СПЕЦОПЕРАЦІЇ СІ-ЕН-ЕН

— Де президент? — запитали увечері 16 січня 1991 року журналісти у прес-секретаря Білого дому Марліна Фіцуотера в перші хвилини війни в зоні Перської затоки, коли мільйони телеглядачів уже побачили зловісний феєрверк над Багдадом, але офіційного повідомлення від уряду США про початок воєнних дій ще не було.

Тодішній Генеральний секретар ООН Перес де Куельяр був ображений тим, що про початок бойових операцій проти Іраку він дізнався не від президента США Дж. Буша (старшого), а з передач Сі-Ен-Ен.

За ті два тижні війни на Близькому Сході Сі-Ен-Ен не раз домоглася того, що в журналістиці вважається тріумфом.

Саме тоді у Вашингтоні народився жарт: «Здогадайтесь, до кого звертається президент Буш по останні новини?» Щоб полегшити відгадку, підказували: назва складається з трьох літер і починається на «С». Відповідь на жарт-загадку така: «Ні, це не ЦРУ(латиницею — СІА), а Сі-Ен-Ен».

Цілодобова програма новин Сі-Ен-Ен (CNN: Cable News Network) бере свій початок від 1 червня 1980 року, коли сорокарічний бізнесмен Тед Тернер заснував принципово нову за спрямуванням мовлення і ефірним форматом телестанцію. У чому ж була оригінальність його задуму? «Три кити» американського телебачення — загальнонаціональні мережі Ей-Бі-Сі, Ен-Бі-Сі та Сі-Бі-Ес — свої основні інформаційні випуски («вечірні новини») дають в один і той самий час — від 18.30 до 19.00. Отож, на ту пору вони й готують найцікавіші повідомлення, незалежно від того, коли подія сталася (хоча про екстраординарні випадки загальнонаціональні мережі можуть повідомити й окремо). На відміну від такої жорсткої програмної регламентації, Сі-Ен-Ен своїми цілодобовими випусками новин у режимі «нон-стоп» дає можливість глядачам одержувати повідомлення про подію фактично у момент її звершення в будь-яку хвилину доби. Був би лишень на місці події чи поблизу неї телерепортер з портативною камерою. Так Тед Тернер виграв битву у трьох телевізійних гігантів США, а у підсумкові — й у всіх світових мереж.

Вперше цю свою нову інформаційну сутність Сі-Ен-Ен особливо зримо продемонструвала під час катастрофи космічного корабля «Челенджер» 28 січня 1986 р., коли станція Теда Тернера єдина виступала як своєрідний електронний еквівалент телеграфної служби: на її екранах, регулярно оновлюючись, безперервно йшла візуальна інформація, яка часто включала прямі репортажі з місця трагедії.

У наступні роки в Сі-Ен-Ен було багато яскравих перемог на інформаційному полі. І далеко не випадкових, а переважно заздалегідь передбачених, прорахованих, ретельно спланованих і віртуозно реалізованих. Впевнено обганяючи конкурентів, «Станція з Атланти» першою вривалася з сенсаційною новиною у домівки мільйонів землян. Тож ідеться про спецоперації Сі-Ен-Ен.

Сі-Ен-Ен виходить на «стежку війни»

Першим таким випробуванням для станції Теда Тернера стало висвітлення подій січня-лютого 1991 року у Перській затоці — війни США та їхніх союзників проти Іраку. Згідно з опублікованими вже 31 січня того ж року даними соціологічних опитувань (їх проводив «Центр Таймс-Міррор для народу і преси»), 6 із 10 американців вважали: ця «вискочка» — створена за десять років до того телекомпанія зі штаб-квартирою в місті Атланта — обігнала своїх солідніших конкурентів у висвітленні війни. Після початку бойових дій до Сі-Ен-Ен дедалі частіше став звертатися не лише рядовий глядач. Її цілодобові передачі новин звучали в коридорах влади по всьому світу. «Всі настроїлися на Сі-Ен-Ен. Вона повсюди й скрізь», — резюмував один зі співробітників апарату Білого дому. Спеціалісти засобів масової інформації стверджували: головні дійові особи конфлікту прикипіли до телеекранів ще й тому, що сама Сі-Ен-Ен, яка охопила світ прямою трансляцією, стала одним із ключових компонентів міжнародної дипломатії.

