«Спокій, тільки спокій!»

За останні два тижні чотири пацієнтки одного лікаря зізналися йому, що так чи інакше втратили роботу. Когось звільнили у зв’язку зі скороченням штату, когось — через закриття фірми. Одна з жінок уже встигла знайти нову роботу, і тепер перебуває в постійних роз’їздах — треба годувати дитину. Інша, директор весільного салону, каже: «Дуже погано йдуть справи. Треба закриватися. Принаймні на якийсь час».

Гадаю, кожен уже може навести два-три подібні приклади. Грузьке й тягуче, багнисте слово «криза» нависла над нашими головами великим знаком запитання. Весь світ зачаївся й чекає, чим усе це закінчиться. Деякі українські навколомедійні сайти по-мазохістськи обговорюють раптом налетілу хвилю звільнень і скорочень у ЗМІ. Самі ЗМІ б’ються в істериці, згущуючи барви й провіщаючи економічне цунамі.

Чи варто очікувати швидкого подолання стихійного лиха в Україні? Адже криза передбачає вживання непопулярних у народі жорстких заходів. Чи візьме хтось на себе таку сміливість в умовах хоча й туманних, але, судячи з усього, скорих парламентських перевиборів?

Психологи вважають, що «виживати» — втім, як і завжди, — кожен буде сам по собі. І все ж, на їхню думку, привід для оптимізму є — криза відкриває нові можливості. Важливо не піддатися паніці й не втрати здоровий глузд в оцінюванні особистих перспектив.

— Як мобілізуватися й вижити в кризі з найменшими психологічними втратами?

— По-перше, мобілізуватися не потрібно, — вважає соціальний психолог Олег Покальчук. — Будь-яка мобілізація — це додаткове витрачання ресурсів. Якщо в людини є що мобілізовувати, то, безумовно, вона може це зробити. Але ж переважна більшість українських громадян нарікають, що не мають жодного ресурсу, у тому числі й психологічного. То­му в контексті загальної світової стратегії, спрямованої на економію будь-яких видів енергії, я сказав би, що психологічну енергію потрібно заощаджувати насамперед. До мобілізації, як правило, закликають люди, котрі намагаються використати ваш ресурс для вирішення власних економічних і психологічних проблем.

По-друге: це, звісно, неполіткоректно, але не слід сприймати чужу біду як свою. Адже, власне кажучи, саме на цьому як на одній з ідеологічних інвектив паразитував Радянський Союз. Коли всі біди світу мали оплачувати радянські трудящі шляхом безпе­рервного оновлення світлого майбутнього, аж ніяк не поліпшуючи свій добробут, а радше навпаки. Тут так само: потрібно чітко розмежувати проблеми, про які нам кричать з екранів і газетних шпальт. Що гучніший цей крик, то важче в ньому розчути, що говорять, власне, про проблеми особисті, свого класу та соціальної групи. Люди мають властивість перекладати проблеми зі своїх плечей на чужі. А якщо до того ж вони наділені політичною владою, то така спокуса є дуже великою.

— Сьогодні все-таки поки що немає такого різкого зламу, як, наприклад, це було на початку
90-х, — каже психіатр, доктор медичних наук Галина Пилягіна. — Крім того, за минулі роки народ іще не встиг звикнути до стабільності. Проте якщо криза почне різко посилюватися і це спричинить реальне погіршення якості життя, то, звісно ж, можуть виникнути досить серйозні проблеми. Насамперед необхідно зберігати спокій і терпіння. У всякому разі криза, як і будь-яке тимчасове явище, спочатку переноситься тяжче. Але потім людина зосереджується і звикає до того, що потрібно якось різко змінити спосіб життя.

— До вас уже зверталися по допомогу з приводу ситуацій, пов’язаних із кризою?

