Співати «кушать подано...» я не хотіла...

Є в Україні знаменита родина Петриненків. Тарас та його мама — Діана Петриненко. Володарка рідкісного сопрано, солістка Київської філармонії та Державної хорової капели «Думка», свого часу вона об’їздила з гастролями весь колишній Союз. Лауреатка різноманітних премій, конкурсів, у тому числі міжнародних. Уже кілька десятиліть пані Діана викладає вокал у Національній музичній академії.

Відповідальність за легкість вдачі, жартівливість та життєрадісність співачка перекидає на астрологічного Водолія. «Отакі вони...» — жартує.

— Пані Діано, хочеться почати розмову з запитання про безхмарне і щасливе дитинство...

— Я вже стільки розповідала про це дитинство... Відчуття, що геть усе забула... Наче уві сні: Полтавщина, степи, Сула, корови... Ще сонечко не зійшло, а мама вже піднімає — «вставай»... І цілий день бігаєш, бігаєш за тими коровами. Так оте дитинство і минуло... І батьки, і діди, і прадіди — всі з Полтавщини. Моє дівоче прізвище Паливода. Та колеги не радили брати його за сценічне. Мовляв, у сполученні з моїм ім’ям звучатиме гротескно. Отож і взяла я прізвище чоловіка... Попри всю ностальгію спогаду, дитинство припало на важкі часи. Народилася у тридцятому, з голодного 1933 року пам’ятаю одне: увесь час просила їсти. Потім війна — то взагалі жах. У 1942 році загинув батько. А далі голодний 1947... Саме тоді приїхала до Києва, в музичне училище поступати. Брат привіз.

— А як вас узагалі випустили із села? Адже тоді паспорти селянам на руки не видавали...

— Воно так, але вчитися відпускали. У нашому селі школа була семирічна. Тож аби я продовжила навчання, мене взяв до себе дядько. Він жив у Львівській області і був секретарем райкому. Там я закінчила вісім класів і отримала паспорт. Пам’ятаю останній дзвоник. Мені купили нові мештики і справили сукню — білу-білу... Повоєнний час — суцільний дефіцит. Моє урочисте вбрання шили з якоїсь парашутної тканини. Якось потрапила під зливу і ця моя обновка просто на очах почала збігатися. Поділ пішов «хвостами», талія підстрибнула вгору. Я її обсмикую, відтягую, а вона повзе і повзе... Як зараз бачу, хоча стільки часу збігло... До речі, у моїй школі Тютюнник працював...

— Григір?

— Григорій, автор «Виру». Викладав українську мову та літературу. З моїм дядьком вони були земляками і друзями. Часто зустрічались у нас удома. Потім я довго підтримувала приязні стосунки з дружиною письменника. Дядько був великий, кремезний і розмовляв лише українською мовою. У Львівській області тоді було доволі небезпечно — бандерівщина ще тривала. Але ми не боялися. Хлопці з лісу дядька мого не чіпали. Кабінет був завжди відчинений. Хто хотів — той і заходив.

— Як думаєте, чому?

— Не думаю, а знаю. Він був українець. З Полтавщини, як і я... Коли вибираюсь на батьківщину, то серце вже за двадцять кілометрів від рідного села почина стрибати у грудях... Пам’ятаю, зупинялася серед степу і не могла надихатись. Так воно мені все пахло. Я туди і з концертами часто їздила. Дівчата питали: «Що з тобою коїться?» А я від хвилювання уся червона. Я ж там кожну стежину, кожен кущик із заплющеними очима віднайду. Балка, Вовче горло... Все — моє...

Після восьмого класу брат, котрий уже навчався у Києві в музичному училищі, сказав: «Збирайся. Будеш вчитися співати». Аж образилась... «Я наче і так добре співаю. Це треба вміти, а не вчитися...» Отак наївно собі міркувала. Взяли ми з братом вареної кукурудзи, більше нічого було взяти, і приїхали до Києва на даху вагона. Бо грошей також — півкопійки. За вікном 1947 рік...

— Київ тоді саме розгрібали і відновлювали...

— Так, на розбитому Хрещатику і моя праця є. Каміння тягала, бо вулиця ж була вся у завалах. Деякі будинки стояли, але в основному — руїна.

— А консерваторія?

— Без вікон, без дверей... Але у нас із братом була інша мета — музичне училище. А вже всі терміни минули. Тодішній директор спитався брата: «Чого ж ти її так пізно привіз? Уже ні іспитів, нічого...» — «Та я так, щоб ви просто послухали». Паторжинський, Гайдай... Прізвища вокалістів були мені добре відомі, бо я вчилася співати з платівок. Прослухали і прийняли без екзаменів.

— То ви були козир-дівка!

— Та ні... Просто брат був старший на шість років. Він мене за руку водив і мені не було страшно. А через два роки до консерваторії перейшла. Потім працювала в капелі «Думка». Закінчивши аспірантуру, почала викладати у консерваторії. І так досі тут сиджу. Такий вже в мене стаж великий... Але працювала майже з усіма творчими колективами. Капелами, хором ім. Верьовки... Дотепер ті записи звучать. «Черевички», «Постав хату з лободи»... Вчора чула себе по радіо...

