкінська (тоді Ново-Єлизаветинська) у Києві — самісінький центр. А в другій половині XIX століття вулиці, що прилягають до Хрещатика із заходу та південного заходу, являли собою необлаштовані ділянки з ланцюгом валів. Тож купити землю тут могла лише людина, впевнена в своїх силах. Стефан Васильович пізніше писав: «Я придбав у Тарновського ділянку в 666 кв. с. (до 1400 кв. м. — С.М.) по 8 карбованців за кв. сажень. Почалося будівництво (влітку 1879 року. — С.М.) і було закінчено 15 серпня 1880 р. І друкарню почали перевозити в нове приміщення».

Почалася золота ера у житті підприємця. Фотолітотипографію на Ново-Єлизаветинській, 4, було обладнано п’ятьма великими верстатами швидкого друку, які приводилися в дію паровими двигунами, а також чотирма малими друкарськими пресами і трьома літографічними верстатами. 1887 року тут працювали 85 чоловік, на початку XX століття — 220, а 1905 року — 300. Для порівняння наведемо кількість робітників на найбільших київських підприємствах: на заводі «Гретера і Криванека» (сучасному «Більшовику») — до тисячі чоловік, на Південноросійському машинобудівному — близько 900, на «Арсеналі» — 800 чоловік.

Не можна сказати, що у Кульженка не було конкурентів. Багато хто намагався кидатися в хвацькі кавалерійські атаки, але якість їхньої продукції була далеко не найкращою. Часто інтриги закінчувалися банкрутством. Так, Кульженко в 80—90-х роках придбав друкарні Розенталя, Завадського. 1897 року Стефан Васильович викупив друкарню університету святого Володимира, придбавши для неї шість електричних машин для швидкого друку. Незабаром він разом із І.Чоколовим, Г.Фронцкевичем і К.Мілевським стає біля витоків створення школи для учнів друкарень. До неї приймали на трирічний курс дітей 12 —16 років із символічною платою — 30 карбованців на рік. Головним меценатом школи став відомий промисловець Микола Терещенко, котрий вніс на її рахунок 10 тисяч карбованців! З 1905 року заняття проводили в окремому будинку на вулиці Софійській, 7.

Справжніми шедеврами стали такі видання Стефана Васильовича, як книжки М.Захарченка «Киев теперь и прежде» (1888 р.), І.Александровського «Собор св. Владимира в Киеве» (42 великі фототипії, 105 фотоцинкографій у тексті) у вигляді давньоруського рукопису (1898 р.). У розкішно виданій 1902 р. «Истории искусств» С.Байє в тексті було вміщено 350 ілюстрацій і 30 фототипічних таблиць. У 1898 —1899 роках Кульженко співпрацює з Київським товариством письменності; він друкує науково-популярну літературу, твори Т.Шевченка, М.Конопницької, К.Станюка...

Займаючи загалом помірковано-ліберальні позиції, Стефан Васильович до 100-ї річниці смерті Івана Котляревського видає 1904 року знамениту збірку творів українських письменників «На вічну пам’ять Котляревському». На ринку ЗМІ роль видавця також не була третьорядною. У різний час виходять газети «Заря», «Киевское слово», «Киевская газета». В «Киевском слове» активно друкувався письменник Олександр Купрін. Саме тут вийшли його «Мініатюри» і майже весь цикл хрестоматійних «Київських типів». Журнали «Земледелие» та «Инженер» були помітним явищем не тільки для України. В «Инженере» побачили світ роботи дослідників і практиків із різних галузей знань.

На північній околиці Києва Стефан Васильович у 90-х роках купує кілька дачних ділянок, де розводить бджіл, вирощує овочі, влаштовує фруктовий сад. Назву ця місцевість одержала дуже незвичну — Кинь-грусть. За переказом, російська імператриця Катерина II, подорожуючи Україною, зупинялася саме тут. Побачивши, що її фаворит Григорій Потьомкін перебуває в поганому гуморі, вона сказала: «Гриша, родной, кинь грусть, посмотри, какая красота вокруг!»

Як бачимо, машина часу повернула нового господаря цих місць у минуле, коли Царьок спілкувався з самою імператрицею... Його нащадок уже наприкінці XIX століття став некоронованим царем друкарської справи в Російській імперії.

Помер Стефан Васильович Кульженко в Києві 16 листопада 1906 року. Кілька останніх років він хворів, фактично передавши управління своєю друкарською імперією синові Василю. Його доля, як і доля невістки — мистецтвознавця Поліни Аркадіївни Кульженко, котра намагалася під час Великої Вітчизняної війни врятувати скарби Київського музею західноєвропейського мистецтва, заслуговують окремої статті. Повернення з небуття імен діячів науки, культури, мистецтва цього передгрозового для нашої батьківщини часу триває. Важко не погодитися з тим, що про далеке минуле (котре часто було безпечнішим з ідеологічного погляду) ми знаємо значно більше. «Ми ледачі й недопитливі»...