Г.П. — Поки що таких звернень не було. Але досвід кінця 2004 року показав, що саме в період піку, коли ситуація загострюється, люди не звертаються по психологічну допомогу. Тоді погіршення стану людей, у котрих раніше вже були проблеми, почалося десь із березня 2005-го, коли проблема вже фактично вирішилася й устоялася. Тобто напружившись, людина стрес переносить. А от на постстресовому стані це позначається. Як видно, у нинішній ситуації буде так само. Якщо все залишиться на тому ж рівні, що й зараз, якихось серйозних проблем очікувати не слід. Якщо ж почнеться ескалація, пов’язана з економічними труднощами, — люди можуть реагувати на це вже не тільки стурбованістю й зібраністю, а, можливо, й хворобливим станом. Усе залежатиме від того, наскільки сильно й довго триватиме стресова ситуація.

— Які практичні рекомендації ви могли б дати різним групам людей: 1) тим, хто має свій бізнес; 2) тим, хто через кризу, можливо, змушений буде змінити посаду, опустившись униз соціальними щаблями; 3) тим, хто може опинитися під загрозою скорочення, стати безробітним; 4) тим, хто змушений буде просто виживати?

Г.П. — Гадаю, більшість працюючих зараз можна розділити на дві категорії. Перша — це люди, в яких різко зміниться спосіб життя, модус існування, фінансові доходи тощо. Частіше за все це пов’язано зі звільненням або розоренням. І друга — це люди, якість життя котрих погіршуватиметься поступово. Робота начебто є, модус існування не змінюється, але поступово знижується рівень доходу. Ці дві різні групи реагуватимуть по-різному.

Зрозуміло, гострі стани пов’язані з першою категорією, до якої можуть входити і бізнесмени, і держслужбовці, й інші групи найманих працівників. Бо якщо найманий працівник втрачає постійний заробіток і не може знайти роботу, то це не менша проблема, ніж коли людина втрачає свій бізнес. Ідеться про різку зміну способу життя. Хоча за психологічними характеристиками це різні люди.

Для тих, хто має свій бізнес, головною внутрішньою опорою буде те, що їм уже не раз доводилося виживати і, попри всі труднощі, вони знають, як це робити в наших умовах. Аби знайти нову точку опори, їм доведеться перечекати якийсь період — проявити терпіння і спокій. А далі воля й активність таких людей, а також їхній досвід і навички дадуть змогу почати справу по-новому і, можливо, в іншому напрямі.

Для найманих працівників — те саме: перечекати, заспокоїтися й почати шукати, можливо, абсолютно не властивий для себе колись вид діяльності. Цей досвід у нас теж уже є. На початку 90-х багато наукових працівників та інженерів пішли торгувати на ринок або робити ремонти. Для соціуму це дуже поганий вихід, бо це стимулює внутрішній або зовнішній відтік найбільш кваліфікованих і освічених людей. Проте для конкретної людини або її родини такі зміни можуть бути єдиним способом вижити у тяжкій кризовій ситуації.

В таких обставинах люди також прагнуть виїжджати з міст і різко скорочують споживання. Практичних рекомендацій як таких тут бути не може. Єдине, що можна порадити абсолютно всім, — не ставати егоїстами. Виживати складно всім. Але коли людина думає не стільки про себе, скільки про своїх близьких, коли вона не замикається на собі і своїх стражданнях через те, що різко змінився спосіб життя, — будь-яка криза переноситься легше. За альтруїзмом іде кооперація, коли люди починають одне одному допомагати. Найгірший спосіб, особливо в стресових ситуаціях, — зациклитися на власних стражданнях і переживанні образи через несправедливість, соціальні негаразди. Саме це й може в результаті призвести до хвороби й потреби прийти на прийом до спеціаліста.

О.П. — Те, про що говорять як про лихо світового масштабу, насправді не загрожує потребі дихати, серцебиттю тощо. Маємо просто розуміти, що є справді базові потреби людини і є вторинні. Політики й політтехнологи намагаються видати вторинні потреби за базові. Як мінімум це неправда. Хоча випробування, звісно, неминучі.

Гадаю, що ті, хто має свій бізнес, у його рамках краще знають, що їм робити. Бізнесмени, як правило, позбавлені необхідності нав’язувати іншим якісь ідейно-соціальні посили. Так само, як і необхідності дурити одне одного, оскільки бізнес — це цифри. Тому тут я звузив би формат відповіді до якихось конкретних економічних моделей. А в іншому потрібно просто не «вестися» на політичні заяви людей, які нормальним бізнесом не дуже-то й займаються.

