«Старий владар» Пауль фон Гінденбург: шлях від Танненберга до Веймара

Важко навіть уявити, ким був Пауль фон Гінденбург для німців ще 70 років тому. Воєначальник, визнаний «батько» нації. Політик, який виразив глибинні суперечності німецької душі. Ніби сама доля, всупереч усім видимим резонам, вирішила втілити в Гінденбурзі німецьку мрію про героя, що врятував Німеччину від ворогів і відчинив двері в новий світ. Двері й справді було відчинено — тільки миру за ними не було.

Пауль фон Бенекендорф унд фон Гінденбург народився 2 жовтня 1847 року в Нойдеку (нині Огроджинец, Польща). Як і більшість чоловіків у його роду, він належав до військового стану. Небагаті, але шляхетні Гінденбурги сім століть віддано служили Габсбургам і Гогенцоллернам. Атмосфера причетності до найважливіших військових та історичних подій у Європі формувала дух сім’ї. Для Гінденбурга рішення стати військовим було, за його словами, «саме собою зрозумілим».

Навчання в елітному кадетському училищі у Вальштаті стало суворою школою. Жорстка дисципліна, незаперечна слухняність, вірність обов’язку і богобоязливість вважалися тут вищими чеснотами. Поряд зі спортивними дисциплінами, Пауля дуже цікавила історія, особливо антична.

Після здобуття середньої освіти Пауль був переведений до Берліна в Головний кадетський корпус. Прусська армія переживала піднесення. Успіхи Пруссії в суперництві з Австрією за верховенство в Німеччині надихали молодь. «Нині найкращий час Гінденбургам знову понюхати пороху», — писав Пауль своїм батькам.

Незабаром секунд-лейтенанту Гінденбургу випала нагода проявити себе. Участь 1866 року в битві проти австріяків під Кеніггрецем, а пізніше у франко-прусській війні 1870—1871 років відкрила сильні сторони особистості Гінденбурга. Холоднокровність і відвага в штикових атаках не залишилися не помічені командуванням. Залізний хрест і участь у Параді перемоги в Берліні — гідна нагорода для військового.

Перебуваючи у складі окупаційних військ у Франції, молодий офіцер мав можливість бачити громадянську війну під час Паризької комуни. Криваве видовище ще більше зміцнило його консервативно-монархічні погляди. Вірність імператору і порядок, гарантом якого виступала армія, мали, як вважав Гінденбург, надійно захистити Німеччину від зовнішніх ворогів, соціалізму та лібералізму.

Важливою сходинкою для побудови кар’єри Гінденбурга стало навчання у Військовій академії, що готувала офіцерів для служби в Генеральному штабі. Викладання військових і природничих наук доповнювалося мовною підготовкою. На відміну від аналогічних закордонних академій, тут не приділяли уваги вивченню соціальних і економічних дисциплін. Попри величезний вплив на ситуацію в державі, військові погано уявляли, як живе суспільство. Гінденбург не був винятком. У академії він мав високий авторитет. За висновком викладачів, «самостійний, енергійний, із великими здібностями» офіцер «може відмінно працювати скрізь, придатний для відрядження в Генеральний штаб».

Служба у Великому Генштабі, успішна військова кар’єра, одруження з коханою жінкою, народження дітей, викладання тактики в академії — такі віхи його життєвого шляху. Ощадливий, байдужий до азартних ігор і алкоголю, зразковий військовий генерал від інфантерії Гінденбург у віці 63 років у березні 1911 року вийшов у відставку, не помічену широкою громадськістю.

Він так і залишився б невідомим відставним, який на дозвіллі розробляв стратегію майбутньої війни в Європі, якби не настав 1914 рік. Після неодноразових звернень 22 серпня 1914 року отримавши чин генерал-полковника, Гінденбург був призначений командуючим 8-ю армією, що протистояла на Східному фронті 2-й Наревській армії генерала Олексія Самсонова.

Вік, коли дехто йде на спочинок і думає про вічне, став часом «Х» для енергійного й холоднокровного генерала. Начальником штабу армії був призначений генерал-майор Еріх Людендорф. Обдарований, рішучий і енергійний Людендорф та спокійний, розважливий Гінденбург стали мілітаристським тандемом, який рухав Німеччину на схід Європи.

