СТАЛІН ТА ЩЕРБИЦЬКИЙ ЯК ГОЛОВНІ ТВОРЦІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ТА ДЕРЖАВНОСТІ

Невідомо, чого в Україні більше — пісень, слухати які потрібно лише стоячи, чи дат, які претендують на назву «День Незалежності»... Адже, крім 24 серпня, ми маємо ще й 16 липня 1990 р. (Декларація про суверенітет), 22 грудня 1918 (IV універсал Центральної Ради), 30 червня 1941 р. (проголошення відновлення Української державності у Львові). Маючи бажання, пристойне знання історії та добрячу фантазію, цей список можна подовжити. Спробуємо зрозуміти, чому ж тільки в серпні 1991 року нам пощастило здобути незалежність.

Після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій українці виявилися чи не єдиним європейским народом, що не спромігся створити власну державу. І тут нічого нам не залишається, як услід за Володимиром Яворівським сумно зітхати: «Що ж ми за народ такий!?» Або зазвичай ганьбити москалів.

Якщо відкинути всі зайві емоції і розглянути цей феномен лише з погляду основних законів розвитку суспільства, то виявиться, що ані народ, ані москалі тут ні до чого. Особливо останні. Врешті- решт, російське «Дайош!» було чути не лише під Києвом, а й під Варшавою.

Але якщо не вони, то хто ж? Зазначимо, що для того, аби створити національну державу, потрібно мати насамперед націю. Та чи можливо стверджувати, що на початку ХХ століття на базі українського етносу сформувалася оця сама нація? Згадаймо, з якою гордістю тодішні діячі українського національного руху говорили про «безбуржуазність українського народу». В період найвищого піку популярності соціалістичних ідей їхня радість із приводу «безбуржуазності» була цілком зрозумілою. Одначе, якби вони уважніше перечитували класиків, то, як державники, раділи б з цього приводу значно менше. Адже, за тим-таки Марксом (і з цим цілком погоджуються навіть його ідеологічні противники), нації творить буржуазія. Отож про яку націю може йти мова, якщо відсутній головний чинник виникнення?

Звичайно, стверджувати, що серед тогочасних українців зовсім не було представників третього стану, — велике перебільшення. Варто згадати мільйонерів Терещенків та Ханенків. Однак достатньо значного прошарку буржуазії, що міг би окреслити власні, суто українські, інтереси і певним чином впливати на формування суспільної думки, таки справді не було. Клас власників, який тоді існував в Україні, свої по-літико-економічні інтереси визначав ще у російському, загальноімперському руслі. Але саме з протиріччя між фінансовими інтересами місцевої та імперської еліт починалися всі війни за незалежність. Навіть тоді, коли повністю був відсутній фактор етнічного або релігійного гноблення, як, наприклад, у північноамериканських колоніях Британської імперії.

Слід згадати ще одне, первинне, значення слова «буржуа» — городянин.

На початку ХХ століття Україна була переважно аграрним краєм. До того ж, українці становили абсолютну меншість серед і так нечисельного міського населення. Зокрема, у містах Правобережної України від 70% до 89% населення були євреї. Поляки та євреї становили абсолютну більшість і в українських містах, що перебували під владою Габсбургів.

У промислових центрах Сходу та Півдня українці теж були рідкістю. Зокрема 75% шахтарів і 70% металургів походили з північно-східних (російських) губерній. Навіть на цукроварнях Поділля росіяни становили чи не половину робітників.

За переписом 1897 року, лише 5,6% мешканців Одеси (найвелелюднішого тоді міста) були українцями, а ось у Києві їх налічувалося аж 22%. В усіх малоросійських губерніях з 127 тисяч осіб — розумових працівників, за тим-таки переписом, етнічніх українців було менше третини. Якихось 40 тисяч (до того ж, переважно зросійщених) на багатомільйонний народ.

Міста, на основі яких мала будуватися держава, були для загальноукраїнського материка чужими, незрозумілими і навіть певною мірою ворожими утвореннями. Українець-селянин, потрапивши до міста, намагався, владнавши справи, якнай-швидше забратися геть. А якщо й залишався, то докладав усіх зусиль, щоби злитися з загалом і якомога менше нагадувати собі і всім про своє «холопське» минуле.

У цілому ж, виходячи із тогочасних реалій, навряд чи можна вживати навіть сам термін «українське місто». Швидше — «місто в Україні». Ніхто ж не називає «індіанськими» оточені звідусіль команчами міста американських переселенців на Дикому Заході.

Сільська Україна не особливо переймалася державницькими ідеями. Патріархальному селу, з його майже натуральним способом господарювання, здебільшого було все одно, де міститься уряд, — у Петербурзі, Відні чи Києві. Будь-яка і будь-чия влада для нього була нескінченно далекою та чужою (згодом це чітко проявилося у широкому махновському русі). Якщо щось і хвилювало селян, то це питаня землі (на чому успішно зіграли більшовики). Що ж до русифікаторської політики Російської імперії... Середньо-статичний неграмотний селянин був далекий від проблем заборони української книги і неможливості отримувати освіту рідною мовою. Ще менше селян турбувало те, що в театрах українською дозволялося ставити лише сцени «із народного життя» і аж ніяк не Шекспіра.