Що стосується другої групи, то не факт, що стрибок униз погіршує життя. Він вивільняє певну кількість енергії, раніше спрямованої на видирання вгору соціальними щаблями. І, власне, самовідчуття від цього може поліпшитися, адже розуміння еволюції як позитивної динаміки прагнення рухатися виключно вгору не відповідає біологічному і психологічному ритмам людини. Мають бути і моменти напруження, і розслаблення: всьому потрібен відпочинок, у тому числі й нервовій системі. Якщо, звісно, почуття марнославства й гордині не домінують настільки, що скочування вниз може призвести до якихось страшних наслідків, аж до самогубства.

Третя група. Безробіття для жителя міста — справді дуже неприємна річ. Вважаю, не зайво згадати методологію виживання 90-х, коли все було значно гірше, і пересидіти цей момент у такому напівселянському схроні.

Що ж до тих, хто змушений буде просто виживати, то, гадаю, таких не буде. Виживання — дуже чітка система координат, яка загрожує людині як виду. А нічого такого не передбачається. Просто звичний рівень життя погіршиться, усе ускладниться. Але виживанню це не загрожує.

— Рівень соціальної апатії і недовіри громадян до влади є дуже високим, що в черговий раз підтвердив невисокий рейтинг «Свободи слова» з участю перших осіб країни на тему кризи. Що робити із суспільством, яке однаково не довіряє як політикам, котрі вже дискредитували себе нескінченними міжусобицями, так і новим, котрі ще не встигли себе якось зарекомендувати?

Г.П. — Егоїстична поведінка призводить до краху будь-кого — незалежно від того, має він велику владу та гроші чи ні. Проблема в тім, що відповідальність за специфічну дієздатність і помилки політиків перевалюється на всіх нас.

Коли з’являться нові обличчя зі справді новою стратегією поведінки, то люди обов’язково це відчують і приєднаються до них. Справа ж не в обличчях, а у відсутності нових стратегій. Соціум, як будь-яка соціальна система (сім’я, колектив, популяція), завжди шукає і знаходить для себе лідерів. А на маніпуляції та брак щирості реагує цілком однозначно — добрим гумором, протестом і відстороненістю.

— Тобто ви хочете сказати, що в кризі кожен виживатиме сам по собі?

Г.П. — А так завжди й було. У кризах альтруїзм просто переміщується в інший масштаб. Якщо я піклуюся про себе і двох-трьох близьких мені людей, і це робитиме кожен, то фактично це — та ж ланцюгова реакція, тільки не згори, а знизу, і не номінально, а реально.

О.П. — політики обговорювали не антикризові заходи, а одне одного. То була імітація діалогу, як, утім, і всі імітації громадянського суспільства: як макет машини з пінопласту — зовні схоже, але не їде. Сума монологів, звернених навіть не до глядачів, а один до одного, коли азбукою Морзе передавалися якісь послання, котрими зазвичай вони обмінюються в коридорах і кулуарах.

А із суспільством нічого не треба робити. Воно хоче отримувати й споживати, і переживає, оскільки рівень споживання знижується. Те, що при цьому суспільству не давали можливості, воно не вміло і не хотіло працювати, — це вже третє питання. До цього його привели політики, котрі розширювали соціальну сферу, доки вона не луснула остаточно. Тому дискредитація влади — це теж частина загальноукраїнської гри. Ніде у світі немає влади, котру люблять і обожнюють. Хіба що тільки спочатку. Можна любити чи не любити двигун внутрішнього згоряння. Від цього принцип його роботи не змінюється. Так само і з політиками. А якщо вони їдуть самі по собі, то це призводить до краху, і механізм розбивається об першу ж перешкоду, що з Україною й відбувається.

Якби на первинному рівні — місцевих комун, громад — були механізми не лише політичного, економічного регулювання, а й механізми виживання, то весь малоетичний пафос перших осіб країни на них не мав би жодного впливу.

