Справа Бейлса, або Тверезий погляд на практику збройних конфліктів

Справа сержанта Бейлса, котрий убив сімнадцятьох мирних афганців (не рахуючи ненародженої дитини), шокувала США. Про неї писали не тільки центральні газети на «міжнародних» сторінках, а й місцеві видання. Ще б пак, кадровий військовий, досвідчений солдат, котрий пройшов через безліч халеп, перебив беззахисних селян, здебільшого жінок і дітей, після чого спалив тіла своїх жертв.

Досі біографія Бейлса не вражала оригінальністю. Сержант мав певні проблеми з алкоголем (хоча на момент інциденту п’яним нібито не був) і не отримав останнього планового підвищення по службі. Сім’я Бейлс, потрапивши у фінансову скруту, була змушена виставити на продаж будинок. За словами адвоката, ще після участі в іракській кампанії Бейлс страждав від кошмарів. Словом, звичайне життя звичайного солдата.

Напевно, саме тому Америка здригнулася, дізнавшись про Бейлса, як зовсім нещодавно здригалася Європа при згадуванні імені Брейвіка. Завжди неприємно бачити, що криється під тонким нальотом цивілізованості конкретно взятого громадянина, який досі був акуратним платником податків, справно стриг газон перед своїм будинком, гречно вітався із сусідськими бабусями і співав щонеділі у церковному хорі. По-диявольськи повівся не ісламський терорист, криптофашист чи клінічний маніяк, а звичайна людина, яких повно на нашій вулиці.

Якщо в історії із Брейвіком можна відігнати жахіття, помахавши довідкою від психіатра (ну що візьмеш із психа?), то особа сержанта Бейлса відкриває зовсім інші перспективи. Навіть якщо йому теж видадуть подібну довідку. Зарахувати його до «просто божевільних» і на тому поставити крапку, як це було із Брейвіком, не вдасться. Адже не полишає думка, що якби він усе життя провів, наприклад, на канзаській СТО, а не горів у «Страйкері» і не збирав у целофанові мішки шматки понівечених тіл під час свого другого іракського «відрядження», то світ не знав би його імені.

Історія сержанта Бейлса - промовиста ілюстрація того, про що не люблять говорити «військові» історики, ідеологи і навіть ласий до «смаженого» синематограф. Про те, як в умовах війни швидко й невимушено сповзає тонкий наліт цивілізованості й людяності з тренованої душі професійного солдата. І жодні вищі міркування «боротьби за мир», «за цінності демократії», «за справедливість» та інші високі матерії вже не мають значення на тлі купи палаючих дитячих трупів.

Не знаємо, які висновки зробить американська публіка зі справи Бейлса і кому це зарахується - демократам чи республіканцям, тим більше що у своєму ставленні до війни на Сході вони, здається, відрізняються одне від одного тільки риторикою. Але, найімовірніше, тепер перед їхніми ідеологами постане непросте завдання переконати громадськість у тому, що Бейлс - поодинокий випадок. Випадок божевілля, воєнного психозу, просто «воєнного злочину», проти якого вони невтомно борються, тощо. Тобто зробити все, щоб цей випадок не завдав удару по іміджу «воєнної кампанії» загалом. По іміджу війни і професії військового.

Немає сенсу сперечатися з тим, що професійна армія краща за радянську і пострадянську системи призову. Відправляти дітей, учорашніх школярів з незміцнілою психікою, які щойно навчилися натискати гашетку, в Афганістан чи Чечню - злочин з усіх поглядів. Але варто пам’ятати і про те, що професійна армія - тільки трохи менше зло. Оскільки це люди, чия професія - убивати. Те, що сталося з Бейлсом, - усього лише «професійна деформація». Він воював в Іраку і Афганістані, як нафтовик добуває нафту на океанській платформі. Люди ллють у бак бензин і думати не думають про те, як нафтовик на тій платформі трудиться, гарує, ризикує собою, божеволіє від самотності посеред водної пустелі. Це правильно - це його професія, йому за це платять. Так само як бейлсам за те, що вони вбивають.

Що ж, на війні як на війні, головне - перемога. У безлічі воєнних історій - і літературних, і кіношних - війна закінчується салютом, коронацією «правильного» монарха, поцілунком дивом уцілілих закоханих. І це правильно - те, що відбувається потім, виявляється зовсім не казковим і має поганий вигляд у кадрі. Приміром, люди, які на початку минулого століття підкорили для Англії Ірландію, яка до того віками кипіла як розбурханий казан, підкорили її не вмінням. Не дипломатією з політикою. Не вмовляннями і диспутами про «єдність». Вони підкорили її простим і дохідливим звірством. Від шоку Ірландія оговталася тільки через кілька поколінь. Звірство це не взялося нізвідки. Ці люди не були завезені на Землю з невідомих світів, не були спеціально створеними мутантами. Це просто були ветерани, які пройшли через пекло Першої світової. Перемогли. Пережили свої салюти й поцілунки коханих. В Англії їх вважали героями. По-своєму це правильно. Що поробиш, якщо в абсурді війни межа між подвигом і злочином виявляється затонкою.

Усі знають, що вбивство дітей учинив цар Ірод, але хто знає ім’я хоч одного солдата, котрий вирвав дитину з материнських рук і полоснув ножем по горлу? Але ж те, що він зробив, не було «божевіллям», «проявом злочинних нахилів» тощо. Це було виконанням наказу, тобто його професійним обов’язком. Але завважте: ніхто не зацікавлений обвинувачувати в чомусь «професію» воїна. Ірода, який віддавав «злочинний наказ», за сучасними законами відправили б у Гаагу, а імен бейлсів, які вирізали понад тисячу дітей, так ніхто й не дізнався б. Інакше це поставило б під сумнів саму суть військової служби і, зрештою, війни.

