Споживацька іржа

…На відміну від тварин, інстинкти не диктують людині, що їй потрібно, і, на відміну від людини вчорашнього дня, традиції не диктують сьогоднішній людині, що вона повинна. Не знаючи ані того, що їй потрібно, ані того, що вона повинна, людина, схоже, втратила чітке уявлення про те, чого ж вона хоче. В результаті вона або хоче того ж, чого й інші (конформізм), або робить те, чого інші хочуть від неї (тоталітаризм).

В.Франкл

Того дня, дуже насиченого різноманітними подіями й переміщеннями містом, я дуже багато платила — на жаль, переважно за те, щоб люди всього-на-всього більш-менш сумлінно виконували свої професійні обов’язки. Очевидно, в котрийсь момент відбулося перенасичення негативними емоціями, і тому ціна, заломлена таксистом (із тих, які півдня нудяться на паркінгу в неробстві, очікуючи, поки в розставлений невід потрапить, можливо, всього одна, але велика здобич), що багаторазово перевищувала норми здорового глузду, виявилася для мене останньою краплею. Нестерпно захотілося поговорити зі спеціалістом про те, чому герой із дитячої казки «За щучим велінням, за моїм хотінням» став яскравим прикладом для масової імітації дорослих; про тотальне споживацтво й небажання щось робити не лише «просто так» (із професійного обов’язку), а й за додаткові гроші (оскільки потрібно докласти якусь працю); а також про вплив морально-етичної кризи на психічне здоров’я українського суспільства. Хоч як це дивно, в результаті розмови з Галиною Пилягіною, доктором медичних наук, лікарем-психіатром, у мене виникло навіть певне відчуття оптимізму.

— Галино Яківно, страх бідності і бажання заробити — сьогодні, мабуть, головні життєві мотиви більшості населення. Морально-етична криза, яку ми спостерігаємо, суто українське явище — чи частина глобальної кризи цінностей?

— Споживацтво — не національна риса, і породжене воно не всередині нації. Це не суто українська проблема, просто в нас воно має свою національну специфіку.

Глобальне «перетасування» цінностей останніх років пов’язане не лише з економічними труднощами, а й із повним зламом тоталітарної системи ідеологічних понять. Плюс її полягав у тому, що вона була зрозуміла і жорстко вживлена у психіку суспільства у вигляді цілком передбачуваного життєвого сцена­рію. Були певні соціальні гарантії, хоч і на мінімальному рівні. І людина чітко знала межі свого існування. Стався злам, і люди, які жили з ідеєю, що людина — ніщо, а соціум — усе, раптом в один момент втратили гарантовану соціальну під­тримку, опинившись у ситуації, коли кожен відповідає за свій добробут сам. Держава, основна структура, яка утримує популяцію, «відсунулася» від людини.

Це насамперед психологічна, а не ідеологічна криза. Мені здається, це й породило основні нинішні проблеми. Економічна криза і бідність, чесно кажучи, мають не двадцятирічний термін давності. Неблагополуччя всього ХХ століття передається в нас через покоління. Це відчуття просто впало на благодатний грунт, адже реального голоду в масштабах країни у 90-ті роки не було.

— Хвороби економіки і політики викликані психологічною кризою, а не навпаки?

— Економічне підгрунтя не є першопричиною популяційних соціально-психологічних катаклізмів. Воно лише наслідок або якийсь супутній чинник, зона прояву. Тут просто краще видно. Це арена, на якій розігрується криза, відбувається руйнація одних соціальних конст­руктів і дуже повільно, поступово вирощуються інші. Будь-який соціум має властивість самоорганізовуватися. Жорстко й швидко насаджувати нове можна лише тоталітарно, як комуністичну ідею радянського періоду — на страху. Соціальні конструкти радянського суспільства зникли разом із ним, а тепер, слава Богу, в нас є тільки спроби жорсткого, але не тоталітарного насадження соціальних ідей. Політики занадто квапляться. Але для якісної самоорганізації ідеологічної платформи популяції потрібні роки й розуміння напрямку розвитку.

А поки що в ідеологічний вакуум увійшов егоцентричний консюмеризм, смисл якого полягає в бажанні мати не заробляючи й не витрачаючи при цьому енергію: жити сьогоднішнім днем за повною програмою, задовольняючи свої, часто зовсім ниці, тваринні потреби. «Я маю право все мати, бо хтось поруч це вже має». На цьому відчутті легкості й доступності того, чим володіє сусід, виникає думка, що «я теж маю право мати, нічого при цьому не вкладаючи». Це — найголовніша проблема, а не власне бідність. Тим паче що реально її немає.

— Звідки ж це з’явилося в дорослих, які виросли в інших умовах?

