STARевич ВЛАДІМІР, або Антизахідництво як підгрунтя тоталітаризму

19 листопада, 2004, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 47, 19 листопада-26 листопада 2004р.
Відправити
Відправити

І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своєго нарік богом, і усе, що цар ска...

І одурів народ

московський

і попав у ідолопоклонство,

бо царя своєго

нарік богом,

і усе, що цар скаже,

те уважав за добре…

Микола Костомаров

Приїзд в Україну напередодні президентських виборів глави сусідньої держави викликав у співвітчизників сум’яття почуттів. Найперше, чим бентежився наш вестернізований сусід, то це тим, що, мовляв, не наснажуйтесь шизофренічними інвективами й, будь ласка, не жахайте «америками». Зріть краще в корінь: ось тобі, як мовилося в давнину, бабусю, і Юріїв день — дарунок від їхнього/нашого президента. Незалежності захотіли! Починали з року Росії в Україні, за тим «інсталювалися» в нашу столицю «Русским клубом». А пам’ятаєте, чорносотенство сто років тому в 1903 р. — в Києві, Харкові, Одесі саме так вкорінювалося? З відділень «Русского собрания», а далі з осередків «Союза русского народа», «Русского общества», «Двуглавого орла», які засипали Україну «славненькими» виданнями на кшталт «Черная сотня», «Самодержавие», «Киевская дубинка» чи цнотливим — «по-чорносотенному» — «Правом и порядком»! Втім, це вже теж було: втрачаючи у ХVІІІ ст. козацькі вольності, українці змушені були гетьмана обирати з «височайшого позволєнія». Він не на наші вибори приїхав, кажете, а на святкування 60-річчя визволення України від фашистів? Разом із ще одним «демократично узаконеним» спадкоємцем? А «бацька» в цій компанії просто так — «останній демократичний штришок»?..

«Государєва диктатура любові» як ultima ratio

Зіштовхнувшись у черговий раз із проявом «інакодумства», замислилася над єдиним: а коли б Росії за пострадянські роки таки вдалося демократизуватися, чи асоціювались би у наших надто політизованих громадян події початку ХХІ ст. з часами чорносотенного розгулу початку ХХ ст. або, приміром, знищенням козацької автономії у ХVІІІ ст.? Чи реагували б наші люди на приїзд Путіна (нехай і на вибори) як на недружню українському народу (не владі) акцію? Впевнена — ні. Все було б спокійно. Як спокійно сприйняла б Україна приїзд когось, наприклад, із колишнього «соціалістичного табору» або й західних союзників по антигітлерівській коаліції (коли б, звісно, запросили). А так — Путін. Для українського обивателя, якого й сьогодні як не ті, то інші обставини примушують дуже гостро переживати своє «російське минуле» чи «проросійське сьогодення», «пришестя Путіна» в переддень виборів — це як майстрування домовини поблизу юного, повного снаги до життя духу. Відтак нам говорять: «Путін», ми розуміємо — «Самодержавство. Чорносотенство. Асиміляція». Ну, що вдієш? Генетична пам’ять «підводить»… І чого демократія так не сумісна з Росією?

На початку 90-х років Росія спромоглася на «проект Єльцина» (як називався однойменний фільм, що побачив світ у 2003 р.). Цей останній, як відомо, завершився майже «трепетним зразком» передачі президентської влади за схемою «з рук в руки» — від Б. Єльцина до «довіреного спадкоємця» В. Путіна. Або, як зауважив у своїй книзі «Борис — Star і старевичі» («Star» з англійської — «зірка») угорський культуролог, політолог, поет та русист А. Сілагі, від «колективного Розпутіна» (єльцинської адміністрації) до «колективного Путіна», який на час отримання влади задовольняв більшість російського суспільства.

Однак сьогодні, коментуючи святкування російським лідером 52-річчя, західна преса зауважує, що В. Путін відсвяткував свій день народження, «купаючись у теплому відблиску пострадянського культу особи».

А що ж росіяни? Вони про новий культ особи в путінській іпостасі ще, здається, не говорять відкрито, однак уже розуміють, що «старевич» В. Путін прийшов, так би мовити, всерйоз і надовго. Однак відважних (царелюбивих, затурканих, заляканих?) росіян це, здається, і не бентежить. Хіба що невеличка купка інтелігентів нервує й намагається доводити, що путінська керована демократія (як називають демократію «російського розливу» її адепти) ще не виявила своєї справжньої сутності, не заявила про себе на повний голос. А відтак ці наївні намагаються застерегти російське суспільство: тільки поки що газети «пишуть, що хочуть» і «садять без суду й слідства» тільки деяких із олігархів; кордони тільки поки що відкриті, тільки поки що діють «кілька політичних партій» (Полис. 2004. №1. С.14).

