Становлення нації без мови неможливе

Поговорити про мовну ситуацію в Україні з професором Фрейбурзького університету пані Юліане Бестерс-Дільгер, яка багато років керувала кафедрою славістики Віденського державного університету, ми мали змогу ще торік. Пані професор - авторка праці «Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз та рекомендації».

Поштовхом до цього інтерв’ю стали роздуми про українську мову нашого міністра освіти і науки, молоді та спорту Дмитра Табачника, який, виступаючи якось на конференції Молодіжного собору громадянської згоди «Молодь та влада: перспективи взаємодії», одразу попередив:

«Я прийшов до вас не як міністр, а просто як людина, яка так само, як і ви, хоче бачити цю країну успішною... Важко було б собі уявити - але давайте все ж таки пофантазуємо, займемося футурологією, - що було б з існуючою успішною державою Австрія, якби її політична та культурна еліта не побачила б для себе завдання важливіші, стратегічніші, ніж створення окремої австрійської мови та витіснення з буденного життя німецької? Навряд чи це можна уявити, однак напрошується аналогія. Адже, за словами наших націоналістів, без мови немає нації, а без нації - немає держави. Це вони твердять на кожному розі. Вибачте, а Австрія - не держава? Австрія - не нація? Австрія - не демократія? Мені здається, що можна доводити аксіоми, але тільки вправляючись у софістиці. При цьому наші доморослі націоналісти не помічають, що на їхній політичній карті, в їхньому спотвореному світогляді, крім кількох європейських держав, геть відсутні Австралія, Нова Зеландія і весь Новий Світ. Там розмовляють не по-американськи, не по-канадськи, не по-бразильськи, не по-мексиканськи, не по-новозеландськи, а розмовляють і творять нації по-англійськи, по-німецьки, по-португальськи, по-іспанськи. Отже, цих десятків націй не існує? Чи ми зараз вдаватимемося до аналізу європейських держав, у гіпотетичне врегулювання там мовної політики? Ми не аналізуватимемо досвіду Індії, яка пройшла тяжке колоніальне минуле, однак зуміла зберегти базу економіки й культури. Ви можете собі уявити, як конструктивно - у великих лапках - могли боротися
ті ж австрійці з крадіжкою німцями в них самої назви «Дойчланд»? А в нас в історичних підручниках, у наукових дослідженнях обговорюється, хто в кого вкрав слова «Русь» та «руський». І займаються цим не пацієнти відповідних медичних установ, а особи, увінчані депутатськими мандатами, вищими академічними званнями, які, анітрохи не вагаючись, намагаються проголосити себе совістю нації...»

- Пані професор, хочеться запитати, наскільки правомірні проведені міністром паралелі між мовною ситуацією в Австрії та Німеччині й тим, що відбувається з українською та російською мовами?

- Щоб уточнити, зауважу: у виступі міністра поняття «російська мова» прямо не згадується, але, виходячи з контексту, можна дійти висновку, що в нього йдеться саме про російську мову. А паралелі між українською і російською та австрійським варіантом німецької в Австрії й німецьким варіантом німецької в Німеччині, під науковим кутом зору, некоректні. Міністр освіти і науки плутає, як у нас кажуть, «яблука» з «грушами» і таким чином вводить людей в оману.

- Отже, займається демагогією…

- Я проти навішування ярликів. Особисто мені ніколи не доводилося з ним зіштовхуватися, я не читала і, тим більше, не чула виступів цього діяча. Однак цитати, на які я натрапляла в пресі або в Інтернеті, підводять до думки, що пан Табачник - важливий ідеолог Партії регіонів. Пригадується, президент Янукович планував об’єднувати країну. Якщо його наміри були чесними, він міг би запропонувати панові Табачнику інший портфель.

- Повернімося до теми окремої австрійської мови, якої торкнувся міністр.

- Німецькою, крім Австрії, розмовляють у Німеччині та Швейцарії. Якщо не вникати в деталі диглосичної ситуації, то можна сказати, що у Швейцарії співіснують швейцарський різновид літературної німецької мови й діалекти, які для німецькомовних швейцарців є важливими чинниками їхньої самоідентифікації.