Три журналісти Сі-Ен-Ен, які вели з Багдада прямі репортажі про ту війну, здобули гучну славу. Як же вони опинилися в епіцентрі подій? Джона Холімана компанія заздалегідь послала висвітлювати поточні події в Іраку (всі розуміли, що назріває збройний конфлікт). Пітера Арнетта згодом відрядили до Багдада з Ізраїлю, щоб допоміг колезі у цей нелегкий час. Він — досвідчений журналіст, ще у В’єтнамі був кореспондентом агентства «Ассошіейтед Пресс» і отримав нагороду «за видатну репортерську роботу». Берні Шоу опинився у Багдаді тому, що Сі-Ен-Ен регулярно робить серії інтерв’ю з сучасними й колишніми лідерами різних держав. За кілька місяців до початку війни він уже записав розмову з Саддамом Хусейном. Отримавши запевнення про можливість другого інтерв’ю з іракським президентом, Б.Шоу прибув до Багдада, де його й застала війна.

Так три співробітники Сі-Ен-Ен опинилися у приміщенні корпункту на дев’ятому поверсі багдадського готелю «Ер-Рашид». Повідомлення про початок війни одночасно передавали усі інформаційні телекомпанії США. Ен-Бі-Сі навіть трохи випередила Сі-Ен-Ен, бо в неї саме тоді йшов в ефірі випуск новин. Але тільки співробітники Сі-Ен-Ен дали найповнішу картину того, що відбувалося в Багдаді. Опісля репортери вели прямий майже семигодинний репортаж про воєнні дії.

Сі-Ен-Ен досить серйозно готувалася до висвітлення подій, пов’язаних з конфліктом у районі Перської затоки. Оскільки в Багдаді не було відповідного обладнання, щоб організувати прямі трансляції на США через супутники, довелося припровадити з сусідньої Йорданії вантажівку з антеною вартістю 250 тисяч доларів і бригаду з п’яти чоловік. Висвітлення воєнних дій виявилося справою досить дорогою. Йорданці брали з телекомпанії тисячу доларів за перші десять хвилин супутникового часу і по 40 доларів за кожну наступну хвилину. За деякими підрахунками, витрати Сі-Ен-Ен на висвітлення подій у Затоці становили від одного до трьох мільйонів доларів щотижня.

Режисери передач, змушені відмовлятися від показу відзнятих, але «зарізаних» Пентагоном сюжетів, вставляли у репортажі текстівку приблизно такого змісту:

«Сі-Ен-Ен прагне надавати телеглядачам якнайповнішу картину того, що відбувається. Але через запровадження викликаних міркуваннями безпеки обмежень на доступ до інформації, яких ми дотримуємося тепер, на жаль, немає можливості дати повний звіт про те, що відбувається. У зв’язку з цим Сі-Ен-Ен інформуватиме своїх глядачів щоразу, коли її репортажі знімаються з ефіру з цих міркувань».

Було виділено 125 чоловік, щоб постійно працювати «в Затоці» (у конкурентів — «великої трійки» провідних американських телекомпаній — це робило значно менше співробітників : від 60 до 80 осіб).

Надзвичайну популярність, як уже зазначалося, здобув під час висвітлення конфлікту у Перській затоці 56-річний тележурналіст Сі-Ен-Ен Пітер Арнетт, тривалий час перед тим єдиний представник західних мас-медіа у Багдаді. Протягом останніх тридцяти років то була вже дванадцята війна, про яку він мусив розповідати. Саме П.Арнетту вдалося взяти сенсаційне інтерв’ю у Саддама Хусейна.

Хоч як дивно, але роздобуті Сі-Ен-Ен матеріали з іракської території, у тому числі інтерв’ю з Саддамом Хусейном і сюжет про відвідини ним іноземних заручників, стали предметом дискусії: чи етично американській телекомпанії надавати екран ворогу (така суперечка точиться у ЗМІ й досі).

Як і під час проведення воєнних операцій, про які вона повідомляла, телекомпанія покладала основні надії на техніку «на межі мистецтва», багатомісячне всебічне планування, вражаючу кваліфікацію своїх репортерів, продюсерів, інженерів, щоб у деталях донести інформацію про воєнні дії до 60-ти мільйонів родин у США і ще приблизно 10-ти мільйонів родин у 103-х країнах світу.

У належний час і в потрібному місці

Через півроку Сі-Ен-Ен знову довелося складати перед усім світом іспит на утвердження свого найвищого інформаційного класу. Сталося це в Москві у серпні 1991 року, коли купка вищої радянської партноменклатури і військових та спецорганів вирішила «навести порядок» в СРСР. Це був так званий путч ГКЧП. Відсторонивши від влади президента М.Горбачова, путчисти спробували загальмувати хід історії. І перше, що вони взяли під контроль, — були засоби масової інформації, зокрема державне телебачення і радіо. У ті серпневі дні на каналах ЦТ СРСР, окрім зачитування офіційних заяв керівництва ГКЧП, показу їхніх прес-конференцій та ще балету «Лебедине озеро», нічого вартого уваги не показували. І ось в умовах цієї інформаційної блокади справжнім «вікном у світ» знову виявився канал Сі-Ен-Ен.