Втім, такі перестороги губляться в масиві заспокійливих сентенцій. Їх суть зводиться до того, що в Росії (на відміну від Західної Європи) можлива інша — неліберальна — форма демократії (Там само. — С.28). Такі умовиводи не вдивовижу, адже для частини російської еліти будь-яка демократія є загалом неприйнятною. Більше того: вона прагне відродити й закріпити в масовій свідомості імперську ідею, настирно заводячи мову про необхідність творення «ліберальної імперії», або без застережень заявляє, що «монархія потрібна Росії як повітря». І — повертає голови у бік президента.

Та чи можливо це?

Аналізуючи розвиток політичної влади в Росії після 1991 року, російські аналітики засвідчують: держава визріла для таких трансформацій. Адже виконана на політичній арені «царем Борисом» роль хоч і не перетворилася на «повний авторитаризм», однак саме «за Бориса» в Росію повернулася ідея одноосібної влади. Далі, намагаючись виступати провісниками нового порядку, вірні «царю-президенту и Отечеству» наголошують, що в одноосібній владі в російській державі втілилося… «велике творіння національного генія» народу.

Російські інтелектуали беруться стверджувати, що «авторитаризм — ворожий до демократії», а ось «одноосібна влада може виступати в союзі з народовладдям». Випещуючи політичний оксиморон, проголошують, що «в творчості Владіміра Путіна» виявляється «влада загальної сили», що таке політичне управління надає будівлі влади «перспективу спільної діяльності, сприяє пробудженню енергії народу».

Коментарів такі висновки, здається, не потребують. Зазначу тільки одне: на наших очах відроджується вже призабутий російський міф про «доброго царя». Однак трохи модернізований, адже йдеться про верховну — самодержавну — владу в іпостасі президентської. При цьому, що прикметно, добрий президент протиставляється підступним «власть імущим», «правлячому класу», «еліті», які нібито бажають «продовжити хмільний сон російського демосу» та по можливості приховати небачені масштаби корупції і всі можливі обмеження економічної свободи росіян. Особа президента сакралізується. Образ В. Путіна подається як образ захисника й рятівника російського народу та його держави (про інші народи, як і сто років перед цим, не йдеться).

Вдаючись до, так би мовити, високого стилю, інтелектуальна обслуга вже говорить про «государєву диктатуру любові», яка як ultima ratio — останній, вирішальний доказ — видається за найчистіший зразок уміння любити Росію. За зразок, який варто оберігати і всіляко наслідувати.

На що ж сподіваються при цьому? Відповідь на це приголомшує своєю відвертістю й простотою: на те, що «це відволіче інтелектуалів, — як пристрасно твердить один із «самодержавновідданих», — від безплідних розмірковувань з приводу авторитаризму, багато представників якого уособлювали диктатуру любові до Росії». (Власть. — 2004. — №7. — С.50, 51, 52, 53). Таким чином, легітимація президента відбувається не на підставі законності, а з допомогою позаправових чинників. Президентська влада — це вже майже божественна еманація.

Але пригадаймо, хто пам’ятає, і розкажімо тим, хто не відає, про криваві наслідки панування «диктатури закону» в совєцькій Росії, за тим — у СРСР. Пам’ять дає підстави для песимістичних прогнозів: «государєва диктатура любові» у виконанні новоявлених російських «царів-президентів» для народів Росії може обернутися, як завжди, — просто диктатурою, культом, вкороченими життями мільйонів «злочинців без злочину»…

Росія — проект «Антизахід»

Своєрідна сталість поглядів російської інтелігенції впродовж століть вражає. І найперше привертає до себе увагу несприйняття росіянами Заходу, правових і політичних цінностей західної цивілізації. Правда, свого часу Петро І «прорубав вікно» в Європу. Однак тільки «вікно» — до облаштування «дверей», як свідчить російська історія, так ніколи й не доходило. У післяпетровські часи російськими царями (наприклад, Катериною ІІ) чи поодинокими інтелігентами («західниками», приміром) час від часу робилися реверанси у бік Заходу, але тільки «реверанси» і — не більше.

І тут нагадаю таке: коли на початку ХХ ст. українці (представники політичної контркультури в імперії) поривалися унезалежнитися, найкращі представники нації активно працювали над проектами облаштування майбутньої — політично незалежної чи автономної у складі децентралізованої Росії — Української держави. При цьому, що показово, базовими постулатами в конституційних проектах ліберала Михайла Драгоманова (див. його «Вольный союз — Вільна спілка. Опыт украинской политико-социальной программы», 1884 р.) і націоналіста-самостійника Миколи Міхновського (див. його «Основний Закон Самостійної України Спілки народу українського», 1905 р.), і «наполегливого федераліста» Михайла Грушевського (див. його конституційний проект 1905 р.) були «право», «законність», «свобода» і — ширше — бажання витворити Україну як раціональну державу західного зразка, де людина будь-якої нації «тямила б себе».