— У вас рідкісне сопрано... Чому не пішли на оперну сцену?

— По-перше, ніхто особливо не запрошував. Раз прослухали і не взяли, а я більше і не пробувала. Але не шкодую. Я виступала у філармонії і могла співати все, що хочу, те, що мені цікаво. Сольні концерти були по всьому колишньому Союзу і за кордоном. Стовбичити в черзі, щоб проспівати на великій сцені якусь там мізерну партію, на кшталт «кушать подано...» Ні, я цього не хотіла. Проте, навчаючись в аспірантурі, я займалася в оперній студії. Проспівала всі знамениті партії. Дістала цей творчий досвід, тож опера мені не муляла. Відчувала свою долю і не форсувала зайве. Звичайно, я ставила собі мету, але знала, що мене наче хтось веде, чиясь рука. В репертуарі моєму багато класики. Сольні концерти вимагали солідної програми. Але українська пісня — то моє єство, я без неї не можу дихати. Навіть якщо співала тематичні програми, французький репертуар чи російський романс... Все’дно — усі «бісовки» були українські.

— «Бісовки», себто «на біс»? Цікаве арго... А не шпетили?

— Та ні. Кілька разів були якісь урядові концерти, і я поруч із класикою виконувала народну пісню «Нехай загородять там, де нелюб ходить» То мені закидали: «Какой такой «нелюб» і что подумают гости?»

— А про Леніна не примушували співати?

— Та у мене ж сопрано! Тож я все про солов’їв та про любов... У збірних концертах ішли баси: «Ленин всегда живой». Але керівництво розуміло, що коли я пропищу те ж саме, то у залі буде сміх...

— Як гадаєте, у чому секрет пісні? Що має бути такого, аби найглибше зворушити людину?

— Природність. Коли я співаю ліричну пісню, то переживаю її. І аж тоді з’являються тембральні барви у голосі. Пісню треба пережити. Інколи настільки входжу в образ, що боюся заплакати. А в залі плачуть... То я себе щипаю, щоб раптом не розрюмсатися. Я б тоді не змогла співати. Дуже люблю романси. Такий невеликий твір, але через нього все життя можна викласти... Дивовижна пісня Квітки Цісик. Не можу її спокійно слухати. Відразу щось стискає у горлі. У неї якийсь дивовижний тембр, якась таємниця... Кажуть, і мій голос теж... гм-м... національний.

— Дисидентський рух вас не захопив у шістдесяті?

— Захопив. Відкривали пам’ятник Франкові, збиралися у художниці Семикіної, слухали вірші, співали. Я і Тарасика з собою брала... А потім дисидентів накрили темним рядном... Багатьох. Переважно письменників. Мене не чіпали. Трохи тривожно було. Але маю дуже легкий характер, не схильна драматизувати. От Григір Тютюнник — той не міг змиритися з реальністю. Бачилася з ним за кілька днів до смерті...

— Вважається, що співачці, передусім оперній, треба бути огрядною, аби на щось оперти голос... А ви така тендітна...

— Мої дівчатка-учениці, мов кнопки, але з такими потужними голосами... Все це вигадки. Пам’ятаю, мене щось подібне запитали в одній із львівських газет. Мовляв, як так вийшло, що я тендітна, а мій Тарас грубасик... Я й відповіла, що він не завжди таким був. Коли народився, то важив усього 3,4 кілограма.

— Починали ми з вашого дитинства, тож ним і завершимо. Кому це в традиційному Полтавському селі спало на думку назвати вас ім’ям античної богині?

— За чотири кілометри від мого рідного села була комуна. Мій батько нею керував. Саме тоді, як я народилася і маму забрали з лікарні, приїхав уповноважений з Харкова. Зупинився у батька. Думали-гадали, яке вибрати мені ім’я, а той каже: «Назвіть Діаною»... Після мене вже півсела з’явилося Діан. Потім Маргарити, Кіми...

Занапащене колгоспом, традиційне українське село поступово зникало... Але я зростала у нетиповій сільській родині. Батько був людиною освіченою. Мали вдома багату бібліотеку, журнали з Москви виписували. У дитинстві я читала дорослі книжки. Щоправда, під ліжком. Батьки забороняли. Вважали, що мені зарано думати про «Королеву Марго» та «Овода». Ну а співати вчили мене радіо і патефон. Дуже добре пам’ятаю: був у нас комод, а над ним «брехунець», чорний такий рупор. Я вилазила на комод і намагалася второпати природу тої штуки. Так гарно співає, але ж у ньому нікого нема... У мене голос був не дитячий, я наче одразу почала співати по-дорослому. Не нявкала, а співала, як «тьоті». А тепер ось викладаю, і люблю всіх своїх учнів. Навчалися у мене дівчатка з Китаю, Японії, Кореї... Вже пороз’їжджалися по світах. Але пам’ятають. Пишуть і телефонують...