Спонтанні порядки зими

Сенс життя людини не може бути у вигаданому людиною.

Так говорив вуйко Дезьо

Сніжка поцілила в голову просто за вухом, збила шапку, і вона впала мені прямо в руки. Простоволосий, із шапкою в руках - гарний же в мене був вигляд - я обернувся. Хлопчаки ніяково тупцювали, ховали усмішки, а коли я зробив крок назустріч, почали руками показувати на того, хто кинув сніжку. Він стояв на місці, тікати не збирався, тільки весело промовив: "Я не хотів". Він розумів, а радше відчув, що мені самому смішно. Для годиться я спитав: "Ну і що доброго ти зробив?", - і від того ситуація стала ще кумеднішою. Я казав йому, що треба спершу думати, а потім уже робити, а сам ледве стримував себе, аби не зареготати, бо розумів: хай що скажу, Вся правда однаково буде на боці цих хлопчаків. Адже випав перший сніг, вони ліпили сніжки і кидали їх в однокласниць, які зграєю бігали довкола і дражнилися.

"Сніжки - це найправдивіші спонтанні порядки зими, - заспокоював я себе, - хоча вони ж є й нав'язаними, створеними людьми порядками. Таким має бути мистецтво".

Я йшов додому з твердим наміром обернути ситуацію і схилити правду на свій бік. Найкращим з того, що спало на думку, було дочекатися Лесі біля під'їзду, зліпити сніжку і привітати її з першим снігом так, як мене привітали дітлахи на площі. Вона захоче мене насварити, а я розведу руками, покажу на сніжні хмари в небі - мовляв, це не я…

Сніжки були зліплені, я вже змерз, а Леся незвично спізнювалася. На мобільний не дзвонив, бо вона спитала б, де я, - і вся інтрига зникла б. Я тупцював на обледенілому асфальті, мовчки курив, аж ось нагодилася Леся. Вона йшла дуже швидко, бо теж, мабуть, змерзла.

Якби я придивився уважніше до її рішучої ходи, то, мабуть, спинився б. А так… Коли за першою сніжкою полетіла друга, до мене дійшло - я ж зовсім забув, що сорок хвилин тому мав бути на базарі, що Леся домовилася про зимову куртку для мене, що я мав цю куртку поміряти. А тепер ось Леся змерзла, я не прийшов, і куртки немає…

Перша сніжка збила ремінь сумки з плеча, сумка впала, я завмер. Коли Леся нагнулася підняти її, друга сніжка, як на глум, поцілила їй у найнедоречніше для такої ситуації місце.

Я спробував щось пояснити. Мене душив сміх, я чомусь виправдовувався щодо дівчаток на Театральній площі, які дражнили хлопчаків. Зрештою, я остаточно заплутався, а Леся помітила, що я таки змерз і вже довго тупцюю на кризі - а отже, я ніде не барився, і все було саме так, як кажу.

Вона картала мене, удавано гнівалась, але я зрозумів, що правду нинішнього дня мені таки вдалося навернути на свій бік.

Найцікавіше було те, що тепер Леся відчувала, як її дорікання мені і за куртку, і за те, що вона чекала на холоді, і що я можу застудитися, - навіть усе це разом не варте того, що справді випав перший сніг. Бо все, що вона казала, можна ще залагодити, а першого снігу вже не буде.

Перед дверима, заходячи в хату, спіймав себе на тому, що поки ми піднімалися сходами, я тихесенько наспівував собі:

Падав сніг на поріг,

Кіт зліпив собі пиріг.

Поки смажив, поки пік,

А пиріг водою стік.

Кіт не знав, що на пиріг

Треба тісто, а не сніг.

Цікаво, може саме так затишно починається подорож у світ інфантильної мудрості, і життя повертає нам дитячу втіху, бо саме там Уся Правда.

А, можливо, все наше життя і є подорожжю у відкладене молодістю й зрілістю дитинство…