- Що не завадило Швейцарії стати не менш успішною країною, ніж Австрія...

- Саме так.

- А як же з «яблуками» та «грушами»?

- Спочатку треба сказати кілька нудних, але важливих речей. На відміну від України, де люди розмовляють рідною українською мовою, в Німеччині, Австрії та інших згаданих паном Табачником державах не розмовляють мовою, яка належить лише жителям цих країн. Австрійці розмовляють німецькою, але німецька є не лише їхньою «власністю», а належить і тим-таки швейцарцям, і німцям... Новозеландці розмовляють англійською, але англійська теж не лише їхня «власність». Як відомо, між англійською в Сполучених Штатах і англійською в Британії та Новій Зеландії є відмінності у вимові та словниковому складі. Але для лінгвістів це не окремі мови, а різновиди однієї мови. А українська, з лінгвістичного погляду, самостійна мова, і тому ми можемо, образно кажучи, назвати її «яблуком», тоді як німецька в Австрії чи, скажімо, німецька в Німеччині - це різновиди однієї й тієї ж мови, і тому це - «груші». Плутати «грушу» з «яблуком» не можна.

- А «груші» на смак однакові, тобто рівноцінні між собою?

- У германістиці існує поняття «плюрицентрична мова». Це означає, що німецька мова має кілька рівноправних, або, як ви кажете, рівноцінних центрів свого існування: це Австрія, Німеччина та Швейцарія. Кожна з цих країн має свій стандартний варіант, тобто свій стандартний різновид німецької мови. І жоден із цих трьох різновидів, під науковим кутом зору, не має жодних переваг перед іншими.

- Але якщо жителі тієї або іншої країни шляхом референдуму захочуть називати мову, якою вони розмовляють, іменем своєї країни... Наприклад, якщо Ангола захоче назвати свою мову не португальською, а ангольською?

- До таких побажань слід ставитися з повагою. Не виключено, що саме таку ситуацію ми можемо спостерігати через певний час у Бразилії. Так народжуються нові мови.

- Отже, міністр Табачник помилився щодо Бразилії, і можливо з’явиться бразильська мова?

- Така тенденція справді існує. На мою думку, міністр освіти внутрішньо не може прийняти того факту, що українська мова - самостійна мова, а не різновид або варіант якоїсь іншої мови. Тому, проводячи аналогії з Україною, він запитує, «що було б з існуючою успішною державою Австрія, якби її політична та культурна еліта не побачила б для себе завдання важливіші, стратегічніші, ніж створення окремої австрійської мови і витіснення з буденного життя німецької?» Міністр забув, що українцям не потрібно боротися за створення окремої української мови. Йому, можливо, не відомо й про те, що ще в 1904-1905 роках, відповідаючи на запит російського уряду, Російська академія наук, як і Харківський та Київський університети, зробила науковий висновок, що українська і російська є різними мовами і тому потрібно скасувати заборону друкувати книжки українською мовою. Втім, що це дві різні мови, філологи, у тому числі такий корифей світової славістики XIX століття, як професор Міклошич із Відня, знали вже давно.

- А як ви ставитеся до всіх цих суперечок, які дедалі ширше розгортаються останніми роками, про те, чия ж усе-таки була держава Київська Русь?

- Пан Табачник має рацію. Я вважаю, що сперечатися тут не варто. Центр східнослов’янської держави Русь містився в Києві, тобто, за сьогоднішніми політико-географічними поняттями, - на українських теренах. Але, виходячи з цього, говорити про якусь «давньоукраїнську Русь» було б хибно, бо в ті часи східні слов’яни ще не розділилися на три мовні групи. А це означає, що Русь була просто східнослов’янською. В Русі тих стародавніх часів говорили лише діалектами.

- Проте, навіть коли в якихось питаннях міністр Табачник і має рацію, чому його діяльність загалом у багатьох українців викликає роздратування?