Сі-Ен-Ен же почала готуватися до серпневих подій 91-го в Москві… ще за кілька років до того. Вибираючи місце для свого корпункту в радянській столиці, сіененівці прорахували, що рано чи пізно наслідки протистояння Горбачов — Єльцин виллються у події, епіцентром яких стане «Білий дім» — резиденція тодішнього керівника парламенту Росії. І, на відміну від московських кореспондентів інших західних телекомпаній, які прагнули облаштуватися якнайближче до центру столиці, до Кремля, співробітники Сі-Ен-Ен під свій офіс орендували два горішніх поверхи висотного готелю «Україна». Встановивши там телекамери з потужною оптикою, вони через Москва-ріку «прострілювали» простір аж до майдану перед будинком Верховної Ради Російської Федерації. На даху готелю змонтували й передавальну антену космічного зв’язку, яка через американський супутник ретранслювала сигнал до штаб-квартири Сі-Ен-Ен в Атланті. А вже звідти через інформаційну мережу Теда Тернера картинка йшла на весь світ. І коли 19 серпня 1991 р. розпорядженням ГКЧП закордонним знімальним групам було блоковано доступ до «гарячих точок» поблизу «Білого дому», телекомпанія Теда Тернера з допомогою заздалегідь прорахованого плану і свого потужного телевізійного арсеналу давала на всю планету багатогодинні прямі репортажі, включно зі знаменитим виступом Б.Єльцина з башти танка. Чи не єдиним місцем у Києві, де це можна було побачити, був тоді телецентр на Хрещатику, 26.

І знову Москва. Початок жовтня 1993 року. Загострення політичного протистояння Президента Росії Бориса Єльцина — з «бунтівливим парламентом» на чолі з Хасбулатовим і Руцьким. І знову «на своєму місці» Сі-Ен-Ен…

Центральний епізод політичної драми тих днів: на міст через Москва-ріку виходить колона танків і, розвернувшись для стрільби прямою наводкою, бере на приціл своїх гармат будинок Верховної Ради Російської Федерації (в народі — «Білий дім»). Але минають хвилини за хвилинами, а танки вогню не відкривають. І лише через півтори години пролунав перший залп, і — почалося!

Якщо «Білий дім» перебував під прицілом танкових гармат, то і ті, хто в ньому оборонявся (частина російського парламенту), і ті, хто його штурмував (чи розстрілював?), і величезний натовп навколо, — своєю чергою, перебували під прицілом телекамер Сі-Ен-Ен.

25 годин безперервного телемовлення у прямому ефірі (світовий рекорд прямого репортажу з місця політичної події), п’ять комплектів найсучаснішого на той час телетрансляційного і наземного супутникового обладнання, звезеного до Москви з кількох корпунктів Сі-Ен-Ен у Європі, три найвигідніші з усіх можливих точки огляду місця подій (з горішніх поверхів готелю «Україна», з недобудованого ще на той час приміщення посольства США і безпосередньо з Кремля), дюжина коментаторів екстра-класу, які вели цілодобовий репортаж, і не менше 10 мільйонів доларів, витрачених на це телевізійне супердійство, — такі цифри і факти, відомі нині всім.

Та, проаналізувавши всі перипетії московських подій 3 — 5 жовтня 1993 року, ізраїльський журнал «Час пік» виявив досить дивні факти і обставини у тодішній поведінці Сі-Ен-Ен. Здивувала велика схожість організації телепередач з району дій союзницьких військ зі звільнення Кувейту на початку 1991-го з висвітленням московських подій через два роки: абсолютна поінформованість про те, що, де і коли має відбутися; завчасне перекидання телетехніки; стратегічно точно вибрані позиції (співробітники телекомпанії неодмінно виявлялися у слушний момент у потрібному місці). І як результат — чудова журналістська робота, рівня якої ніхто не зміг досягти.

Припустимо, що американське командування під час операції «Буря в пустелі» підказувало «своїм» журналістам тактику їхніх дій, і вже цим вони були приречені на успіх. Але хто міг допомогти Сі-Ен-Ен у Москві в дні серпневого путчу ГКЧП 1991 року або у жовтні 1993 року, коли події розгорталися далеко не із заздалегідь написаним сценарієм? І дії учасників як з одного, так і з другого боку мали значною мірою спонтанний характер, вибудовувалися часто-густо на імпровізації й емоціях, а не за логікою боротьби?

