Спогади жертв перетворити на історичну пам’ять

Наприкінці минулого року завершилося видання науково-публіцистичної оповіді «Коричневое «ожерелье» (у трьох книжках, чотирьох частинах), присвяченої жертвам нацистських переслідувань — громадянам колишнього СРСР. Належить вона перу ветерана української журналістики, літератора-документаліста Володимира Литвинова, який понад сорок років тому пов’язав свою життєву, фахову, громадянську долю з долями мучеників гітлерівської неволі, насамперед дітей. Нині він – голова Міжнародного руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму.

Праця побачила світ за спонсорської підтримки Українського національного фонду «Порозуміння і примирення» при Кабінеті міністрів України, за сприяння тижневика «Дзеркало тижня». Ми неодноразово писали про пошуки і знахідки В.Литвинова, про його активну суспільну і плідну творчу діяльність.

Нижче подаємо записану кореспондентом «ДТ» розповідь автора «Коричневого «ожерелья» — своєрідну післямову до дослідження.

Людей здавна цікавить запитання: що охочіше зберігає їхня пам’ять — погане чи хороше? Гадаю, з погляду психологів це питання до певної міри цікаве. Але для колишніх малолітніх в’язнів фашизму його не існує. Ні теоретично, ні практично. Бо вони перебували в позамежних сферах земного буття і дивом повернулися звідти, що саме по собі так само неймовірне, як, припустімо, воскресіння мертвого.

І все ж факт очевидний. Вони — живі. І голос їхньої пам’яті, яка не слабшає з роками, повідає вам і про страхіття невільничих часів, і про світлі дні переживання того, що називаємо радістю світовідчуття.

Скалічені душі

1943 рік. Ретцевський дитячий будинок неподалік Берліна. Сюди поселяють групу виснажених хлопчиків і дівчаток, вивезених з окупованих областей України і Білорусії. Їх використовують як примусових донорів. Вважається: кров виснажених дітей особливо цілюща, оскільки вільна від будь-яких «шкідливих домішок».

Одинадцятирічна дівчинка Люда Єрмолюк лежить на кушетці й за півметра від себе бачить поранену людину з утрудненим диханням — німецького генерала, як з’ясувалося потім. Їхні руки з’єднані гумовим джгутом. У врізаному в нього скляному «віконці»-трубочці пузириться кров. Люда німіє від жаху: її кров, кров дитини із сім’ї учасників руху Опору, має врятувати життя високопоставленому нацистському катові.

Трагедія дітей-донорів, як і дітей-невільників інших категорій, полягала не тільки в нестерпності умов фізичного існування, а й у моральних муках. Можете собі уявити, як покалічив гітлерівський полон юні душі, як травмував дитячу психіку, якщо досі вони бачать ночами табірні сни, чують команди наглядачів, відчувають запах баланди з гнилих овочів і смак ерзац-хліба з кормового буряка та тирси.

Втім, я погрішив би проти істини, якби заявив, що зі свідомості колишніх малолітніх в’язнів погане виринає «охочіше» і швидше, ніж хороше.

Отож про хороше.

Вони, група колишніх дітей-в’язнів на чолі з ветераном руху Людмилою Іванівною Єрмолюк, подорожують на запрошення доброчинного товариства «Максиміліан-Колбе-Верк» містами Німеччини. Їх чудово приймають: дарують квіти, сувеніри, їм влаштовують зустрічі із школярами, створюють умови для відпочинку. Щокроку вони відчувають турботу про себе. На зборах і мітингах, скликаних на їхню честь, молоді німці просять вибачення у жертв за злочини, скоєні їхніми батьками та дідами. Вони, колишні діти-в’язні, навіч переконуються: в ключі уже зробленого у ФРН за повоєнні десятиліття триває подальше моральне звільнення суспільства від чорної спадщини минулого.

Тільки етичний катарсис?

Однак хочу підкреслити: проблему покаяння, проблему спокути вини не можна зводити лише до етичного катарсису. Мовляв, поспівчуваємо нещасним, позітхаємо разом із ними — та й по всьому. Впевнений: має йтися також про політичну, історичну, матеріальну відповідальність перед жертвами. І тут виникають непрості питання.

У підготовленій німецькою стороною підсумковій Спільній заяві щодо створення фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» зазначається, що «інтереси колишніх примусових працівників, інших потерпілих та спадкоємців враховано належним чином». Щось співзвучне цитованому читаємо і в законі про заснування цього фонду: метою його діяльності є проведення виплат «колишнім підневільним працівникам і особам, які постраждали від іншої сваволі в роки націонал-соціалізму».

Ми вітали б ці формулювання, якби вони відповідали реальному станові речей. Проте не лише окремі люди, а цілі категорії постраждалих виявилися неохопленими німецькою гуманітарною ініціативою. Найчисельніша з них — категорія «переміщених осіб».

Саме так, індиферентно, без натяку на співчуття — називають невільників таборів, тюрем та інших створених гітлерівцями в окупованих районах СРСР місць примусового утримання мирних громадян. Але хіба є підстави вважати, що громадяни з «місцевих» таборів не зазнали репресій і, отже, не є жертвами кричущої сваволі націонал-соціалізму?

«Ми, в’язні, котрі одержали німецькі гроші, — зазначає Л.Єрмолюк, — не можемо зі спокійною совістю користуватися ними. Тому що знаємо: тисячам і тисячам наших співвітчизників — товаришів по біді — у матеріальній підтримці ФРН відмовлено. Їх зарахували до категорії «переміщених осіб». Наша пам’ять і наше серце ніколи не примиряться з настільки очевидною для кожної неупередженої людини кривдою».