Якщо це комусь і дошкуляло, то лише українофільській інтелігенції. Наскільки ж ця сила була чисельна та «потужна» — дивись вище. Зазначимо, що взагалі далі культурно-мовних проблем вимоги тогочасних лідерів українства не сягали. Про незалежну державу більшість їх, за винятком малого гурту радикалів, навіть не мріяла.

Найяскравіше це проявилося після Лютневої революції 1917 року. Всі вимоги Центральної Ради до Тимчасового уряду стосувалися лише надання Україні автономії та розв’язання вже згаданих мовних і культурних проблем. Питання про повну незалежність постало лише через два з половиною місяці після жовтневого перевороту, коли всі зрозуміли, хто такі більшовики та що таке їхній комуністичний «рай». Тільки з огляду на широкі репресії, що розгорнула «диктатура пролетаріату», 22 січня Центральна Рада була змушена проголосити свій IV Універсал. Фактично це був лише акт самозбереження від хвилі кривавого терору, що котилася з півночі, і аж ніяк не вимога часу. Це схоже було на передчасні пологи, народження небажаної дитини. Народ, який ще не став нацією в повному розумінні цього слова, просто не потребував власної державності, а тому й не плекав державу-недоноска. Саме це, а не лише «муравйовські орди», стало причиною загибелі УНР.

До речі, про «орди». Більшовицький корпус, очолюваний Антоновим-Овсієнком та горе-звісним Муравйовим, налічував лише якихось 12 тисяч багнетів. Мізер, порівняно з 300 тисячами українських солдатів, що присягнули на вірність Центральній Раді влітку 1917 року. Проте останні, помітингувавши, хутенько розбіглися по своїх домівках. Поки ці здорові сільські хлопці приходили до тями після різдвяних свят, з колядками та щедрівками, і тішилися з дівчатами на не менш любих серцю «народознавців» вечорницях, під Крути вирушили лишень три сотні київських гімназистів та студентів. Лише цим трьомстам ГОРОДЯНАМ, а не захланному селу була справді потрібна Українська держава...

Не програти більшовицькій Росії українські «буржуазні націоналісти» не могли вже бодай тому, що не були вони ні «буржуазними», ні «націоналістами». За відсутності власне буржуазії та нації, вони, швидше за все, були «етнографо-сепаратистами». Історія ж не знає жодного факту побудови держави на етнографічних засадах.

Хоч як це парадоксально звучить, але батьком української нації став «отец народов» товариш Сталін. Щоправда, несвідомо. Він, швидше, «залетів».

«Запліднення» відбулося, коли Йосип Віссаріонович розпочав індустріалізацію. Упродовж кількох років відстала аграрна республіка перетворилася на індустріальний край. Що найголовніше, стрімке зростання міст відбувалося насамперед за рахунок місцевого, українського населення, що почало масово тікати з сіл від, ще раз спасибі товаришеві Сталіну, «щасливого колгоспного життя». Наприкінці тридцятих років частка українців серед міського населення становила вже 58%.

Остаточно хребет аграрній Україні було зламано в 1933 році. Жахлива трагедія мільйонів поставила хрест на патріархальному селі. Ті, хто вижив, — поповнили лави городян, а хто залишився — назавжди позбулися ілюзії, що, працюючи на землі, можна жити незалежно від будь-якої влади.

Очевидно, Сталін інстинктивно відчував, що індустріалізація України містить у собі загрозу цілосності його імперії. Тому вжив певних застережних заходів.

Радянська влада у двадцяті, йдучи на поступки «етнографо-сепаратистам», не чинила перешкод широкому розвитку української культури. Що вилилося у феномен, названий згодом «розстріляним відродженням». «Розстріляним» воно стало зусиллями «батька народів». Що цікаво — знищили переважно митців, які творили українську МІСЬКУ культуру. Репресії майже не зачепили апологетів соцреалізму та маргіналів, чия творчість вміщалася у логічний ряд: «Україна — під стріхою хатина — верба та калина — чорноброва дівчина»... Для кращого контролю недобитків було об’єднано в низку творчих спілок. Найпотужнішою з них стала спілка письменників. Хоча в жодній цивілізованій країні схожих утворень ніколи не було.

Знівелювавши українську культуру до сільського маргінесу, Сталін, для більшої певності, розпочав тотальну русифікацію українських міст. Це йому, як і все, що він розпочинав, вдалося, але, як бачимо, не допомогло.

Завдяки сталінській індустріалізації, українці отримали головний чинник, необхідний для перетворення на націю, — буржуазію. Буржуазію як у розумінні «буржуа» — городянин, так і в розумінні «власник засобів виробництва». Щоправда, українська радянська буржуазія була певною мірою специфічна, адже юридично заводи, фабрики, шахти — все належало народу, тобто державі. Попри це, своїм соціальним статусом та світосприйняттям створений Сталіним прошарок виробничників- управлінців мало чим відрізнявся від класичної західної буржуазії.

Однак доки був живий «батько народів» з його тотальним контролем, свіжеспечена українська радянська буржуазія жодною мірою не могла впливати на хід суспільних процесів.