Проте саме в такій обстановці безладдя, а то й повної розгубленості як у Кремлі, так і в «Білому домі», сіененівці демонстрували організованість, завидний спокій і абсолютне розуміння того, що їм належить робити не лише зараз, а й через годину, через дві, а якщо знадобиться — то й через тиждень. Отже, співробітники Сі-Ен-Ен були готові до будь-яких варіантів розвитку подій. Вони заздалегідь прорахували, врахували кроки протиборчих сторін. То що це: геніальний здогад, тверезий розрахунок, незвичайне везіння чи щось інше?

Чи могли зробити такий далекосяжний прогноз прості журналісти, хай навіть високого класу? Фахівці вважають — ні. Тут був потрібен інший, значно потужніший та поінформованіший аналітичний апарат. Такий, яким володіє наприклад, держдепартамент США. Або ЦРУ.

А якщо так, то й роль Сі-Ен-Ен у жовтневих подіях 1993-го в Москві була значно істотнішою, ніж просто демонстрування на екранах і журналістський коментар до того, що відбувалося.

І дуже істотне. Штаб-квартира Сі-Ен-Ен заздалегідь орендувала канал супутникового зв’язку з Москви до Атланти, причому на невизначений термін. Хоча, працюючи у звичайному режимі, московське бюро Сі-Ен-Ен використовувало супутниковий канал лише хвилин десять на добу, передаючи короткі зведення новин. Великі ж передачі готувалися на відеоплівці і пересилалися авіапоштою..

Керівництво Сі-Ен-Ен знало, що робило, бо заздалегідь володіло чіткою інформацією, що і де відбудеться. І коли. Це й пояснює, чому Сі-Ен-Ен пішла на величезні витрати (не менше 10 мільйонів доларів), заздалегідь забронювавши канал космічного зв’язку як одноосібний користувач. Так — саме знало! Тому так впевнено і діяло.

А дії були досить-таки незвичайними. Ось на злітну смугу аеропорту Шереметьєво-2 один по одному приземляються позарейсові літаки зі США та ще п’яти європейських країн. Такі речі просто так не трапляються. На це потрібен особливий дозвіл як прикордонних, так і митних служб. Причому на найвищому рівні. Ці служби мусили хоча б запитати, навіщо так раптово ввозяться п’ять комплектів телеапаратури, якщо раніше московському бюро Сі-Ен-Ен достатньо було два; з якою метою на російську територію прибули зброя, бронежилети та інше спеціальне спорядження? Хай там як, а вантаж пропущено безперешкодно. З цього спостерігачі роблять висновок, що «американські друзі» Росії не лише знали про те, що має відбутися, а й повністю координували свої дії з російським урядом, силовими структурами. Бо просто неможливо уявити собі, щоб суверенна держава дозволила екстрену доставку вантажів такого типу.

А взагалі-то, навіщо телекомпанії Теда Тернера були всі оті клопоти, ризик, багатомільйонні витрати? Щоб показати світові, як саме від розривів танкових снарядів чорніє знаменитий «Білий дім»? Звичайно, престиж — то велика річ: знову бути першим…

Але чи не більше, ніж Сі-Ен-Ен, у прямій трансляції були зацікавлені інші учасники, значно потужніші і впливовіші. Справді, якщо аналізувати ситуацію з суто військового погляду, то не зовсім зрозуміло, чому для танкової атаки і штурму оплоту парламентаризму було вибрано саме ранкові й денні години. У цьому плані логічнішими й кваліфікованішими були дії «хлоп’ят Макашова», які пішли в наступ на Останкінський телецентр під покровом темряви і вночі ж пробували захопити штаб Збройних сил СНД. Зазвичай так зручніше й безпечніше для атакуючих. У ситуації з обстрілом «Білого дому» серед білого дня відповідь одна: щоб усе і всім було добре видно. Щоб світова громадськість із допомогою Сі-Ен-Ен могла переконатися, як акуратно, обережно і навіть бережливо діють війська. Жодної жертви серед натовпу прихильників парламенту. Війська, які оточили «Білий дім», безперешкодно пропускали санітарні карети до будинку для надання допомоги пораненим і відправки їх у московські шпиталі (це теж раз у раз потрапляло в об’єктив). Танкові гармати били виключно по верхніх поверхах, даючи людям у «Білому домі» можливість без особливої небезпеки для життя «пересидіти» штурм внизу (і це теж було продемонстровано з допомогою всюдисущих телекамер Сі-Ен-Ен).