На російському інтелектуальному тлі таке вільнодумство «інородствуючих» виступало як доконечний, незбагненний і однозначно ворожий радикалізм. У здеморалізованого самодержавством, просякнутого правовим нігілізмом російського інтелектуала ніколи не виникало думки і потреби модернізувати Росію за західним зразком — на правових засадах. Для «унаочнення», так би мовити, сказаного — кілька прикладів. Так, слов’янофіли переконували, що право для «благословенних Богом народів» непотрібне. Л.Толстой обстоював думку, що право завжди і за всяких умов — шкідливе і неморальне. О.Герцен вбачав у порушенні закону росіянином, хоч би до якого класу він належав, «величезну перевагу» для майбутнього. Відкидаючи демократичні й ліберальні цінності Заходу, такі стовпи російської політичної думки, як К.Леонтьєв та В.Соловйов, як символічну мету процесів демократизації випродукували постать… Антихриста. Крім того, вимріюючи «ідеальну монархію», сильну й деспотичну державу, К.Леонтьєв (як і сьогодні це роблять адепти самодержавства) в особі царя вбачав одухотворююче й організуюче начало.

Ідею ворожості «російському світу» демократичних форм західного зразка обстоював і Л.Тихомиров. Він вважав, що монархічний ідеал — засадничий у природі нації. Відмова від нього, як жахав співвітчизників Тихомиров, призведе до того, що на просторах Російської імперії своє державне життя облаштовуватимуть «поляки, німці, татари чи навіть євреї».

Найбільше, на що спромагалися російські ліберали (Б.Чичерін, С.Муромцев, Н.Коркунов, Л.Петражицький, М.Ковалевський), то це на проект конституційної монархії. Прихильники консерватизму (С.Булгаков, П.Струве, С.Франк, П.Новгородцев) після «духовних шукань» на початку ХХ ст. не спромоглися ні на що інше, як проголосити кінець Нової історії та початок Нового Середньовіччя. Відтак — їхнім ідеалом стає теократична держава. Про ставлення до законності, свободи і права Леніна та його однодумців-радикалів і говорити не доводиться…

Тривалий час, гортаючи сторінки грубезних томів — інтелектуальної спадщини сусідньої нації — та намагаючись осягнути, так би мовити з допомогою цих «первинних джерел», глибину демократичності політико-правового думання представників російського народу протягом ХVІІІ — початку ХХ ст., я була вражена: знайти бодай єдиного, послідовного впродовж усього життя російського демократа мені не вдалося (незгодні з моїми твердженнями завжди мають змогу звернутись до багатств бібліотечних сховищ і сповна відчути затхлий дух імперії). Всі ці «великі й геніальні» пестелі, бєлінські, добролюбови, чернишевські, коли мова заходила про права націй, про необхідність демократизації Росії, демонстрували рафіновані зразки імперської політичної культури. Вони завжди ставали на бік «истинно русских». Рано чи пізно кожен «записний демократ» потрапляв у пастку якщо не «самодержавства, православ’я, народності», то революції й диктатури. Він якщо не відверто ратував за знищення/приборкання/упокорення «інородців», то виступав за їх асиміляцію. Якщо й були в російському суспільстві демократи, м’яко кажучи, «без нюансів», то вони були євреями, німцями, поляками, ким завгодно, але не росіянами (із деякими застереженнями, той-таки німець Герцен та Рилєєв).

Розмірковуючи над політичними вподобаннями росіян початку ХХІ ст., доходиш висновку: російська «самодержавна зваба» могла вмерти, однак вона реанімована. Втім, чергові самодержавні «збочення» — тільки черговий логічний крок у характерному русі російської нації по колу. І — від Заходу. Історія Росії кількох останніх століть — це історія духовно-культурного, політичного спротиву Заходу і його цінностям. У ланцюжку «самодержавство — більшовицька диктатура — сталінізм — президенціалізм» кожна ланка є тільки своєрідним етапом одного великого антизахідного проекту. Найсміливіші фантазії не окреслять тих причин, які зможуть змінити політично-культурне єство росіянина. (Хіба що цьому посприяє подальше розвалювання Російської імперії). Росія і демократія, Росія і право, Росія і Захід — не сумісні. Ця держава та її керівники не здатні позбутися імперських бажань, монархічно-месіанських поривань (наприклад, у євразійській одежині). Вони є її «шкірою». Зніміть цю «шкіру», й тоді Росія зникне…

«Ха-а-чу та-а-кова, ка-ак Путин!..»

