СПІВЕЦЬ ДВОХ МУЗ

Яка б не гріла груди позолота —

Серед своїх найвищих нагород

Вважаю пісню, вигойдану в нотах,

Що заспівав її народ.

Ці рядки написав Олександр Білаш у зрілому віці, перебуваючи у зеніті слави, увінчаний численними званнями й нагородами, визнаний і обласканий (як небагато) за життя державою. І був абсолютно правий, тому що був він справді народним композитором-піснярем. Хоча в його творчому доробку було досталь і творів великих форм, серед яких опери, оперети, ораторія, симфонічні поеми, концерти для фортепіано з оркестром, кантати тощо, головною для митця завжди залишалася пісня (загальна їх кількість наблизилась до п’яти сотень). Багато з них уже давно стали народними і зажили своїм, осібним життям. Хто ж сьогодні не пам’ятає «Два кольори» чи «Цвітуть осінні тихі небеса», «Журавка», «Сину, вже качки летять»... втім, всіх не перерахуєш...

Якби О.Білаш написав лише «Два кольори», то все одно увійшов би в історію як класик жанру. Одначе в останні роки він все більше «натискав» на вірші: за останні десять-дванадцять років побачили світ п’ять нових збірочок, тоді як попередні чотири «розтягнулися» в часі мало не на три десятиліття. І таким чином число опублікованих віршів, очевидно, зрівнялося з кількістю написаних пісень. Недарма ж він увесь час підкреслював:

Я музику й поезію
однаково люблю...

Але шанувальники довгий час не переставали сперечатися, хто ж насправді Олександр Білаш — більше композитор чи все ж таки поет? Сам Олександр Іванович відповідав на всі суперечки так:

Коли мене вже розпинають звуки,

Коли від них аж стогне голова,

Від розпачу тоді здіймаю руки —

Прошу, щоб врятувать
прийшли слова.

Так і живу
між звуками й словами,

Немов між небом і землею
я живу...

Не встигнуть звуки скласти крила й гами,

Як я вже слово кличу, ще й зову.

Як же створювались його пісні? Звичайно, по­різному. Одні, як пісенний шедевр «Сину, качки летять», буквально за лічені хвилини, на одному диханні. «Як прорвало, — зізнавався композитор, — тільки встигай записувати». Інші мучили його місяцями, а чи й роками. У більшості ж випадків пісня починалася з вірша, який повинен був «запасти в душу», «зачепити» композитора і «не відпускати» його доти, поки не зазвучать віршовані рядки неповторною мелодією. За звичаєм композитор «шукав» свої мелодії за роялем: він дуже любив імпровізувати. Але в останні роки, коли надовго «застрягав» у лікарні, пісні народжувались «внутрішнім слухом».

Цікаво, що дуже багато пісень О.Білаша на слова різних авторів перегукуються з його власними віршами («Півні», «Журавлині ключі», «Не шукай розради у коханні», «Вулиця») — їх так багато, що перелічити неможливо, і зараз важко (та чи й варто?) точно встановити, що було раніше: чи то віршами відгукнувся Олександр Білаш на вже написану пісню, а чи звертав увагу на чужі вірші, суголосні власним поетичним образам, щоб покласти їх на музику. Безсумнівно одне: Білаш почергово поринав в обидві стихії й занурювався глибоко, до повного виснаження. Тоді, знову переключався, тим самим відновлюючи творчі сили. Але поезією захоплювався дедалі більше, «занурення» у віршотворчість ставали частішими й тривалішими.

Воно й зрозуміло: нотодрукування в останнє десятиліття майже припинилося, важко було в умовах фінансової скрути знайти виконавця для власних творів, не кажучи вже про їх запис. Скільки ж можна писати «в стіл»?! Та ще й відхід від керівництва Київською організацією СКУ наприкінці 80­х композитор пережив досить болісно — 18 років був він на цій посаді. Та, як кажуть, не було б щастя... Вивільнений час дозволив з головою зануритись у вірші: «Як посунули, — згадував він, — тільки встигай записувати. Неначе щось прорвало. Ніби й спиш, а воно вариться... Схоплюєшся і біжиш до столу...» В своїх віршах Олександр Білаш теж був «народним» — щирим, безпосереднім, іноді наївним. Тож з них багато чого можна дізнатись про автора. Але знають їх набагато менше, ніж пісні.