Отож, не так сам штурм вони показували, як те, що ведеться він, так би мовити, гуманними методами. І це, безперечно, підвищувало рейтинг Б.Єльцина. Або ж узяти кадри, коли сотні людей — депутати, бойовики, обслуга — довгими ланцюжками виходили з «Білого дому». Весь світ, завдяки Сі-Ен-Ен, став свідком того, що жодна волосинка не впала з їхніх голів. І це дало підставу урядам іноземних держав заявити: так, Єльцин мусив застосувати зброю, але зробив він це у такий спосіб, щоб шкода була якнаймінімальніша, і ми на його боці. «Містер Єльцин може бути повністю впевнений у нашій підтримці», — заявив тоді президент США Б.Клінтон. Ось яким чином придушення заколоту з допомогою зброї стало легітимним, здобуло визнання й схвалення у міжнародних колах, прихильних до вищих ідеалів демократії. І якнайліпше зробила це телекомпанія Сі-Ен-Ен.

Але , як зазначають аналітики, пророблявся й інший варіант, на той випадок, якби гору почали брати прибічники парламенту. Ось вони захопили телецентр в Останкіно і вриваються до Кремля. Але навіть у разі відключення зв’язку (як це трапилося з Горбачовим у серпні 1991 року на дачі в Криму), Б.Єльцин не залишився б в ізоляції: бо ж один комплект супутникового телеобладнання Сі-Ен-Ен містився безпосередньо у Кремлі. Президент Росії мав би можливість зв’язатися із зовнішнім світом, навести контакт із керівниками іноземних держав, звернутися до народу, керувати військами. А якби з главою держави щось сталося, то й це світ побачив би й осудив (як у Чилі під час падіння влади президента Сальвадора Альєнде).

«Таким чином, — резюмував «Час пік», — треба вважати, що журналісти і, безперечно, агенти американських спецслужб, які прибули під виглядом журналістів для участі у цій акції, виконували далеко не лише репортерські функції. Репортаж з місця події, бездоганний з професійної точки зору, був тільки видимою частиною інформаційного «айсберга», а яка його «підводна» частина, — про це, певне, знає виключно вузьке коло осіб по обидва боки океану».

Таке твердження дає підстави повернутися до запитання: чому ж Сі-Ен-Ен, за інших однакових умов, практично завжди першою опиняється у найгарячіших точках планети? І діє чітко, холоднокровно, професійно — так, неначе сама заздалегідь усе спланувала.

І чому їй так багато вдається? Після жовтневих подій 1993 року у Москві було Сомалі. І саме Сі-Ен-Ен вперше показала бунтівного генерала Айдіда, якого перед тим марно розшукували американські спецслужби — так він ретельно ховався. Аж ось перед початком мирного урегулювання ситуації в Сомалі чарівний кінескоп саме цієї телекомпанії явив світові лик Айдіда… І чи не схожі аналогії навіює ситуація з пошуками у 2001 році терориста №1 бін Ладена, який успішно ховався від американського спецназу невідомо де в афганських горах, але час від часу з’являвся у програмі Сі-Ен-Ен?

Звичайно, досить дискусійне твердження ізраїльського журналу «Час пік» про те, що «Сі-Ен-Ен не просто інформаційне агентство. Швидше за все, це один з великих і найефективніших підрозділів спецслужб США, який виконує найрізноманітніші функції у різних регіонах світу — там, де ЦРУ чи армійська розвідка не в змозі впливати на ситуацію звичними оперативними методами. Чудовий «дах» для таємних операцій».

Іронія ж долі полягає в тому, що, діючи таким чином, команда Сі-Ен-Ен, сама, можливо, не підозрюючи, свято виконувала знамениту вказівку В.Ульянова (Леніна), який вчив, що газета (тут — електронна) має бути не лише колективним пропагандистом, агітатором, а ще й колективним організатором. Є всі підстави зарахувати Сі-Ен-Ен до рангу головних режисерів і організаторів багатьох світових подій.