Навпаки, з екранів і сторінок на нас, як і раніше, виливають потоки слів та образів, з яких складається цілком позитивний образ війни. Коли змучені відсутністю інформприводів офіційні особи Московського патріархату закликають парафіян «не боятися війни», робиться трохи смішно - хто її боїться? Хто, крім жменьки інтелігентів, які за визначенням вічно чимось налякані і караються «проклятими питаннями»? Ну то на них можна не зважати, їхня електоральна вага - нуль цілих та із заячий хвіст десятих. Більшість же, навпаки, відчуває приплив адреналіну від думки про державний переворот, наприклад, чи хоча б вуличні заворушення, а вже про те, що «маленька переможна війна» - найкращий спосіб підняти свій політичний рейтинг (у сенсі, «піпл це лайкає»), знає будь-який поважаючий себе політик.

Уже яке покоління в нас росте без війн. Про ту м’ясорубку, в якій перемелювалися тіла, душі, долі наших зовсім недалеких предків, ми не пам’ятаємо. Війни для нас - сюжети в новинних стрічках. Сюжети ці анітрохи не реальніші, ніж будь-який голлівудський блокбастер, у якому вибухи красиві, а гинуть тільки статисти, епізодичні союзники та лиходії. Ми не боїмося війни - бо це гра, кіно, реаліті-шоу. Коли камери вимикаються, учасники відмиваються від фарби і йдуть пити гірку в модний генделик.

Та що там піпл - навіть «найздоровіші», як прийнято висловлюватися в деяких колах, сили всерйоз схвалюють війну. Роблять з неї ідола. Носяться з «великими перемогами». Причому колективна «національна гордість» ніколи не врівноважується колективним же «національним соромом» за ті злочини проти людяності, які неминуче супроводжують «великі перемоги». Перемога - справа велика й загальна, а злочини - окремі індивідуальні девіації. За всім цим якось розмивається факт, що увінчані «великими перемогами» «священні війни» насправді нічим не відрізняються від усіх інших - «не священних». Втім, відмінність є: «священні війни» виявляються, природно, священними коровами - їхня історія не підлягає перегляду, поведінка переможців не обговорюється, тим більше - не засуджується.

Здавалося б, зрозуміти всю глибину й неминучість падіння та дезінтеграції людської особистості під час війни можна з нескінченно, безнадійно й циклічно повторюваних уроків історії. Але уроків не вийде. Про війну в нас з радянських часів говорять із придихом - як про щось святе й героїчне. Нас так виховували - і продовжують у тому ж дусі. А коли виникають дурні ситуації -як-от із сержантом Бейлсом - починають розмову про «воєнні злочини», і складається враження, що купа обпалених жіночих і дитячих тіл - це справді щось виняткове, зазвичай війні не властиве.

Але ж очевидно, що саме словосполучення «воєнні злочини» - тавтологія на кшталт «масла масляного». Можна, наприклад, увірватися в будинок, витягти звідти батька сімейства й загнати у фільтраційний табір «до з’ясування обставин» на кілька років без суду й слідства - це не буде злочином. Але вкрасти курку з його двору - це чистісіньке лиходійство. Це, бачте, злочин проти мирного населення. А що ж тоді взагалі війна? І що таке мирне населення, коли ніякого миру немає? А це вже чистісінький оксюморон - свідчення абсурдних спроб якогось ідеаліста надати пеклу гуманістичного гламуру. У цьому сенсі воєначальники колишніх часів, які віддавали переможене місто на розграбування військам, були чеснішими - вони знали, що на театрі воєнних дій мирного населення за визначенням бути не може. Є тільки переможці і здобич.

Однак нас годували і годуватимуть агітацією «за війну» - під різними соусами та різними (як ми переконалися - зокрема й церковними) вустами. Війна була і буде затребуваною за всіх суспільно-економічних формацій і навіть ще до них - війни за життєвий простір, за віру та ідеї, «спорт королів», як засіб «оздоровлення економіки» та збагачення окремих її представників. Нарешті - як медіапривід.

Ті, хто закликає нас не боятися, як правило, роблять це щиро. Вони не бояться війни, бо добре знають: захищати «свої святині до останньої краплі крові» й «непохитно терпіти скруту й поневіряння» буде хтось інший. Гарматним м’ясом призначать не їх. У чомусь вони праві - немає нічого ганебного в тому, щоб виявитися гарматним м’ясом або, як тепер кажуть, бидломасою. Ганебно призначати. І поготів не годиться героїзувати. Як відомо, піхота виграє війни. Варто пам’ятати, що вона робить це не в білих костюмах і з зіркою на чолі, а по вуха в багнюці, у тваринній злобі й звірячому страху. У тому військовому психозі, який постійно виливається в те, що нині називають «воєнними злочинами» і що, по суті, завжди супроводжувало і супроводжуватиме війни, бо не можна розбудити в людині звіра і думати, що цей звір ніколи не зірветься з ланцюга.

Яка може бути альтернатива «священній і справедливій», «геополітично виправданій» або ж просто «короткій і переможній» війні? Крім вигадування пацифістичних відмазок, звісно? Хіба що тверезий погляд на практику збройних конфліктів. Замість героїзації - сприйняття війни як чогось відчайдушного і майже ганебного. Так, усім час від часу доводиться захищатися і захищати своїх, проявляти чудеса хоробрості й жертовності. Але варто пам’ятати про те, що політик, який доводить справу до війни і змушує свій народ проявляти героїзм навпіл зі звірством, - бездарний невдаха, котрий не зумів досягти своїх цілей в інший спосіб. На кшталт недолугого хазяїна, що, зневірившись подолати тарганів, вирішив спалити будинок.