— Психологічна криза... У людини є три рівні інстинктів — біологічно обумовлених форм поведінки. Вітальний рівень, відповідальний за забезпечення виживання людини як організму. Соціаль­ний — щоб вижив вид або популяція (територіальний, ієрархічний, комунікативний, батьківський, сексуальний, альтруїстичний тощо). Гностичний — група інстинктів, націлена на розвиток особистості. Насамперед це інстинкти пізнання, свободи й подолання — вміння організовувати реальність навколо себе. Розвиток особистості потребує самодисципліни, волі й величезних витрат енергії. А споживання, на перший погляд, — ні.

Проблема споживацтва виникла в епоху перших буржуазних революцій, коли з’явилася ідея, що можна чогось не робити, але мати. Тоді й почав порушуватися найголовніший інстинкт — розвиток особистості обумовлює розвиток соціуму. Адже організм, як і будь-яка відкрита біологічна система, повинен не лише приймати, а й віддавати, щоб система існувала і розвивалася. Людина не може їсти, не випорожняючись. Так само не можна мати гроші, владу, можливості, знання й не ділитися цим із іншими. А суть консюмеризму особистості, суспільства — задовольнятися, отримувати просто тепер за повною програмою, не віддаючи.

Природний розвиток особистості проявляється й тоді, коли від добре виконаної роботи — з витратою сил і часу, набуттям сенсів і досвіду — людина відчуває задоволення, розвиваючись і змінюючи світ навколо себе. В ідеї консюмеризму закладене щось абсолютно протилежне. Це специфічний наркоподібний стан псевдозадоволеності. Специфіч­на постійна псевдоситість, яка зумовлює психічне нездужання, коли й до виражених психічних хвороб недалеко.

— Можна вважати, що консюмеризм — збій, спровокований маркетологами?

— Тепер уже не треба провокувати. Все тільки важчає і хроніфікується. Споживання стає сенсом життя — май це й те, і прямо тепер. Можливість задовольняти фізичні та психічні потреби, не особливо при цьому віддаючи. Це — ідея прогресу. Але чи є прогрес незаперечним благом? Питання, яке досліджували багато мислителів.

Наприклад, спілкування, що раніше потребувало витрат часу, сил, сенсів і в результаті давало задоволення, з допомогою Інтернету й мобільного зв’язку зібгалося до якоїсь навіть не квінтесенції, а есенції «есемесок»: мені потрібно це, я хочу те. Навіть на «здрастуй» не витрачається час, не кажучи вже про думки та почуття. Відчуття консюмеристського «кайф» чи «пофіг» виключає роботу вищих гностичних інстинктів: не треба нічого пізнавати, долати, усвідомлювати, немає рушійних основ для розвитку. Специфічна наркоподібна анестезія не від болю в житті, а від самого життя.

— Якщо людина почувається добре, що ж у цьому поганого?

— Людський організм не може довго існувати в нечутливості і «бездумності» — це досить фундаментальні біологічні закономірності. Такі стани вкрай енерговитратні. Потрібна величезна внутрішня напруга для придушення страхів, невпевненості в собі. У такий момент придушуються всі системи, пов’язані з пошуковою активністю. А фізична і психічна «знерухомленість» — благодатний грунт і для тілесних, і для душевних недуг. Що, у свою чергу, породжує соціальну «знерухомленість», коли людина втрачає здатність бути активною в реалізації своїх біологічних і соціальних завдань. Про сенси вже не йдеться, до них не доходить. Основним сенсом стає ейфоризоване отупіння, псевдоситість володіння.

— Якщо суспільство споживацьке за своєю суттю, то чим йому це загрожує?

— Глобальним психічним нездоров’ям. Адже це виявляється як на індивідуальному, так і на соціальному рівнях. Споживацтво пронизує соціум з низу до верху. На найнижчому, десоціалізованому поверсі це проявляється, наприклад, бомжуванням, небажанням організувати своє життя на засадах праця—винагорода. У нас стоять порожні села — йди живи, робота є — заробляй. Але люди цього не роблять. Це також специфічний консюмеризм, просто на іншому рівні. А бажання забутися призводить до алкоголізації.

Інший рівень — тяжке життя українського села. Там також є бажання забутися, однак люди націлені на виживання. Їм не до соціальних «витребе­ньок», їм часто недоступні життєво необхідні речі, наприклад якісна медична або соціальна допомога. Їхнє споживацтво пов’язане з тяжкими умовами життя.