«Чорний вівторок»
або Телефон служби порятунку США — 911

Трагічні події «чорного вівторка» 11 вересня 2001 року у США переконливо засвідчили, що телебачення розваг (ігри, спорт, музика, комедійні серіали, ток-шоу) вочевидь програє телебаченню події, тому самому, на яке колись зробив ставку Тед Тернер, створюючи Сі-Ен-Ен. Він прозорливо завбачив найістотніше у «домашньому екрані» — новий спосіб зв’язку світу й людини, спосіб причетності її до всього, що відбувається у світі. Природно, в такі дні новина стає ключовою передачею. Та саме нескінченний повтор кадрів, на яких літаки врізаються у майже півкілометрові паралельні башти Всесвітнього торгового центру (ВТЦ) у Нью-Йорку, поданий одночасно всіма провідними телеканалами світу (у тому числі й українськими), багатократно підвищив значимість самого телебачення.

Сіененівці (як і інші американські телепрофі) давно збагнули, що об’єктивні трансляції страшних подій (фірмовий жанр журналістики західного типу) — це ще й суперрейтингове шоу. Це знають, і саме на це розраховують і терористи. Фатальна спайка телебачення й тероризму відбулася ще 1972 року на Мюнхенській олімпіаді. Тоді палестинці захопили будинок з ізраїльськими спортсменами. І миттєво навколо виросли подіуми для операторів з масивними телекамерами (легкі портативні знімальні апарати ще не увійшли в ужиток). Саме тоді стало зрозуміло, що тероризм — то теж шоу (хоча й смертельно страшне). Але, як і шоу-бізнес, тероризм потребує глядацької аудиторії, і чим масовішої — тим для нього краще. Саме під час Олімпійських ігор у Мюнхені терористи подарували телекомпаніям ще один розкішний сюжет для привертання уваги мільйонів глядачів. Суб’єктивно ТБ допомогло нападникам донести їхні вимоги до найширших мас. Нещодавно британське телебачення показало фільм «Один день у вересні» (до речі, трагедія на Мюнхенській олімпіаді теж припала на перший осінній місяць року), де один з тих терористів з гордістю заявив, що завдяки мюнхенському теракту і телебаченню світ дізнався про палестинських месників. Та в науку майбутнім терористам треба зазначити, що спецслужби Ізраїлю вистежили й ліквідували усіх без винятку терористів, які вбили їхніх спортсменів на Мюнхенській олімпіаді.

Тероризм нині просто не жилець без сприяння телебачення (хай і ненавмисного). Ось і в ситуації з терактом 11 вересня у США зловмисники осмислено потурбувалися про те, щоб їхнє чорне «шоу» побачило якомога більше глядачів. І час атаки на об’єкти у Нью-Йорку та Вашингтоні було вибрано саме з огляду на ці міркування — ранок в Америці, друга половина дня у Європі. А чи випадково між першою атакою літака на висотну башту ВТЦ і другою минуло 18 хвилин? Знову-таки, розрахунок терористів на спритність американських телевізійників. І він цілком виправдав себе: уже через хвилин десять після першого жахливого повідомлення про теракт провідні телекомпанії США (а у Нью-Йорку всі вони представлені) розгорнули поблизу Манхеттена свої мобільні телестанції.

Але й тут лідерство, зазвичай, захопила Сі-Ен-Ен. Як показав наступний аналіз трансльованого нею відеоматеріалу, зйомки велися як мінімум з п’яти різних точок. А головне, що завдяки всесвітньому поширенню мережі Сі-Ен-Ен, саме її репортажі бачили скрізь на земній кулі. Деякі аналітичні мас-медіа у такій спритності Сі-Ен-Ен вбачають… мало не змову цієї телекомпанії з терористами (!). Ймовірніше, організатори теракту просто правильно прорахували реакцію телевізійників. Навряд чи можна вважати, що у хваленому аналітичному центрі Сі-Ен-Ен сидять аж такі вже прогнозисти. Інакше вони, гадається, перш за все націлили б об’єктиви своїх телекамер на Білий дім, куди летів (як з’ясувалося трохи згодом) літак, що розбився під Піттсбургом. Або ж на «військове серце» Америки — Пентагон, куди таки вцілив один із захоплених бойовиками «боїнгів», паралізувавши на певний час штаб наймогутніших у світі збройних сил і забравши життя понад восьми сотень високорангових військових.

Нинішню епоху по праву можна назвати епохою Голлівуду й Сі-Ен-Ен: перший конструює значущі символи в кіно. Друга відшукує їх у реальності й, неначе молотом, вбиває у голови людей всього світу. Так, і цьому є реальне підтвердження.

Американці вже років із тридцять щедро бомбардують Нью-Йорк і Вашингтон на широкому екрані. У фільмі «Кінг-Конг» (1976 рік) гігантська горила охопила лапами ті самі два хмарочоси у Нью-Йорку. Тоді вони встояли… Як і в кінокартині «Хмарочос», під який підклали бомбу, але там Анна-Ніколь Сміт своїми пишними формами сама розметала всіх бандитів.