А починалося все ще у далекому дитинстві… Як згадував О.Білаш, окремі слова почали складатися у нього у віршовані рядки приблизно тоді ж, як під пальцями гармошки «на три баси» ніби самі собою народжувалися мелодії. Років у 13 в місцевій районній газеті з’явився перший надрукований вірш. У ньому юний дописувач нещадно розкритикував колгоспне начальство:

На квітучій Полтавщині
у містечку Градищині

Є колгосп, — «Чапаєв» зветься…

А щоб знать, що в нім ведеться,

Досить знать тільки правління:

Який хліб — таке й насіння…

Головою — Коливайло,
голова корів — Недбайло,

Бригадиром — Галаган…

Ох і попало ж Сашкові тоді від батька, який працював у тім правлінні бухгалтером! Очевидно, наука пішла впрок, якщо через стільки років віршик не стерся з пам’яті..

Так вони й жили у ньому поруч — мелодія та віршоване слово. Але якщо мелодії піснями швидко розлетілися по світу (Зокрема «Впали роси на покоси» з к/ф «Роман і Франческа» заспівав мало не весь Радянський Союз), то вірші Олександр ще довго ховав від стороннього ока. Якось насмілився прочитати чотири рядки Малишку: «Скажіть, Андрію Самійловичу, чи варто мені цим займатися, чи покинути?»

Переді мною клавіші лежать

У строгому порядку чорні й білі.

Хлоп’ята-пальці весело біжать

У сад мелодій рвати звуки спілі…

«Е ні, Сашку, — сказав знаменитий поет, — пишіть…» Так він і писав... Перша збірочка поезій побачила світ, коли авторові вже було добре за 40 і мала звичну для Білаша назву: «Мелодія» (1977). «Хоч і малесенька зовсім була та книжечка, — згадував автор, — неначе бомба розірвалася. Як ухватили її — буквально розмели»…

Розмести-то розмели, проте далеко не всі колеги по поетичному цеху сприйняли схвально, дехто навіть навпаки — доволі ревносно: «Чого це його понесло на вірші? Пише свої мелодії, чого ж зазіхає на чужий хліб?» А кожен вірш цієї і справді невеличкої, форматом «захалявної» (за Кобзарем) книжечки звучав щирою неповторною мелодією.

Дев’яносто перший рік став переломним для України, і Олександр Білаш­поет не міг залишитися осторонь бурхливих історичних подій: «Коли розпочався увесь той шарварок, — згадував він, — я по­справжньому порадів, що Україна буде самостійною державою. Адже я понад усе люблю свою землю, свій народ, свою мову — у цьому сенсі я справжній націоналіст. Але коли всі вчорашні ревні комуністи почали вилазити на шпальта газет і на екрани телевізорів та рвати партквитки — мені стало страшно за них. Свого партквитка я не порвав — він у мене є. Коли повіяли ті вітри буйні, мене і ліві, і праві почали кожен тягти до свого гурту: комуністи кликали на свій з’їзд, рухівці — до себе. Але я не поділяю тої піни навколо рота, коли кричать і рвуть на собі сорочки. Я сам по собі. Те добре, що було при Радянській владі, таким і залишиться. Його я забираю з собою. А ту гидоту, що сьогодні бачу по всій Україні, я ніколи не допущу до себе.

Добре вже те, що сьогодні можна вільно говорити, що думаєш. Пригадую, коли я вперше на радіо приніс «Два кольори», редактор, передивившись, сказав: «Червоне — це добре, а чорне... куди воно. Не знаю, чи пропустять». А ще був такий випадок: готувалася збірка моїх пісень у «Музичній Україні». Один із співробітників питає в мене: «От у вас тут слова: «Шелест трав». А як ви дивитесь на Шелеста?» Той як раз потрапив в опалу. Я подивився на нього, нічого не сказав. Повернувся і пішов. Сьогодні, правда, інші крайнощі:

Збагатилась наша мова
іноземними словами.

Вже корова — не корова,

А бідон з хвостом й рогами.

На машину кажем — тачка,

На ларьки й кіоски — шопи.

На брехню говорим — качка,

А на с­ки кажем ж­и...