Але дивно, що чим вище перебуває представник соціуму, тим глобальніше його споживання. Часто воно прикривається якимись гаслами, інколи — вузько спрямованими благодіяннями на адресу народу. Проте реального бажання думати про суспільство немає. Зрештою, що взяти з бомжа. Своїм споживацтвом він псує і обмежує власне життя, створюючи певні незручності людям, котрі трапляються на його шляху. А ось споживацтво на рівні можновладців, псевдодуховних лідерів соціуму, коли відповідальність за те, що віддається, а не за те, що береться, має бути значно вищою, — набагато страшніше. Адже між цими двома рівнями перебуває основна маса населення, яка вбирає сенси, що жорстко нав’язуються нині телебаченням, ЗМІ, рекламою. Це не лише українська проблема. Вона просто має деякі національно-соціальні особливості.

До речі, нинішній українець, у хорошому сенсі слова, вирізняється тим, що життєві обставини примушують його постійно пристосовуватися, а отже — постійно навчатися. Адже ніхто не знає, яку бяку завтра витягне з рукава наша держава. І люди, з одного боку, соціально насторожені (це інша проблема — у нас вкрай тривожне суспільство), а з іншого — націлені на пристосування, готові до будь-яких несподіванок, готові навчатися й самоорганізовуватися. У благополучніших країнах не до такої міри готові. В Європі зростає рівень самогубств. Адже багатство не звільняє від проблем і душевних драм. Там свої кризи, у тому числі й економічні. І європейці до них не підготовлені, насамперед через наркоподібний ефект ситості і псевдозадоволеності. Якщо ти забезпечений хорошою роботою, то, крім неї, смислів розвиватися обмаль. Для нижнього рівня існує багато соціальних програм — щоб надійно ізолювати й компенсувати цей неблагополучний прошарок, аби він не заважав іншим. До речі, стосовно нас у західних держав, схоже, така ж компенсаторно-ізолювальна позиція.

— Чи шкідливі гламур і показушне багатство, які нав’язуються ЗМІ?

— Ще донедавна була каста недоторканних, які фактично жили при комунізмі. Але ж більшість населення про це не знала. І цей досить прихований комунізм не викликав роздратування й заздрості. Тепер показний добробут і гламур порівняно невеликого прошарку демонструються й нав’язуються повсюдно, розбурхуючи уяву мас. Люди хапаються за скандальні подробиці біографій «зірок» і політиків у ЗМІ, переживаючи чуже життя й відходячи при цьому від свого. Інстинкти подолання і свободи свідчать про те, що невелика й нетривала напруга — стимул до розвитку. Навіть невелике відчуття заздрості — якщо хтось розумніший за мене, то я хочу стати таким самим і починаю навчатися. Або відчуття страху — я не піду на червоне світло, бо це небезпечно. Та лихо, коли агресивність, заздрість, страх, роздратування через життєві обставини й відсутність адекватних психологічних настанов зашкалюють.

— Може, варто було б заборонити деякі програми, рекламу, впровадити цензуру, бо людина слабка, і не треба зайвий раз її спокушати?

— Не вийде. Є попит на світські новини. «Маленький» українець на підсвідомому рівні до такої міри не задоволений своїм життям (часто нічого не роблячи, аби змінити його на краще), що хоче дивитися на чуже у вікно. Звідси така популярність усіляких реаліті-шоу — ефект причетності. Насправді це шкідлива й небезпечна ілюзія, оскільки ані реального спілкування, ані ефекту соціальної значимості, що випливав би з нього, за цим немає. Таким чином компенсуються страх, злість, заздрість, роздратування, агресивність. Замість того, щоб поговорити з близькими, люди присвячують цей час перегляду незрозуміло чиїх серіальних розмов. Реального життя в цю хвилину немає. Це інший бік консюмеризму — віртуальна реалізація. Реальність потребує вкладень. Віртуальність — ні.

У цьому наркоподібному ефекті псевдозадоволеності — залежність. Серіали — інформаційний наркотик. Задоволення виникає тому, що цієї хвилини не треба нічого вирішувати. Замість того, щоб робити якісь корисні справи, молода дівчина проводить перед телевізором по п’ять-сім годин.

Звичайно, задовольняти потреби важливо. Але все вирішує міра. Компенса­тор­ність деяких медитацій (телевізор, плітки) не є негативом сама собою, якщо людина керує ситуацією. Наркоподібний ефект виникає, коли це починає володіти мною: я не піду заробляти гроші, а піду до гральних автоматів, де диво збагачення станеться саме собою.

— Є гіпотеза, що моральна криза стається від кризи сенсоутворення, коли людина опиняється сам на сам із безглуздим світом.

— Так. За Ніцше, «якщо є заради чого жити, то можна витримати майже будь-яке «як»...». У тому й лихо, що наркоподібний ефект споживання звужує сенс до певного фізичного стану. Той-таки гемблінг — гральна, комп’ютерна залежність, — як і будь-яка залежність (алкоголь, наркотики), призводить до втечі в зовсім інший, змінений стан свідомості й бездумності.