Вихід зі становища — у врегулюванні проблеми виплат тим категоріям жертв переслідувань, які, на порушення принципів як підсумкової Спільної заяви, так і Федерального закону, залишаються поки що ні з чим. Наповнити фінансовий кошик можуть підприємства, фірми, банки, доброчинні фонди, церковні організації ФРН. Особливо ті з них, котрі ще не встигли підтримати німецьку гуманітарну ініціативу.

Як підкреслювалося на засіданні круглого столу учасників нашого руху з проблеми «Пам’ять і майбутнє» (засідання відбулося в Берліні у грудні 2005 р.), надати допомогу повинні також ті країни, котрі брали участь у війні проти СРСР на боці агресора: Фінляндія, Італія, Угорщина, Румунія та деякі інші.

Щоб пам’ятали

Наша пам’ять — це не просто стежина, не просто дорога, а, як образно висловився поет, магістраль, що веде в майбутнє. Гадаю, непотрібно розшифровувати цю алегорію.

Але є сенс запитати себе: на чому варто б зосередити наші зусилля, щоб жива пам’ять колишніх малолітніх в’язнів фашизму — останньої (через демографічні особливості) надійної сполучної ланки між поколіннями — вчила, застерігала, служила благу народів, їхньому якомога повному порозумінню як неодмінній умові миру і стабільності на землі?

Назву три напрями роботи, які бачаться сьогодні найважливішими.

Перший: збереження зафіксованої в різноманітних матеріальних формах і видах пам’яті жертв нацистських переслідувань. Це дозволить розкрити нинішньому і прийдешнім поколінням жах пережитого мирними громадянами, включно з дітьми та підлітками, й водночас увіковічити їхній самовідданий подвиг боротьби та виживання.

Цей напрям передбачає:

— відкриття пам’ятників і пам’ятних знаків — монументів, стел, скульптурних композицій — на громадські кошти, на кошти меценатів (спонсорів). Наприклад, у Могилеві-Подільському районі Вінницької області «коштом громади» уже встановлено 14 пам’ятників і пам’ятних знаків. Вони — предмет нашої спільної гордості. Думаємо, що було б доцільно створити реєстр (письмовий перелік) пам’ятників і пам’ятних знаків, відкритих в Україні з ініціативи учасників руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму;

— випуск книжок в’язнів і про в’язнів. Відзначаємо тут високу активність як самодіяльних, так і професійних авторів: на сьогодні вийшло понад п’ятдесят книжок, але, на жаль, не всі вони потрапили на полиці бібліотек. Назріла необхідність у підготовці зведеного бібліографічного покажчика тематичних видань, які побачили світ у нашій країні (робота над таким покажчиком ведеться);

— створення громадських музеїв, присвячених жертвам нацистських переслідувань, їхнім долям. Нині такі установи функціонують у Києві, Харкові, Житомирі та в деяких інших містах країни. З метою поповнення експозицій, поліпшення роботи на місцях передбачається організувати Асоціацію громадських музеїв жертв.

Другий: щоденна, системна неформальна робота з молоддю. Для утвердження цінностей демократії, гуманістичних начал світового суспільного розвитку будемо й надалі проводити зустрічі зі студентами і школярами, влаштовувати конкурси, диспути, скликати конференції, організовувати обмінні поїздки, розвивати закордонні зв’язки, зокрема з представниками громадськості ФРН.

Третій: поглиблення дослідження історії, ідеологічних параметрів, системи моральних цінностей руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму як явища. Цей рух утвердився в СРСР наприкінці 80-х років. Люди, яких націонал-соціалізм розглядав як мешканців «простору для терору», виробили високу «постгеноцидну» і «постголокостну» свідомість. І прорвали в морально розбалансованих умовах реальної дійсності СРСР кільце блокади не лише навколо себе, а й навколо собі подібних. Правда, знадобилося довгих 25 років пошуку шляхів об’єднання та способів вирішення найбільш гострих і нагальних проблем. Але ми досягли того, чого прагнули досягти. Насамперед — державного і суспільного визнання.

Чи будемо почуті?

Щоб досягти порозуміння і примирення з усіма, а не лише з окремими категоріями жертв, потрібні воля й відповідальність сторін — і тієї, яка постраждала, і тієї, яка спричинила страждання. Упевнений: несправедливо скривджених, необгрунтовано обділених увагою бути серед нас не повинно. «Сортування» жертв на «депортованих» і «переміщених» неймовірне, непрощенно помилкове, вбивчо жорстоке. Воно неприйнятне у принципі.

Щоб спогади жертв перетворити на історичну пам’ять, слід продовжувати започатковане. Продовжувати наполегливо і послідовно. А саме: вивчати й осмислювати генетичний зв’язок державного терору і сучасної світобудови, скорочувати час і шлях «ретрансляції» трагічного досвіду ще живих жертв нацистських переслідувань до широкої громадськості, до вищих керівників країни, упорядкувати «архіви усних розповідей», записавши їх на електронні носії.

Щоб надати роботі, пов’язаній зі збереженням пам’яті жертв, певного державного звучання, варто, безумовно, зберегти близькі до органів виконавчої та законодавчої влади Німеччини фонди порозуміння і примирення. По завершенні виплат у вересні зазначені фонди мусять, на наш погляд, працювати над суто гуманітарними, просвітницькими проектами. Потенціал можливостей тут величезний. Досвід взаємодії і співпраці фондів із жертвами та їхніми громадськими формуваннями, особливо досвід, нагромаджений в Україні, переконує у слушності і своєчасності порушення й вирішення одного питання. Чи почують і зрозуміють нас?

Хочу вірити, що спогади жертв нацистських переслідувань про війну обов’язково стануть історичною пам’яттю народу про війну. Трепетною історичною пам’яттю.