Відповідно до плану глави німецького Генштабу графа Альфреда фон Шліффена, війна на два фронти для Німеччини була неминучою. Тому вирішального удару завдали на заході. Зі сходу прикриття забезпечувала в основному австро-угорська армія. Після повної поразки Франції головні сили німецьких військ планувалося перекинути на Східний фронт. На всю кампанію мало піти максимум два-три місяці.

Німецький бліцкриг поставив Антанту у надзвичайно складну ситуацію. Щоб врятувати Францію, Росії довелося розпочати наступ, не завершивши розгортання всіх військ і мобілізації. 1-ша (командуючий П.Ренненкампф) і 2-га (О.Самсонов) російські армії 17 серпня вторглися в Східну Пруссію, відтягуючи німецькі дивізії із Західного фронту, де на той час німецькі армії, порушивши нейтралітет Бельгії, рухалися до Парижа.

Наступ російських військ розвивався успішно. 2-га армія генерала Самсонова просувалася в глиб Східної Пруссії вслід за німецькою піхотою, що панічно відступала. Однак Гінденбург скористався злочинною бездіяльністю Ренненкампфа, зупинив відступ і спрямував майже всі сили проти армії Самсонова.

26—30 серпня 1914 року два корпуси 2-ї армії було оточено й майже повністю знищено біля Танненберга. Залишки армії відійшли до кордону. Після цього Гінденбург атакував війська Ренненкампфа і також витіснив їх зі Східної Пруссії. У цій операції російська армія втратила 245 тис. чоловік — майже п’яту частину свого кадрового складу. Водночас Антанта на Західному фронті виграла час, якщо не сказати — війну.

Ризикована операція принесла Гінденбургу та Людендорфу суспільне визнання. Річ була не лише в тому, що вдалося вигнати війська противника і підтримати союзників — австрійців, які втратили в Галіційській битві 400 тисяч чоловік. Танненберг! Ось що робило перемогу захоплюючою й важливою. Катастрофічна поразка Тевтонського ордена 1410 року під Танненбергом (Грюнвальдом) від об’єднаних військ Польщі, Литви та Смоленського князівства, яка зупинила рух німців на схід, століттями була серйозною психологічною травмою для нащадків тевтонів. Але якщо колись слово «Танненберг» звучало як «болісний для німецької орденської влади спогад про переможний клич слов’янського торжества», то «тепер, — як писав Пауль дружині, — через 504 роки настав реванш». Навколо особистості Гінденбурга виник справжній культ. Своєю популярністю він затьмарив і кайзера, на незадоволення останнього.

Головне командування Сухопутних військ, очолюване Гінденбургом і Людендорфом, було впевнене в необхідності розвивати успіх на сході. Лише «тотальна перемога» над Росією, на їхню думку, створювала умови для загальної перемоги. Але ідеї не підтримав Еріх фон Фалькенхайн — начальник Великого Генерального штабу. За його розрахунками, знесиливши противника, вже 1915 року з Росією можна було б укласти сепаратний мир і зосередитися на боротьбі проти Франції та Великобританії.

Однак, мислячи застарілими категоріями, підбурюваний Людендорфом Гінденбург став удаватися до інтриг і демаршів, намагаючись примусити командування віддати наказ про масштабний наступ на Східному фронті. Кайзер Вільгельм підтримував Фалькенхайна, але навіть він не міг не рахуватися з популярністю Гінденбурга.

У травні 1915 року, щоб перешкодити Італії й Румунії вступити у війну на боці Антанти і тим самим врятувати від розгрому Австро-Угорщину, Фалькенхайн наважився-таки розпочати наступ на сході. Військова операція травня—вересня 1915 року завдала російській армії загальних втрат у 2,2 млн. чоловік, із них 850 тис. лише полонених. Фронт від Риги до румунського кордону створював тил, необхідний для наступу військ на заході.

Однак Гінденбург був незадоволений досягнутими результатами. «Російський ведмідь, — писав він, — вислизнув із наших тенет, безперечно, спливаючи кров’ю від численних ран, а все ж таки не забитий на смерть». Як засвідчили наступні події, фельдмаршал мав рацію. Уже в березні 1916 року російська армія перехопила ініціативу. Але справжня катастрофа вибухнула на початку червня 1916 року, коли чотири армії під командуванням генерала Олексія Брусилова завдали масованого удару на фронті від Прип’ятських боліт до Дністра. Втрати центральних держав становили до 1,5 млн. чоловік, із них понад 500 тис. полоненими. У районі Ковеля німецьким військам удалося перейти в контрнаступ, але наступ на Соммі англо-французьких військ поставив Німеччину перед нерозв’язною проблемою відсутності резервів.