Саме від кризи сенсоутворення з’являється така потреба в казках. Міфи відбивають соціальні цінності: добро перемагає зло, вмій пристосовуватися. До епохи глобальної комунікації казки були засобом передачі досвіду. Тепер вони більш містичні, видовищні, образні.

— Тобто ви хочете сказати, що якщо старі казки приводили дітей до реальності, то нові, навпаки, забирають із неї?

— Вони будоражили активність людини і прагнення зрозуміти, досліджувати реальність. Діти завжди мріяли мати чарівну паличку. Але тепер вони не просто граються в Гаррі Поттера, а ідентифікують себе з чарівником. Для дитини це природно. Погано, коли це роблять дорослі.

— Чому, на ваш погляд, в українському суспільстві перестали діяти критерії моральності?

— Насправді вони в нас діють. Система, у тому числі й наше суспільство, здатна самоорганізовуватися в будь-яких умовах — найбільш доцільним і найменш енерговитратним шляхом. Так працює народна мудрість. Це і є етичні принципи.

Що сталося з Морозом? Соціум не вибачив йому його вчинку, тобто спрацював принцип справедливості, моральна оцінка, що існують всередині соціуму.

Можновладці втрачають свій авторитет, тому що діють старими методами, ігноруючи процеси соціальної самоорганізації. Третьою особою в державі став Яценюк. За великим рахунком, це ж не випадковість. Система самоорганізовується й висуває зовсім інших осіб із іншого покоління. Моральні цінності нікуди й ніколи не зникнуть. Це принципи існування популяції і доцільності її розвитку. Слава Богу, українська влада не настільки тоталітарна, щоб у них втручатися. Саме тому всі її потуги забороняти чи контролювати що-небудь позначаються виключно на формі — на тому, як ми живемо.

— В такому разі змінювати ситуацію не потрібно?

— Її треба організовувати, адже змінюється контекст. Раніше не було такої глобальної інформаційної перенасиченості. Цього не можна ігнорувати. Треба зрозуміти, що за цим стоїть. Ми живемо в епоху швидких і глобальних змін, і цим не можна не керувати. Є поняття менеджменту — управління, а є — контролю і владарювання. Якщо я управляю — це означає, що я приєднуюся до процесів самоорганізації і знаходжу найдоцільніші варіанти їх розвитку. На жаль, наша дер­жава своєю єдиною функцією вважає контроль і владу. Це пострадянський синдром.

Але соціум самоорганізується в будь-якому випадку. Жорсткий поділ періоду Майдану «за Ющенка» — «за Януковича» був свідченням громадянської позиції. Проблема в тому, що споживацька позиція, зокрема у можновладців, не допомагає, а протидіє. Тому народ живе всупереч і на протесті. Звідси і роздратування, і страх, і постійний привид псевдореволюцій.

Консюмеризм — це повзуча інфекція, зупинити яку може лише особистісна зрілість як суспільства, так і окремого індивіда. Інакше вона роз’їдає, як іржа. Якщо консюмеризм закріплюється у віці п’яти-шести років, то в 16—17 його вже нічим не витравиш. «Подорослішати» така особистість може тільки в драматичних або навіть трагічних обставинах. Споживацтво суспільства — хвороба, породжена психологічною неграмотністю, корисливими інтересами і в політиці, і в економіці. Вона дуже довго залишається непоміченою.

Тішить те, що наше суспільство має дуже хороше організуюче начало. Ми в кожному разі розвиваємося, змінюємося, пристосовуємося. У нас дуже добрий потенціал можливості соціального навчання. І це принципово важлива перевага. Питання в тому, що вкладати в шукані поняття здоров’я і щастя — наркоподібний ефект псевдоситості та егоцентризму чи все ж таки біологічно зумовлений і психологічно вирощений власний розвиток.

Оскільки ж більшість українців на соціальному рівні поки що тільки виживають, то в них є стимули для розвитку. Творчий потенціал розвитку в нас набагато вищий, ніж у багатих країнах.

Нормальна зріла особистість має потребу віддати щось іншим, у тому числі досвід і знання. У нас це є. Бабусь, як і раніше, переводять через дорогу і поступаються місцем у громадському транспорті жінкам. Але будь-який «рефлекс» повинен підкріплюватися. Служіння чомусь означає безоплатну віддачу. Якщо служіння почнуть демонструвати можновладці, то й народ частіше робитиме добрі справи — у нас це в крові. Адже насправді ми — дуже альтруїстична нація. Але якщо егоїстично поводяться можновладці, то що залишається робити іншим?