Найпізніша збірка — «Мамине крило» (1999) — немов поетичний підсумок попередніх років. Мабуть, не тільки мене вразив у ній міні­цикл «Молитва», що складається з чотирьох окремих віршів. Не можна сказати, що раніше Олександр Іванович не звертався до Бога у своїх поетичних рядках: «Боже, дай нам великі сніги», «О, Господи, помилуй і прости», «О, Господи, кого просить». Але Молитва — покаянна, благальна, очищуюча — це чи не вперше.

Цікаво, що саме збірка «Мамине крило» поставила крапку в давніх професійних суперечках наших поетів — керівників Спілки письменників України. Нарешті, після виходу в світ 8­ї (!) збірки вони прийняли його до свого «цеху», про що й сповістили телеграмою влітку 2000 року. Відтоді Олександр Білаш став членом двох творчих спілок — композиторів і письменників.

Найбільше, звичайно у пісенному доробку композитора пісень, присвячених щасливому коханню, і це зрозуміло. У своєму автобіографічному вірші Білаш зізнається:

Я все життя любив
лиш двох жінок,

Нехай всі інші вибачать мені.

Одна із них — це рідна моя мати,

А друга — ти, моя кохана, ти.

Його сімейне життя склалося щасливо — дружина Лариса Іванівна — завжди була йому добрим другом і порадницею, його музою, берегинею сімейного затишку.

До 70-річного ювілею автора у світ вийшла остання поетична збірка «Шурась» (назву подарувала незабутня бабуся Варка — так вона кликала малого Сашка) — дев’ята у художньому доробку автора. Це своєрідна автобіографічна поему, в якій Білаш «перетрусив» й осмислив усе своє життя «від дня народження і до…», відзначаючи найважливіші його віхи. У неспішній епічній оповіді він докладно описав роки раннього дитинства, коли «навчився фарбувати пелюшки», важкого повоєнного шкільництва, коли «Не було ні зошитів, ні ручок, лиш напівогризки-олівці…», задерикуватої юності, коли «поміняв чорнильницю-невиливайку із олівцями й ручками… на балалайку». Потім опанував мандоліну, гітару, гармошку. І нарешті «від щастя ледь не задихнувся», тому що з Полтави привезли «як поросятко у мішку — акордеон на три октави…»... У Полтавське музучилище його не прийняли: «В директора вистачило духу сказать, що я не маю слуху…» А далі був товарняк на Київ (додому повернутися не дозволяла гординя), рік у вечірній музичній школі: «Я в ній теорію й гармонію вивчав, від радості і плакав, і кричав…», тому, що вдень розвантажував вагони, заробляючи на життя. Потім було навчання у Житомирському музучилищі: «До Житомира прослалася дорога — моя надія, і моя тривога…» І, нарешті, вимріяна у снах Київська консерваторія — «на композиторський, престижний факультет…»

І почались щоденні творчі муки.

У кожного вони були свої.

Не раз, бувало, опускались руки,

Аж доки не побачив я її…

Швидко плинув час. «Закоханий в Ларису до нестями», він «на білі й чорні дні ділив», заробляв на життя, граючи «У Києві на риночку», «вперто бився за диплом»... Все життя, як колись у пісні «Два кольори», умістилося на 40 сторінках, хоча

Дорога була нелегка і тяжка.

Спочатку для Шури,
а потім — Сашка.

То бігла в долину,
то вгору вилась —

Не загубивсь у дорозі Шурась…

Обласканий сонцем,
умитий дощем —

Він став
Олександром Івановичем.

В день нашої останньої зустрічі з куточка його кабінету, де причаївся магнітофон, лунала нещодавно записана «Молитва до музики». А сьогодні у пам’яті спливають рядки Олександра Білаша з іншої, вже згадуваної «Молитви»:

Господи! Всесильний, многоликий!

Ти мене помилуй і прости.

Як на звіт до себе будеш кликать —

З піснею дозволь мене нести...

Насправді так і було — труну проводжали його ж піснями. Та хто ж думав на останньому квітневому авторському концерті (разом з Дмитром Павличком) у Національній філармонії серед моря квітів і овацій, що це станеться так скоро. Колись про своїх поетів-побратимів, що уже відійшли у вічність, Білаш написав:

Відходять хлопці в далечінь...

Туди, куди одна дорога.

Де для усіх — один курінь,

Де для усіх — одна черінь

і піч за стоптаним порогом.