Повсюдна мода на руйнування у фільмах великих американських міст виникла у другій половині 90-х.

До сумно відомих днів вересня 2001-го ці віртуальні кошмари були улюбленим видовищем багатьох американців: вибухова тематика добре підвищує тонус. Терористи-смертники і організатори акції, певне, теж були старанними глядачами голлівудських фільмів, теж «балділи» від «годзилл» і «армагеддонів». Режисуру своїх дій вони, вочевидь, запозичили з фільмів жахів. Але «Оскарів» їм не бачити. І хепіенд настане не обов’язково. «Добро переможе Зло», — сказав Буш-молодший. Та це вже, певне, у наступній серії…

Можливо, чи не вперше тележурналісти Сі-Ен-Ен (як і інших каналів) хотіли, щоб від їхніх репортажів не було враження шоу. Бо ж то не Ірак, не Москва 1991-го чи 1993-го, не Сомалі чи Югославія — гарячі точки планети, але такі віддалені від Америки. Це були Сполучені Штати Америки, їхній дім, який уперше за всю історію атакували невідомі злі сили. І, йдучи проти своїх принципів, американське телебачення ввімкнуло захисний механізм самоцензури.

Навіть трагічну інформацію треба було використовувати в ім’я підтримання міфу про «Богом обрану землю — Америку». Тож лише у перші секунди Сі-Ен-Ен передало інформацію про те, що літак з терористами, який прямував до Вашингтона (можливо, з метою уразити Білий дім) було збито під Піттсбургом силами ППО. Далі ж по висхідній пішли повідомлення про героїчний опір терористам з боку спортсменів, які виявилися на борту літака і пожертвували собою заради спасіння країни.

Ще до офіційної заяви президента США саме американське телебачення (і Сі-Ен-Ен — у першу чергу) взяло відповідальність за осмислення трагедії. Протягом першої півгодини майже всі найбільші телеканали США змінили мережу мовлення. А деякі просто вийшли з ефіру. Так, музичний канал MTV перестав транслювати виступ Майкла Джексона, поступившись інформацією Сі-Ен-Ен, Ей-Бі-Сі, Ен-Бі-Сі. Більше п’яти діб загальнонаціональні мережі (а за ними — їхні місцеві філіали) не давали реклами, зазнавши збитків загалом на півмільярда доларів. Канал «Фокс» (Fox), який претендує на статус четвертого загальнонаціонального, негайно зняв з програми фільм «День незалежності» (дійсність перевершила картонні жахи вторгнення інопланетних прибульців у Нью-Йорк), а також серію «X-Files», у якій розслідуються причини вибуху будівлі у Далласі. Ей-Бі-Сі вилучила з ефіру картину «Миротворець».

Терористи цього разу прорахувалися — відбулася не їхня спайка з телебаченням, а рішуча сутичка між Сі-Ен-Ен та зловмисниками. Американське ТБ ніколи ще не виступало у такому амплуа — свідка, прокурора і грізного судді одночасно. І телебачення перемогло злочинців. Демонструючи страшні кадри падіння башт-«двійників», але не показуючи тіл, які падають, телевізійники, навмисно чи підсвідомо, змогли показати трагедію монументального і загальнолюдського.

А тепер про події 11 вересня 2001 року у трохи незвичному ракурсі. Чому теракти сталися саме того дня? Чи лише тому, що зловмисники на той час нарешті завершили свою тривалу підготовку й вирішили якнайшвидше вмерти? Чи у даті 11 вересня є якийсь конкретний смисл: політичний, військовий, економічний, містичний, врешті-решт? Відповідей на ці запитання ще не знайдено. Тож світом гуляють різні версії. У цих гаданнях — черговий спогад про підготовлене ЦРУ вбивство чилійського президента Сальвадора Альєнде такими ж вересневими днями багато років тому, і п’ятнадцятилітній ювілей «чорної п’ятниці» (найбільшого падіння фондового ринку після «Великої депресії» у США 30-х років). Християни, які дотримуються стародавнього календаря, поминали строгим постом «усікновення голови» (страту) великого пророка Іоанна Предтечі. Цікава й сьома річниця випадкового (?) влучення у Білий дім спортивного літака «Сесна» (на такій самій моделі відомий Руст сів на Красну площу у Москві).