- Я вже казала, що оцінювати міністра Табачника як фахівця не готова. Гадаю, добираючи недоречні приклади, він прагне подати бажання багатьох українців бачити українську єдиною державною мовою абсолютно зайвим чи й взагалі абсурдним. Я згодна з ним, що сьогодні, крім мовного питання, в України є й інші, не менш актуальні проблеми суспільно-політичного, соціально-економічного та інших сфер життя, однак не згодна, що для становлення української нації українська мова абсолютно не важлива.

- Але чому вона є такою важливою? Чому в прагненні побудувати свою незалежну державу «українські націоналісти» тримаються за мову навіть більше, ніж за територію? Ось письменник Андрухович готовий віддати Росії Крим і Донецьк, а російська мова як друга державна - це для нього немислимо…

- Прагнення, як ви їх називаєте, «націоналістів» до єдності мови, нації та держави нічим не відрізняються від бажань інших європейських народів ще з часів Французької буржуазної революції 1789 року. Правда, ці бажання в багатьох із них уже давно стали реальністю. Як відомо, більшість національних революцій відбулася у ХІХ столітті. А українці почали пізніше за інших творити свою державність. Але в наш час створювати націю лише на мовному підґрунті, на базі етнічності - важко. Цьому, наприклад, часто суперечать міжнародні зобов’язання України.

- Згоден, але чому все-таки доля рідної мови завжди хвилювала українців більше, ніж австрійців?

- Мабуть, одна з причин - відсутність власної державності. Австрійці, наприклад, мали різні можливості історичної самоідентифікації. У них були багатонаціональна імперія, назву якої знали в усьому світі, престиж, корона, армія та, що дуже істотно, кордони. А в українців усього цього дуже довго не було. Головне, що в них залишалося і що важко було забрати, - це українська мова. Звідси й акцент на мову та страх втратити її як засіб самоідентифікації. Німецькомовному швейцарцеві нічого перейматися за долю німецької мови, бо у світі є інші німецькомовні країни. Франкомовному швейцарцеві також нема чого боятися за французьку, за нею - Франція. Та й статус російської мови у світі такий потужний, що всі страхи російськомовних в Україні за долю російської -невиправдані. Вона не пропаде. У російськомовного українця або етнічного росіянина в Україні за плечима - величезна Росія з її літературою, культурою, економікою та ЗМІ. Це україномовним українцям розраховувати на допомогу нізвідки.

- У литовців, латишів та естонців у чомусь схожа ситуація...

- Згодна, і вважаю, тому їхні уряди, дарма що ввійшли до Євросоюзу, не підписали й не ратифікували Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. До речі, попри всі труднощі, молоде покоління російськомовного населення там успішно опановує державну мову. Україна у мовних питаннях теж повинна виходити із власної ситуації.

- Виходить, українцям у певному сенсі треба захищатися від цієї Хартії?

- Річ у тому, що мовне рівноправ’я не приводить до мовної рівності. Таким чином, політика «позитивної дискримінації» російської мови могла б стати знаряддям, яке компенсує багатовікове фактичне нерівноправ’я української мови. Простіше кажучи, аби хоч якось вирівняти своє нерівноправне становище відносно російської, українській мові життєво важливо й надалі зберігати привілейований статус єдиної державної мови.

- Отже, українська як єдина державна мова для України дуже важлива!

- Безперечно. У міністра Табачника та його прибічників можна знайти некоректні паралелі з австрійськими умовами, але паралелей із ситуацією в Білорусі я не бачила. Таке порівняння було б для нього фатальним, бо ситуація з білоруською мовою саме й може допомогти прояснити проблему з українською. За часів перебудови білоруси надали білоруській статус єдиної державної мови. Згодом, 1995 року, «білорусизацію» було зупинено референдумом, який провели з ініціативи президента Лукашенка. Через неправильне розуміння ситуації з рівноправ’ям мов і «щоб не утискати права російської мови» білоруси вирішили надати їй, нарівні з білоруською, статус державної. Це й стало цвяхом у труну білоруської мови. Гіркий досвід білорусів має передусім цікавити українських політиків, а особливо президента Януковича. Звісно, якщо до своїх обіцянок дбати про українську мову він ставиться серйозно...