Ситуація почала змінюватися з початком хрущовської відлиги. Тоді ж у середовищі українського директорату почалися майже непомітні, ще навіть не усвідомлені ним самим процеси кристалізації власних, відмінних від загальносоюзних інтересів. Постійна потреба озиратися на Москву, неможливість зробити жодного кроку без узгодження з чиновниками в міністерствах та главках, принизливе «вибивання» необхідного обладнання та самими ж зароблених коштів починала нервувати капітанів української індустрії.

Влітку 1984 року авторові цієї статті довелося повертатися з Москви в одному купе із заступником директора середньої руки заводу. Всю дорогу мій сусід глушив коньяк і крив матом столичних чиновників. Причини на те були. Його завод, працюючи переважно на експорт, постійно давав солідний прибуток. Але всі ці гроші осідали на рахунках міністерства, і використати їх було зась. Добродій уже вкотре їздив до першопрестольної «вибивати» дозвіл на закупівлю нового обладнання, бо на його заводі востаннє реконструкцію робили ще на початку шістдесятих, і знову отримав відкоша.

З початком «перебудови» та запровадженням госпрозрахунку процес формування в середовищі українських промислових управлінців суто власних по-літико-економічних інтересів набуває вибухових темпів. Бо якщо раніше московські чиновники просто псували нервові клітини, то тепер це почало бити по кишені (зауважу, що все це не стосувалося підприємств ВПК, там розвиток ішов за окремим сценарієм). Думка про те, що Україна мусить бути незалежною, ставала дедалі популярнішою. Причому як серед українськомовного, так і серед російськомовного населення... І це зрозуміло — адже чільними стають не якісь ефемерні питання на кшалт мови викладання у школах, а до болю в шлунку всім зрозумілі реальні економічні проблеми.

Для побудови власної національної держави потрібно мати ще один чинник — національну бюрократію. В Польщі, Фінляндії, Прибалтиці вона свого часу була, на відміну від України, яка після проголошення 22 січня 1918 року незалежності поринула в анархію.

Створена Сталіним в УРСР бюрократична структура аж ніяк не могла претендувати на звання української. І не лише тому, що на всіх ключових посадах вусатий «геній апарату» завбачливо розставляв переважно вихідців з Росії. За сталінських часів номенклатурники були «солдатами партії», за потреби їх могли будь-коли перекинути з одного кінця СРСР на другий або просто «дємбєльнути» на відпочинок до ГУЛАГу.

За Хрущова, коли номенклатурникам нарешті дали спокій, почався процес творення місцевих бюрократичних еліт. Не оминув він і Україну. Скромні працівники райкомів, обкомів та ЦК КПУ не припускали навіть думки про якусь там незалежність України. При згадці про Петлюру чи Бандеру з їхніх вуст рефлекторно виривалося професійне гарчання. Але всі вони хотіли бути всевладними господарями на своїх вотчинах — районного, обласного чи республіканського масштабу. Якщо в межах структур КПУ завжди можна було домовитися серед своїх, то Москва викликала острах. Якийсь інструктор або заступник заступника відділу ЦК КПРС мав більше влади, ніж всемогутній керівник області. Зрозуміло, що це не могло не принижувати людської гідності останніх.

Відданий комуніст та інтернаціоналіст Петро Шелест, спробувавши показати норов, як кажуть у народі, швидко зашелестів.

Володимир Щербицький, якого наші професійні патріоти інакше як «україножером» не називають, провадив гнучкішу політику. З одного боку, він вірно служив Москві, з другого — розбудовував і плекав суто українську бюрократію, що реально контролювала всі процеси в республіці. Він переслідував буржуазних націоналістів, і водночас матчі опікуваного ним «Динамо» проти московського «Спартака» перетворювалися на стотисячні демонстрації цього самого націоналізму. Саме за правління Володимира Щербицького кількість міського населення в Україні зросла до двох третин. Для порівняння — сьогодні переважно аграрна Білорусь поступово втрачає незалежність. Режим Лукашенка спирається не так на кийки ЗМОПівців, як на масову підтримку селянства, якому колишній голова колгоспу культурою та інтелектом ближчий, ніж «заумні» городяни з їхніми розмовами про свободу і незалежність.

Виплекана Щербицьким, суто українська бюрократія завершила розпочате Йосипом Сталіним перетворення українського етносу на націю.

Варто згадати, що підготовка і проведення грудневого референдуму 1991 року відбувалися за якнайактивнішої участі керівних структур КПУ. Вчорашні секретарі райкомів, що напередодні завбачливо пересіли у крісла голів Рад, навіть влаштували негласне «соцзмагання» — у кого відсоток підтримки незалежності буде вищим.

Тому немає нічого дивного в тому, що першим Президентом незалежної України став висуванець Щербицького Леонід Кравчук.

Здобуття Україною незалежності 1991 року стало цілком закономірним результатом. Навіть якби не було ні серпневого заколоту, ні ГКЧП, — це сталося б. Нехай роком чи двома пізніше. Народ, який нарешті став НАЦІЄЮ, неодмінно мусив створити національну державу.