Здавалося б, що нам до того? Хоча Путін, прокинувшись, на відміну від Єльцина, не думає над тим, що б корисного зробити для українців, однак все ж говорить про Україну як дружню незалежну державу. Про прагнення економічного «привласнення», про бажання перетворити Україну у російський лімес, звісно, й не заїкнеться. Тож що нам до того, що поруч із єдиною європейською диктатурою (Білоруссю) з’явиться ще й «самодержавна президентатура»? Поруч з «експериментальною нацією пана-Бога» (як назвав білорусів Ригор Барадулін) буде ще один експериментальний екземпляр. Правда, вже, здається, не Бога… Сусідство, звісно, не з приємних, однак, однак…

Проте з-поміж безлічі застережень щодо такого сусідства все ж виокремлю одне: сучасні антизахідницькі настрої в Росії. Цей аспект має бути для українців цікавим хоча б тому, що сьогодні і в нас осіб, які намагаються робити політичну кар’єру, влізши в одежину чи то радикала-націоналіста, чи то соціаліста і озброївшись антиамериканською (антинатовською, антиєвропейською і т. п.) риторикою (поки що — тільки риторикою), стає далі більше. І тут насторожує те, що свого часу таке «злісне антизахідництво» виявилося підходящим грунтом для постання тоталітаризму, німецького фашизму-нацизму.

Антизахідними тирадами, як нагадує нам історія, захлиналися свого часу Німеччина й Австрія та їхні сателіти. І на такому тлі в житті утверджувався принцип вождівства (культу особи). І саме вождем німецького народу пойменовував себе Гітлер. Свої ж помилки він зазвичай приписував комусь іншому, швидко обираючи «цапа відбувайла».

Структури влади вибудовувалися з урахуванням принципу взаємоперекривання, дублювання, паралельності функцій. Правляча партія оточувала себе так званими фасадними організаціями (контрольованими громадськими організаціями), які виконували подвійну роль — «захисного бар’єру» від незадоволених, «недопущених до столу» — додаткового засобу впливу та упокорення мас.

Особливої ваги у фашистському (нацистському) середовищі набував ритуал із елементами ідолопоклонства. Як частину ритуалу можна розглядати судові процеси — втілення лицемірства й фарисейства, одне зі свідчень руху режиму в руслі безперервної постійної брехні.

Вочевидь, хтось, прочитавши вищевикладене, добачить (і не безпідставно) схожість між нацизмом та совєцьким режимом. Можливо, пригадає й інші численні моменти/риси схожості. І зрозуміло чому — обидва режими були тоталітарними у своїй основі. І — з-поміж іншого — схожість знаходимо в їхньому антизахідному настрої. Однак сьогодні вже немає сумніву, що совєцький тоталітаризм не повернеться в Росії. Те лихо минулося. Але чи не стане (за іронією долі) Росія полігоном для вивершення новітніх тоталітаризмів, у яких чудернацьки переплітатимуться риси нацизму (фашизму) й совєцькості, — питання, на яке, на жаль, немає однозначно негативної відповіді.

…А тим часом «Русское радио», хвилю якого мимохідь вловив мій приймач тут, у нашому Києві, надривним жіночим голосом «вакханалило»: «Ха-а-чу та-а-кова, ка-ак Путин!» Мозок же у відповідь «видав» колись побачені кадри кінохроніки: плівка безпристрасно зафіксувала виступ Гітлера на площі перед багатотисячним натовпом. У відповідь на промову фюрера юрба ревіла, біснувалася і якось, сказати б, нелюдськи стогнала. Екзальтовані фрау з перекошеними від напруги обличчями, з затиснутими кулачками навперебій нестримно волали, сміялися і плакали одночасно, в несамовитому екстазі розмазуючи по щоках сльози. Вони поривалися наблизитися до промовця — маленького плюгавенького чоловічка з обличчям, побитим віспою, і якоюсь кривою чи то посмішкою, чи то гримасою. Я не перебільшую: кожна німецька жінка хотіла лише одного — народити майбутнього солдата рейху саме від нього, від улюбленого фюрера, і головне — для нього, для Великої Німеччини…

Related video

Услід за цими споминами-асоціаціями у мене дуже чітко окреслилася думка: я анінайменшою мірою не хочу ні такого, як Путін, ні якогось подібного. Російські міфи, російських «президентів» — росіянам. А Україна повинна для всіх українців (незалежно від їхньої національності) бути добрим, демократичним домом.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК