СОРОК ДНІВ БЕЗ БАТЬКА

Третього червня виповнилося сорок днів із дня смерті Валерія Миколайовича Сивача. Перше приголомшливе відчуття втрати поступається місцем постійно пекучому болю. Люди, які пом’янули його двічі, — після похорон і на дев’ятий день, — згадали його ще раз. Востаннє, перед тим як його душа піде від нас назавжди. Пригадають його колеги по театру, і це святе: поруч із ними, пліч-о-пліч, він виходив на сцену виконувати свій акторський обов’язок. Обов’язок, тому що акторство — непросте ремесло і тільки дурням здається легкою справою.

Пригадають глядачі. Насамперед у його рідному Свердловську, де він починав і працював перші 14 років. Звісно ж, пригадають київські театрали — тут, граючи на сцені Театру російської драми ім. Лесі Українки й в останні роки — театру «Браво», прожив він 38 років з відміреного йому життя.

Ті, кого прийнято називати «близькими», теж пригадають — кожен своє. З «рідними» складніше — вони не можуть пригадати. Вони не забувають. Але сьогодні, за правом й обов’язком сина, я хочу згадати батька разом з усіма. Зрозуміло, це право дає не те, що я успадкував його прізвище, або те, що з цілком зрозумілих причин я знаю батька довше, ніж ті, з ким життя звело його після мого народження, — чванитися цим було б нерозумно. Ні, спадково передається не тільки прізвище. І навіть не гени. Все життя померлого передається до рук спадкоємця — і в цьому запорука його нескінченності. І тут право стає обов’язком. Обов’язком прожити своє життя достойно, тому що тепер воно стає не тільки фактом моєї біографії, але єдиним вмістилищем життя батька. Передані самим фактом народження батьківські гени тепер потрібно з особливою ревністю поливати щоденною працею, щоб спробувати спростувати часто небезпідставне слово про те, що природа відпочиває на дітях талановитих людей. І навіть коли в результаті цих зусиль виходить щось тямуще, потрібно пам’ятати про те, що насіння, із якого виросло все моє життя з його певними успіхами, було посіяно 53 роки тому. Будемо відверті — абсолютно без моєї участі. Тому тепер, коли оточуючі звертаються до мене на ім’я та по батькові, слід не забувати, що насправді це По батькові та Ім’я мого батька. І шанувати його треба тепер усе життя. Щоб було що передати далі.

А поки потрібно виконати ще один обов’язок — розповісти про життя і смерть батька. Розповісти — тепер вже і від його імені.

... Мені не хотілося заходити в квартиру батька після його смерті, але коли довелося, я звернув увагу на тумбочку поруч з ліжком. Там я побачив три фотографії: бабуся, дідусь і я. Його батьки і його син. Чи то я раніше не помічав цих фотографій, чи то вони з’явилися нещодавно.

Ми з батьком уже давно жили порізно. Я поїхав із Києва, коли мені було чотирнадцять. Але ще до цього мої молоді батьки радували сміливими експериментами з розвитку в дитині самостійності: поїздка в п’ять років на поїзді під наглядом провідника, подорожі першокласника двома трамваями в школу, піонерські табори, подовжений день, довге проживання в бабусь.

Напевно, моя сьогоднішня життєва самостійність була закладена педагогічною прозорливістю батьків. Але, хоч би там що, після мого повернення до Свердловська спілкувався я з ними зрідка, а після їхнього розлучення — ще рідше.

Але гени — є гени... Після двох років навчання в університеті я поступив до театрального училища; в армії мій почерк раптом завалився ліворуч, як батьківський; коли я гостював у нього в Києві, наші голоси по телефону плутали. Більше того, поступово я відчув, що починаю бути схожим на батька... вчинками. Принаймні я розумів їхню логіку.

Двоє чоловіків з одним прізвищем. Кожен з нас жив своїм життям, кожен робив і виправляв свої помилки. Зустрічалися ми рідко, але з задоволенням.

Згодом, бачачи батька на сцені, я став помічати, що він змінюється як актор: іде від власної декоративності, шукає характерність, розуміє трагізм. Батько став більше читати. З побутової конкретики наші телефонні розмови стали переходити на відхилені теми, і нам це було цікаво. Останні роки, не говорячи про це вголос, ми гостріше стали відчувати те, що повинні відчувати батько і син, котрі їдуть в одному купе поїзда під назвою «Життя». 25 квітня поїзд зіштовхнувся з автомобілем «Міцубіші-галант» і пішов під укіс. По насипу до нас бігли люди...

Директор Свердловського драматичного театру Юрій Володимирович Махлін і художній керівник петербурзького БДТ Кирило Юрійович Лавров, що перебувають у двох різних кінцях Росії, на те, що трапилося, відреагували одними і тими ж словами, назвавши батька його сугубо театральним ім’ям: «Ваяя загинув?..»

Під час громадянської панахиди директор і художній керівник Київського театру російської драми Михайло Юрійович Рєзнікович говорив про такі тонкі й важкорозпізнавані якості батька, що далеко не кожен режисер роздивиться у своєму акторові, навіть стоячи біля його труни. Його заступник Валентин Данилович Макаренко, що без помпи, але з повною віддачею взяв на себе всі непрості похоронні турботи, відповідав на мої подяки вимовленою неголосно, але твердо, фразою: «За це не дякують». Глибока і цілісна людина, народна артистка України Валерія Гаврилівна Заклунна як депутат Верховної Ради України звернулася в органи міліції з запитом стосовно розслідування обставин смерті батька. Режисери, як, зрештою, і її чоловіки, завжди вміло експлуатували домінуючу якість цієї жінки — уміння любити. Цей її вчинок допоміг мені зрозуміти, до яких християнських висот може піднятися ще одна якість Валерії Заклунної — уміння прощати.

