«Сопромат» мізків

«Сопротивление материалов — наука о прочности и дефор­мируемости элементов сооружений и деталей машин»

Большой энциклопедический словарь

Ясна річ — професія людини впливає на її світогляд, поведінку, ставлення до оточення. Власне кажучи, людина — відкрита система, і на неї впливає все, тільки різною мірою. Але важливим є спосіб і точка докладання цього зусилля-впливу. Адже є ж різниця, якщо на вашу голову негуманно «впливають» молотком біля під’їзду або багато років поспіль «ґвалтують мозок» в офісі?

Погодимося, що і той, і той вплив — негативний. Але «офісний» варіант заподіяння шкоди мізкам — це, як правило, особистий вибір. Хоча й не завжди в цьому хочеться зізнаватися. А через наслідки такого вибору виник і поширився термін «професійна деформація», яким можна з однаковою легкістю пояснити як непрохідну тупизну бюрократа зі стажем, так і слабке розуміння гри світла у французьких імпресіоністів, наприклад, електрозварювальником високої кваліфікації.

Чи справді професія так змінює особистість? Добре це чи погано? Чому?

Раніше все було зрозуміло. У кавалериста — ноги «колесом», моряк ходить перевальцем, шинкар упізнаваний за запахом, сільський піп — череватий... Нині — складніше. Приміром, складеш усі ці риси разом, і виходить... народний депутат. Підгуляла «теорія рис»...

Оксфордський словник із пси­хології (Ребер, 2002) наводить ширший, але структурованіший термін — «деформація характеру». «Характер» (від гр. charakter — «печатка», «карбування») означає сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, котрі складаються і проявляються в діяльності і спілкуванні, зумовлюючи типові для неї способи поведінки.

Характер — «каркас» і підструктура особистості. Спочатку цей термін використовували для позначення, простіше кажучи, психів, заскок у яких був постійною рисою. Але оскільки межі патології та норми сьогодні стали більш ніж рухливими, то «деформаціями характеру» стали політкоректно називати стан людей, які не можуть (або не хочуть) пристосуватися до змін середовища.

Характер людини виявляється в системі стосунків: 1. У ставленні до інших (при цьому можна виділити такі риси, як товариськість—відлюдкуватість, правдивість—брехливість, тактовність—грубість тощо); 2. У ставленні до справи (відповідальність—несумлінність, працьовитість—лінощі тощо); 3. У ставленні до себе (скром­ність—самозакоханість, самокритичність—самовпевненість тощо); 4. У ставленні до власнос­ті (щедрість—жадібність, ощадливість—марнотратність, охайність—неохайність тощо). Хоча будь-яка класифікація умовна, а наведені аспекти взаємопроникні — і ця система має бути адаптивною, збалансованою. З одного боку, будь-яке випинання однієї з цих рис — деформація. А з іншого — можливо, фаховий ріст?

Адаптивна поведінка — вимога сучасної цивілізації. Свобода особи сповна виявляється лише в малонаселених районах (і що людина вільніша, то менше їй намагаються платити). Свобода взагалі дороге задоволення — хоч для народу, хоч для особистості.

Крім того, деформація характеру передбачає, що людина обмежує свої можливості росту. Це не мотив на кшталт того, «а навіщо мені диплом вишу, якщо сусід із двома «ходками» їздить на «мерсі-кубику», а небажання пізнавати будь-що поза сферою своєї компетенції. Та й сама компетенція, із погляду такої людини, поки оплачується, не потребує вдосконалення.

Результатом таких висновків стає поведінка, котра дратує оточення. Слідчий скрізь бачить кримінал і ментів; учитель повчає всіх і поза класом; лікар, оскільки побачив, що душі всередині людини немає, не вельми чутливий до страждань інших. А психолог цинічний, оскільки впевнений, що його оточують неврастеніки, котрі погано маскуються, і психопати, котрі просто самі про це ще не знають. Про професійних борців за народне щастя — політиків — сказано й так більш ніж достатньо.

Не зайве, втім, буде припустити, що схильність до «застрягання» в рамках своєї професії зумовлене прихованим бажанням цієї самої «деформації» як частини власного бренда. Якщо вам на голову надінуть пластиковий пакет, то через брак повітря ви намагатиметеся чимшвидше його зняти, навіть якщо на ньому логотип якоїсь уподобаної вами (за інших обставин) фірми або лик «зір­ки». Якщо умови роботи стабільно погані протягом десятка років, а людина не змінює роботи чи фаху, то річ у чомусь іншому.

Звичайна професійна деформація — неусвідомлена або навіть бажана. В епоху масового захоплення карате всі молоді люди ходили з добряче розпухлими від безглуздих «набивок» (які, втім, нічого спільного з технікою бою не мали) кулаками. Адже характер — якість особистості, котра узагальнює найбільш виражені, тісно взаємопов’язані і тому особливо чітко проявлені в різних видах діяльності властивості людини.

З побутового погляду польської шляхти чи московських бояр, запорожці були пересічними бандитами, з якими, згнітивши серце, доводилося рахуватися. Ризикну припустити, що моральні чесноти цього хвацького воїнства (як і будь-якої збройної вольниці за всіх часів) навряд чи були зразковими.

Євреї-торговці, котрі отримали у польського короля монопольне право на торгівлю алкоголем, також були добряче деформовані особливостями свого промислу.

Татари, наступники Орди, котрі промишляли работоргівлею, ставилися до слов’ян як до потенційного товару для невільничих ринків Порти.

Якщо історичні зрізи продовжувати в часи сарматів і хозарів, то таким самим чином можна виявити високопрофесійні особливості одних персонажів, які завдають безліч незручностей іншим — аж до смертовбивства.

Та й у нинішні часи «професійні» українці (росіяни, євреї, «слов’янофіли», «патріоти» та ін.), які зробили національність професією, досить деформовані для того, щоб особливостями спеціалізації дратувати навіть співвітчизників.

Отже, говорячи про «професійну деформацію», ми маємо справу або з менеджерською констатацією «неповної службової відповідності», або з оцінними судженнями «подобається—не подобається». Доцільніше говорити про надмірну вираженість окремих рис характеру і їх поєднань, які репрезентують крайні варіанти норми.

1. Гіпертиміки в події, які відбуваються навколо, завжди вносять багато галасу, полюбляють неспокійні компанії; за гарних загальних здібностей вони вирізняються непосидючістю, недостатньою дисциплінованістю, вчаться нерівно. Їхні захоплення, як правило, поверхові і швидко минають. Найчастіше вони переоцінюють свої здібності, бувають занадто самовпевненими, прагнуть показати себе, похизуватися, справити враження. Така деформація притаманна акторам, поп- і рок-музикантам.

2. Циклоїди схильні до апатії. Воліють усамітнюватися вдома. Вони тяжко переживають навіть незначні неприємності, на зауваження реагують украй дратівливо. Настрій у них періодично змінюється від піднесеного до пригніченого (звідси назва даного типу) із періодами приблизно в два-три тижні. Це буває у професійних комп’ютерників.

3. Лабільний тип украй мінливий за настроєм, котрий, при цьому, найчастіше непередбачуваний. Приводи для несподіваної зміни настрою можуть бути найнікчемніші — наприклад, кимось випадково зронене образливе слово, чийсь непривітний погляд. Відповідно до цього настрою теперішнє і майбутнє може сприйматися то в райдужних, то в похмурих тонах. До такого виду деформації схильні продавці супермаркетів.

4. Астено-невротичний тип характеризується підвищеною стомлюваністю і дратівливістю. Особливо часто стомлюваність дається взнаки при виконанні важкого завдання. Схильність до іпохондрії є особливо типовою рисою. Такий вид деформації спостерігається у вчителів середньої школи.