Гінденбург продовжував сподіватися на бойовий дух німецького солдата. Результатом тиску, до якого вдалися його високопоставлені прибічники, стала відставка Фалькенхайна. Незадовго перед цим той сказав пророчі слова: «Якщо Ваша Величність погодиться на Гінденбурга і Людендорфа, то Ваша Величність перестане бути імператором». 28 серпня 1916 року імператор призначив Гінденбурга начальником Великого Генерального штабу, а Людендорфа — генерал-квартирмейстером. Але, як і попереджав Фалькенхайн, дуже скоро цей тандем узурпував владу в імперії. Не пов’язані законодавчими обмеженнями, Гінденбург і Людендорф від імені кайзера втручалися в політику й економіку, ні за що реально не відповідаючи.

Відмовляючись рахуватися з економічними можливостями Німеччини, її людським потенціалом, Гінденбург вбачав вихід не в пошуку політичного рішення, а виключно в тотальній мілітаризації держави. Розроблена ним програма передбачала примусове переведення робітників із невійськових галузей промисловості в розпорядження військової індустрії, запровадження трудової повинності для жінок тощо. Гінденбург любив підкреслювати, що він зневажає політику і дипломатію. Тому відповідальність за наслідки своїх акцій він перекладав на плечі кайзера, канцлера і рейхстаг. Так, щоб зменшити «страждання Батьківщини», Гінденбург виступив на підтримку необмеженої підводної війни, яка прискорила вступ у війну США і нажила німцям чимало ворогів у нейтральних країнах.

Гінденбург і Людендорф активно втручалися в зовнішню політику держави. Вони у принципі не припускали можливості укладання миру без анексій і контрибуцій. Частина Бельгії, Люксембург, Литва, Курляндія, Естонія і Фінляндія — це далеко не вичерпний перелік їхніх домагань.

Особливо «турбувався» цей тандем про Польщу. Як писав Гінденбург, «найохочіше я віддав би її Росії». Одночасно фельдмаршал у жодному разі не бажав допустити включення центральної Польщі до складу Австро-Угорщини. Краще четвертий поділ Польщі, ніж рішення на користь Габсбургів, — вважав Гінденбург. Якщо ж із Віднем не вдасться домовитися про долю Польщі на умовах Берліна, він припускав навіть можливість війни з Дунайською монархією.

Більшовицька революція в Росії відкрила перед Німеччиною нові перспективи. Готовність більшовиків укласти сепаратний мир в обмін на територіальні поступки стала шансом розпочати нарешті переговори про мир із Антантою. Однак саме цього найбільше остерігалися в Німеччині, побоюючись не отримати територіального прирощення. Негативне ставлення до переговорів у Брест-Литовську не завадило Гінденбургу одночасно бачити вигоди нового становища. «Створення української держави, — писав він кайзеру, — може істотно пом’якшити польську небезпеку для Німеччини». У союзі з Німеччиною, вважав генерал, Україна забезпечила б Берліну тил проти західних держав і економічні переваги як джерело сировини. Крім того, Україна могла стати мостом на Кавказ, де передбачалося створити дружній блок.

Проте розвиток подій засвідчив неспроможність цих планів. Військовий потенціал Німеччини було вичерпано. На Західному фронті виснажені німецькі війська поступалися ініціативою противнику, який використовував значну перевагу в танках і підтримку мільйона американських солдатів.

Після поразки на початку серпня 1918 року під Ам’єном стало зрозуміло, що Німеччина війну програла. Але Гінденбург і Людендорф не хотіли брати вину на себе. Тільки наприкінці вересня, після масованих атак американців і «параду капітуляцій» союзників, Гінденбург погодився на перемир’я. Війна до краю загострила соціальні суперечності. Деморалізована армія і зубожіле населення, розчарувавшись у монархії, вимагали змін. У листопаді 1918 року в Німеччині розпочалася революція.

У січні 1919 р. на виборах у Національні збори перемогли соціал-демократи, які створили коаліцію разом із Демократичною партією та Партією центру. Оскільки гарантувати безпеку в Берліні було неможливо через вуличні бої між комуністами, ополченцями і урядовими військами, перше засідання Національних зборів відбулося у Веймарі. За Німеччиною міцно закріпилася назва «Веймарської республіки».

23 червня 1919 р. тимчасовий рейхспрезидент Фрідріх Еберт під тиском Антанти погодився підписати надзвичайно тяжкий для німців Версальський мирний договір і звернувся по підтримку до Гінденбурга. Але генерал-фельдмаршал оголосив про свою відставку, проте дещо пояснити суспільству все ж довелося. У листопаді 1919 р. його разом із Людендорфом було запрошено свідком (!) на засідання парламентського комітету, створеного для з’ясування причин військової поразки. Наївно було б очікувати каяття від мілітаристів старого прусського гарту. Те, що відбувалося в оточеному кулеметами будинку рейхстагу, стало справжнім викликом суспільству. Замість відповідей по суті Гінденбург вибухнув тирадою, у якій звинуватив народ у слабкості й недисциплінованості, що й призвело до поразки. Свою обвинувальну промову він закінчив знаменитою фразою: «Німецька армія одержала удар ножем у спину».

Як зазначає ряд дослідників, легенда про удар ножем у спину (dolchstoss) зробила вирішальний внесок у загострення політичної ситуації в країні. Згодом її активно використовувала нацистська пропаганда. Але Гінденбург не припускав, що невдовзі сам гаситиме хвилі, викликані необережним висловлюванням. Охоплена комуністичними, правоекстремістськими і сепаратистськими рухами Німеччина потребувала авторитетного керівника, який зумів би налагодити діалог у суспільстві, примирити політичні партії, домогтися ревізії Версаля. Парадоксально, але саме таким керівником спробував стати Гінденбург.

Попри поразку, для багатьох він продовжував залишатися національним героєм. Тому, коли в лютому 1925 р. помер перший рейхспрезидент Еберт, Гінденбург, стурбований становищем у країні, погодився балотуватися на його посаду. Фельдмаршалу було 77 років, він не мав політичного досвіду і, як і раніше, зневажав політику. Але саме за нього проголосували 48,3% виборців. Гінденбург переміг.

Його політика стала сюрпризом як для прибічників, так і для противників. На розчарування монархістів і націоналістів, подив соціал-демократів та республіканців, Гінденбург виявився вірним присязі — він поважав конституцію. Це тим більш показово, оскільки переважна частина населення ставилася до конституції та республіки вороже, говорячи про «демократію без демократів», нав’язану Німеччині Заходом проти її волі та традицій. Значна частина суспільства прагнула повернутися до авторитаризму. Гінденбург був змушений вникати у всі тонкощі політичного процесу. Часто йому доводилося переступати через власні переконання, щоб зберегти хитку рівновагу між прибічниками різних політичних партій.

Гінденбург неохоче робив перестановки в уряді, і багато соціал-демократів залишилися на своїх посадах. Під час його президентства Німеччині вдалося вступити в Лігу Націй, домогтися дострокового виведення окупаційних військ із Рейланду і розпочати переговори про долю Саару. Завдяки впливу Гінденбурга «план Дауеса» замінили «планом Юнга», який істотно знижував обсяг репарацій країнам Антанти. Об’єктивно політика рейхспрезидента сприяла відродженню економічного потенціалу і відновленню військової могутності Німеччини. Але ця політика не знаходила розуміння у тих, хто привів його до влади: військових, консерваторів, націоналістів і монархістів. Прагнення діяти в рамках демократичної конституції, у дусі компромісу сприймалося як зрада спільної справи. Рейхстаг, що загрузнув у чварах і закулісних міжпартійних гендлях, був нездатний прийняти необхідні політичні рішення. У періоди тимчасової недієздатності парламенту весь тягар управління державою фактично лягав на плечі далеко не молодого рейхспрезидента.

Особливо різко його критикували націонал-соціалісти. Світова економічна криза 1929—1932 рр., що боляче вдарила по Німеччині, не лише викликала гіперінфляцію та безробіття, а й винесла на поверхню маргінальні ультранаціоналістичні групи.

На президентських виборах 1932 р., у другому турі, Гінденбургу, не без підтримки соціал-демократів, вдалося одержати 19,36 млн. голосів (53%) проти 13,4 млн. (36,8%) голосів, поданих за Гітлера, і знову стати рейхспрезидентом. Прибічники нацистів розгорнули хвилю терору проти комуністів і соціал-демократів, викликавши реакцію у відповідь. Країна опинилася на межі громадянської війни.