Наступного дня після похорону до мене в готель подзвонив Євген Якович Балієв — актор, свого часу колега батька. Він уже давно в літах і, як я зрозумів із розмови, невидющий.

— Миколо, — сказав він, легко звернувшись до мене на «ти». (Знаходячись тоді у Києві третій день, я зауважив, що багато хто зі знайомих батька звертаються до мене, який вже починає сивіти, саме так. І це не тільки тому, що я для них назавжди залишився підлітком — сином їх доброго знайомого. Важливіше інше: смерть близької людини, яку щиро переживають, зближує живих.) — Микольцю, — сказав, тепліючи голосом Євген Якович, — я хочу тобі розповісти про останню годину життя тата.

Я напружився: остання година життя батька — це дійсно важливо для сина.

— Отож, тато подзвонив мені о третій і майже цілу годину розповідав про бокс. Я ж сліпий, а він переказував мені кожний раунд. Взагалі, Кличко — це фантастика...

Я слухав давнього вболівальника (це, до речі, зближувало їх із батьком, із котрим і ми колись виміняли в спекулянтів нашу «Спідолу» на дуже дефіцитні квитки на матч «Динамо» із «Селтиком»), слухав і починав розуміти, що він не тільки грав, але і жив усе життя для інших, зокрема, переказуючи сліпому колезі боксерський поєдинок. Зрозуміло, від такої публічності актора страждають, як правило, його рідні, але такий вже жанр — публіка, передусім! Адже і смерть батька була привселюдною...

Я не погоджуюся з тими, хто говорить: «Звичайно, це жахливо, але ж смерть була миттєвою». Ну, по-перше, смерть ніколи не буває миттєвою — це я знаю ще з часів армії. По-друге, жах смерті не може врівноважуватися швидкістю її настання. Все одно — це смерть.

Тим паче, смерть нагла. Хто і чому має право перервати життя людини? За яким правом випадковий водій може зруйнувати цілий світ, створений батьком за 75-літнє життя? Цей світ складався із зіграних та незіграних ролей, жіночої любові, прочитаних книг, сподіваюся, гордості за сина. І все це загинуло 25 квітня.

Я не згоден і з тими, хто каже: «Уже нічого не змінити, навіщо ж ламати життя людині, що сиділа за кермом?» Я не прагну помсти. Просто стався злочин. Убивство з необережності, як кваліфікують це юристи. А за злочином повинно бути покарання. Його невідворотність — єдина гарантія ефективної боротьби зі злочинністю. Міру провини цієї людини визначить суд. До речі, я не наполягаю на тому, щоб вирок був надмірно суворим — суд повинен врахувати всі пом’якшуючі провину обставини.

Жодної безпеки там, на бульварі Лесі Українки, не було і немає досі. Схил і видимість на дорозі такі, що машина проноситься через нерегульований пішохідний перехід за дві секунди після появи з-за пагорбу. А для того щоб перейти дорогу, потрібно набагато більше ніж дві секунди — не кожен може встигнути. Така собі смертельна корида, яку я спостерігав сам, коли повернув дорогою з аеропорту до місця загибелі батька. Продавці з магазину побутової техніки навпроти, що викликали «швидку» і міліцію, розповідали мені, що подібне тут траплялося і раніше.

А тепер уявіть, як це відбулося, коли автомобіль, який збив батька, не просто йшов у потоку, а летів, як стверджує міліція, по третій смузі з позамежною швидкістю. Мені страшно про це писати, але крім того, що батько перелетів через машину, після зіткнення його тіло нелюдським ударом було відкинуто вперед метрів на тридцять. А черевики цієї людини, що ніколи не втрачала елегантності, розлетілися в протилежні боки бульвару.

...На похороні батька говорили, як прийнято казати в таких випадках: «Спи спокійно...» Але тато був дуже небайдужою людиною: до життя, до мистецтва, до політики. І я не думаю, що він міг би спокійно спати, знаючи, що поруч з його будинком продовжує діяти цей кривавий атракціон.

Єдине, що може дати йому спокій, залежить тепер від нас — маємо запобігти загибелі людей у цьому й інших зловісних місцях горбистого Києва. Для цього достатньо встановити поряд з пішохідним переходом світлофор із кнопкою, а в двохстах метрах вище, на пагорбку, — попереджувальний знак.

...Ввечері 25-го мені подзвонила дружина, я був не в Петербурзі, а у відрядженні на Уралі. Дружина сказала: «Трапилося нещастя...»

У ті миті, дані мені, щоб підготуватися до чогось страшного, я подумав про можливу смерть інших, теж дорогих мені людей. Але не про батька! Він був занадто живий для смерті. Я думаю, багато людей, що знали його, погодяться зі мною. І я міг би пригадати ще чимало прикладів його життєлюбства, але не буду цього робити. Хочу, щоб ви продовжили, сказане мною сьогодні за поминальним столом...