Але найбільш модерновою видається версія простого цифрового прочитання дати 11 вересня. Якщо у нас заведено позначати цифрами спочатку день події, а потім місяць, то в англомовних країнах місяць ставиться попереду числа. Отже, у США це буде так: 9.11. На американському ж телебаченні дуже популярна програма «Служба порятунку 911» (її ретранслюють і деякі українські телекомпанії). Справді, цей телефон рятувальників тепер не вщухає в Америці. Тільки в телевізійних новелах, які з допомогою акторів реставрують узяті з життя реальні критичні події, все, як правило, закінчується у стилі «хепі-енд». А ось наслідки трагедії у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року підстав для оптимізму не дають…

Арабська суперниця Сі-Ен-Ен

І, ось уперше за 21 рік існування Сі-Ен-Ен, склалася ситуація, коли першопрохідниця «гарячих точок» світу мусила поступитися пріоритетом на висвітлення події до того мало знаній у західному світі телестанції. У відповідь на теракти 11 вересня у Нью-Йорку й Вашингтоні, не домігшись від афганського уряду талібів видачі терориста №1 Усами бін Ладена, Джордж Буш наказав 7 жовтня 2001 року розпочати бомбардування Афганістану. Передбачаючи такий розвиток подій (чи, знову-таки, можливо, заздалегідь маючи від урядових кіл США відповідну інформацію?), Сі-Ен-Ен вперше у своїй практиці під час воєнних конфліктів відкликала співробітників свого бюро в Кабулі (саме приміщення корпункту згодом розбомбила авіація США). Але Сі-Ен-Ен не була б собою, аби заздалегідь (знову-таки — завчасно!) не подбала про ексклюзивне висвітлення чергової війни саме на власному каналі. Тож одразу після подій 11 вересня вона звернулася до катарського телеканалу «Аль-Джазіра», щоб придбати виключні права на передавання зображення американських і британських повітряних атак по талібах.

Ось тут варто розповісти про цю таємничу незнайомку «Аль-Джазіра», яка заволоділа ексклюзивним правом на показ війни в Афганістані і спробувала диктувати свої умови решті телесвіту.

«Аль-Джазіра» («Al-Jazeera», у перекладі — «Півострів») — перша в арабському світі незалежна телекомпанія. Створена у невеликій державі Катар, що у Перській затоці, у листопаді 1996 року, невдовзі після того, як саудівські власті закрили за інтерв’ю з опозицією катарське відділення Бі-Бі-Сі. Саме колишні працівники арабської служби цього відділення і виявилися творчим кістяком «Аль-Джазіри». Одним з її власників став бізнесмен, міністр закордонних справ Катару Хамад бін Джасем аль-Какін. Коли телекомпанія вперше з’явилася в телеефірі мусульманського світу (а через супутник у неї була можливість вести мовлення майже на 200 мільйонів арабів) — то був справжній шок. У жорстко зашореному близькосхідному телепросторі, контрольованому виключно державним телебаченням, ця станція випускала ток-шоу на кшталт західного ТБ, гострі полемічні передачі «Протилежний погляд», вела обговорення таких тем, як «Людина і релігія», надавала трибуну представникам опозиції.

«Аль-Джазіра» — єдина телекомпанія, якій таліби дозволили у період воєнних дій мати кореспондентів на контрольованій ними території (у Кабулі, Кандагарі та Джелалабаді).

Вище йшлося про те, як старанно готувалася Сі-Ен-Ен до висвітлення екстраординарних подій у Перській затоці, в Москві, на Балканах. Зокрема щодо технічного забезпечення таких інформаційних спецоперацій. А як же вдалося відносно малопотужній телекомпанії «Аль-Джазіра» впоратися з відповідальним завданням — бути єдиним транслятором подій у «ворожому стані»? Прямі репортажі з місця воєнних дій в Афганістані були б неможливі без порівняно нового пристрою передавання відеозображення супутниковим телефонним каналом — відеофона.

Чи можливе тісніше об’єднання потенціалів Сі-Ен-Ен та «Аль-Джазіри»? Відомий український тележурналіст, ведучий програми «Епіцентр» на каналі «Студія 1+1» В’ячеслав Піховшек висловив міркування, що «цікавим наступним кроком, якби це було можливо, могла б стати спроба здійснити щось на перетині того, що роблять у своїх «парафіях» Сі-Ен-Ен і «Аль-Джазіра». А саме — спроба діалогу представників мусульманської і західної культур, про необхідність якого тепер багато говорять і ісламські, і західні політики. Потребу такого діалогу відчувають усі: і політики, і духовні лідери, і військові. Адже зрозуміло, що застосуванням лише зброї проблеми не розв’язати».