Ситуація ускладнювалася тим, що нацистів підтримували промисловці. 19 листопада 1932 р. бізнесмени й банкіри, що представляли понад 160 найбільших компаній і банків, надіслали Гінденбургу лист, у якому вимагали ліквідувати парламентський режим і встановити нацистську диктатуру. Не рахуватися з їхньою думкою президент не міг.

Після безуспішних спроб канцлера Курта фон Шлейхера розколоти нацистську партію 30 січня 1933 р. Гінденбург погодився на вмовляння оточення і призначив на посаду канцлера Адольфа Гітлера. Це було початком кінця Веймарської республіки.

Ввечері 27 січня 1933 р. у приміщенні парламенту виникла пожежа, в організації якої звинуватили комуністів. А вже наступного дня президент Гінденбург підписав закон «Про захист народу і держави», який надав Гітлеру диктаторські повноваження. Користуючись ними, Гітлер обмежив громадянські свободи і заборонив діяльність КПН. У наступні місяці її долю розділили всі партії, крім НСДАП. Штурмові загони СА і СС отримали статус державної поліції.

Такий поворот цілком укладався в рамки конституції. Ще в ході фінансової кризи влітку 1930 р. Гінденбург підтримав канцлера Генріха Брюнінга, який розпустив рейхстаг і управляв країною з допомогою декретів. Конституцією скористалися для переходу від урядів, які отримували вотум довіри в парламенті, до президентських, які спиралися на волю президента. 48-ма стаття Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження — у разі потреби він ставав тимчасовим диктатором. Відповідно до конституції, «якщо громадська безпека і порядок у Німецькій імперії значною мірою порушуватимуться», президент міг втрутитися і відновити порядок, у разі потреби — і з застосуванням військової сили.

Єднання нацистів і Гінденбурга було підкріплене спеціальною церемонією, що відбулася 21 березня 1933 р. у гарнізонній церкві Потсдама, де почивали останки Фрідріха II Великого. У присутності депутатів рейхстагу, вищих чинів армії та держави престарілий президент зачитав декларацію, в якій підтвердив, що повністю довіряє Гітлеру. Знищення конституції, демократії та громадянських свобод відбувалося відповідно до закону і зі схвалення глави держави, покликаного їх захищати, зі схвалення людини, якій продовжувала довіряти значна частина суспільства.

Як згадував згодом німецький архітектор, нацист Альберт Шпеєр, «фельдмаршал Першої світової війни для буржуазії того покоління був гідним поваги авторитетом. Ще в мої шкільні роки він уособлював непохитного, стійкого героя новітньої історії; його німб робив його для нас, дітей, чимось овіяним легендами, недосяжним; разом із дорослими ми вбивали в останній рік війни залізні цвяхи, за ціною 1 марка штука, у величезні статуї Гінденбурга... Думка про те, що Гітлера покриває ця вища інстанція, заспокоювала». Так думали тоді багато німців. Своїм авторитетом Гінденбург фактично покривав діяльність нацистів і одночасно самим своїм існуванням обмежував їхні можливості. Але його власні можливості танули день у день. Тяжкохворий престарілий президент робив спроби зупинити терор НСДАП, але все було марно.

2 серпня 1934 року на 87-му році життя президент Пауль фон Гінденбург помер. Того ж дня майбутній фельдмаршал Хайнц Гудеріан написав такі рядки: «Не стало більше нашого старого владаря. Він був батьком для всього нашого народу, й особливо для вермахту, і цю тяжку втрату ми зможемо відшкодувати лише з великими труднощами і дуже не скоро... Йому довіряв увесь світ. Ми, хто любив і поважав його, втратили дуже багато... Завтра присягатимемо Гітлеру. Присяга, яка загрожує наслідками! Дай боже, щоб обидві сторони однаковою мірою дотримувалися цієї присяги на благо Німеччини».

…Ще 1 серпня 1934 р. рейхсканцлер і кабінет міністрів на підставі закону про надання надзвичайних повноважень урядові прийняли рішення про те, щоб у разі смерті Гінденбурга повноваження рейхспрезидента переходили до рейхсканцлера. Наступного дня Гітлер став одночасно главою держави і верховним головнокомандувачем зі збереженням посади рейхсканцлера; у його руках зосередилася вся верховна влада у державі.

7 серпня 1934 р. солдати понесли свого генерал-фельдмаршала на цвинтар у Танненбергу. Полководця, який виграв битву під Танненбергом, але програв Першу світову. Президента, який намагався дотримуватися конституції, але привів до влади Гітлера, — такою ця людина ввійшла у світову історію.