— Які ваші прогнози на найближ­че майбутнє в розвитку психологічної кризи внаслідок економічної?

Г.П. — У стані стресу соціум видає принципово однакові характеристики — різко підвищується рівень страху й агресивності — як на індивідуальному, так і на соціальному рівні. Є три глобальні реакції на стрес будь-якого організму — боротьба, втеча або завмирання. Характер реакції дуже сильно залежить як від соціуму, так і від кожної людини. Швидше за все, цього разу буде завмирання. А далі все залежатиме передусім від того, наскільки тяжким буде стрес, і потім уже від того, як кожна окрема особа на це реагуватиме. Хтось боротиметься. Хтось спробує втекти, наприклад, в алкоголь. А в когось справа дійде до психічного розладу. Але загалом соціуму це не настільки принципово загрожує.

Агресії, егоїзму та маніпулювання буде більше. Як і в будь-якій стресовій ситуації.

Кажуть, у США у зв’язку із кризою різко збільшився рівень самогубств. Офіційної інформації я поки що не бачила. Подиви­мося, що буде у нас. Економічна криза початку 90-х відгукнулася в їхній середині — пік припав на 1995—98 роки. Якщо економічна ситуація погіршиться настільки, що неможливо буде заробити гроші, аби прогодувати сім’ю, то, швидше за все, це дуже серйозно позначиться й на психологічному здоров’ї наших співгромадян. В українських ЗМІ цю вкрай небезпечну тему вже теж стали порушувати.

О.П. — У психологічної та економічної криз різної довжини хвилі. Тому економічна криза завжди швидше й чіткіше розвивається і минає. А от психологічна, з огляду на значно більшу інерційність суспільства, даватиметься взнаки значно пізніше — навіть через десятиріччя. Благо, що вони не будуть збігатися. Якщо говорити про подолання, то економічну частину я залишаю економістам, а психологічна буде впиратися в усвідомлення й розуміння того, що світ уже ніколи не буде колишнім. Сьогодні це банальна фраза. Але її актуальність від цього тільки зростає, з огляду й на обрання Обами президентом США. Світ змінюється до невпізнання. І для України в цій кризі є шанс домогтися позитивних змін, яких вона ніяк не могла домогтися — то соромилася, то не могла, то не хотіла. І ніхто, на відміну від тієї ж таки Росії (я вже не кажу про Захід), ніколи не застосовував тут шокової терапії, яка в таких випадках необхідна. Слава Богу, що через зазначені обставини Україна змушена буде тепер її пережити. У результаті цієї кризи вона може стати якщо не сильнішою, то принаймні адекватнішою.

— Чи можна почерпнути щось позитивне з кризи?

О.П. — Як психолог я наполягаю, що стреси є позитивним чинником. У принципі стресогенність не має ані позитивної, ані негативної конотації. Вона є чинником зміни енергетики — як особистої, так і суспільної. І Україні дуже бракувало стресу (якщо, звісно, не рахувати Майдану 2004 року, що так і не завершився, — відкладена політична криза) з погляду відновлення. Якщо організм не відчуває стресу штучним шляхом — через спортзал, через позитивні яскраві емоції, то він занедужує, підвищується загальна температура, змінюється обмін речовин. Він усе одно має пережити стрес, але вже у хворобливому форматі. Образно кажучи, ми зараз маємо вірусне захворювання світового порядку, під час якого Україна муситиме пережити стрес, але вже у вигляді хвороби.

Г.П. — У будь-якій кризі (безперечно, важливим є ступінь її напору і зовнішнього тиску) творча, альтруїстична особистість завжди відкриває нові резерви й ресурси в собі і в житті. Дається це, звісно, нелегко. Для цього потрібні терпіння і спокій. Якщо людині бракує сил, а частіше — бажання не впадати в страждання, то, на жаль, будуть проблеми. Однак я — і професійно, і по-людськи — знаю, що наші можливості й резерви є досить великими, аби пережити і кризу, і наш нинішній політикум.