5. Сенситивный тип. Йому притаманна підвищена чутливість до всього: того, що радує, і того, що засмучує або лякає. Водночас у людей цього типу рано формується почуття обов’язку, проявляються високі моральні вимоги до себе і оточення. Недоліки у своїх здібностях вони часто компенсують вибором складних видів діяльності і підвищеною ретельністю. Відкритими і комунікабельними бувають лише з тими, хто їм добре знайомий. Це характерно для письменників, релігійних діячів.

6. Психастеніки характеризуються раннім інтелектуальним розвитком, схильністю до розмірковувань і роздумів, до самоаналізу та оцінок поведінки інших людей, однак часто бувають більше сильні на словах, аніж на ділі. Самовпевненість у них поєднується з нерішучістю, а безапеляційність суджень — зі скороспілими діями, до яких вдаються саме в ті моменти, коли потрібні обережність і обачність. Це — менеджери середньої ланки, заступники завідувачів.

7. Шизоїди. Його найістотнішою рисою є відлюдкуватість. «Душевна самота навіть не обтяжує шизоїдного, кот­рий живе у своєму світі, своїми незвичними для дітей цього віку інтересами». Такі люди часом демонструють зовнішню байдужість до інших. Вони погано розуміють стан інших людей, їхні переживання, не вміють співчувати. Їхній внутрішній світ найчастіше сповнений різних фантазій, особливих захоплень. У прояві своїх почуттів вони досить стримані, не завжди зрозумілі для оточення, котре їх зазвичай не дуже любить. Це — вчені й апаратники з академічного середовища.

8. Епілептоїди часто допікають оточенню, особливо в ран­ньому дитинстві. Вони претендують не просто на лідерство, а на роль володаря. У групі встановлюють свої жорсткі, майже терористичні порядки, причому їхня особиста влада в таких групах тримається переважно на добровільній покірності інших або на страху. В умовах жорсткого дисциплінарного режиму вони нерідко почуваються на висоті, «вміють догодити начальству, домогтися певних переваг, заволодіти... постами, що дають у руки... владу, встановити диктат над іншими». Властиво політикам, військовим.

9. Істероїдний тип. Головна риса — жага постійної уваги до своєї особи. У даного типу прояв­ляється схильність до театральності, позерства, самозакоханості й хизування. Такі люди болісно реагують, коли в їхній присутності іншим приділяють більше уваги, ніж їм самим. І щоб уплинути на оточення, привернути до себе увагу, вони часто беруть на себе роль призвідників і заводіїв. Водночас, будучи не здатними виступити як справжні лідери й організатори справи, завоювати неформальний авторитет, вони часто і швидко зазнають фіаско. За родом діяльності — це вічні професійні опозиціонери, хоч би де вони працювали.

Всяке «перевантаження» однієї з рис характеру рано чи пізно призводить до її емоційного вигоряння. Виниклий «попіл» — це професійна база стереотипів. Як­що оцінювати таку деформацію як «погану», то потрібно як мінімум пам’ятати, що об’єктивних оцінок, висловлених хоч би ким, у природі взагалі не існує. Можна змінити сприйняття, «відморозившись» від подразника — популярний і ефективний метод.

Можна помріяти про соціальну інженерію, де колективи формують за принципом взаємодоповнення. Скажімо, начальник — садист, підлеглі — мазохісти. З країнами ж таке буває?

Або в стилі західного менеджменту — раз на кілька років здійснювати примусову ротацію кадрів. Проте вибори, покликані символізувати ефективність такого методу, трохи хоч і підліковують ситуацію, але аж ніяк не зціляють. Отже, усупереч гучним заявам, немає на цю справу (на зцілення від професійних деформацій) справжнього соціального запиту, як у прикладі з поліетиленовим пакетом на голові.

Скарги українців на соціальний дискомфорт — найгучніші в Європі, але не найвагоміші. І значна частина проблем від професійної деформації — це деформація власного світосприймання. Адже людина більше вірить не тим, хто їй допомагає, а тим, хто її розважає. Навіть якщо вони при цьому дуже деформовані. Покохала ж прекрасна Есмераль­да в романі «Собор Паризької богоматері» кривоногого горбаня і п’яницю Квазімодо? Тому що — професіонал...