Снігова людина з Одещини

Місцеві жителі звуть його Мошул, що в перекладі з молдавської означає Дід. З’являється це чудовисько, аналогів якому етнографи не знають, в одному-єдиному селі на Одещині — в Орлівці Ренійського району. Це — крайня південно-західна точка України, Нижнє Придунав’я, Бессарабія, добряче напоєна сонцем і водою. Зими тут сіро-брунатного кольору, сніг — рідкість і радість. І ось в один із таких зазвичай похмурих днів, у ніч із 24-го на 25 грудня, в Орлівці починається свято, якого ви не побачите більше ніде. Відразу зазначу: молдавани — народ православний, і жодного стосунку до католиків не мають.

Отже, сьогодні ми з вами їдемо в Орлівку, щоб на власні очі побачити місцеву «снігову людину», котра нагадує шамана поганського племені, походження якого вченим ще потрібно вивчити.

…Останній рейсовий автобус переповнений: жителі околишніх міст і сіл хочуть потрапити в Орлівку на Різдво. Галасливий бессарабський народ (коли бабця з четвертого місця розмовляє зі знайомою, котра сидить на двадцять четвертому, і таких співрозмовників — цілий салон; година їзди — і головний біль забезпечено) сьогодні загадково мовчить.

В Орлівці вулиці порожні. Завмерло життя на подвір’ях. Навіть дим із димарів не йде. Забилися в будки собаки, не реагуючи на перехожих... Жах!

Цього дня ніхто з жителів села не покидає своїх жител — слід бути вдома і чекати рідню з інших населених пунктів. Господині на літніх кухнях, набравшись терпіння, готують традиційну молдавську страву — сармале. За рецептом — ні дати ні взяти голубці, але значно менших розмірів. Кожна молдаванка вважає справою честі згорнути голубець розміром із півмізинця.

— Та що новорічні свята — от спробуй-но накрутити сармале на весілля в триста душ! Ох! — тяжко зітхає господиня. — У нас так вважається: що мініатюрніші сармале, то краща хазяйка.

До прийдешнього свята готують домашню ковбасу, холодець зі свинячих ніжок, до яких подається хрін на червоному вині — настільки міцний, що, здається, очі вилізуть з орбіт. А ще буде фрептуре, що в перекладі означає «те, що з печі», напевно, аналог печені. Але до м’ясного ще рано братися — 24 грудня в Орлівці останній день посту. М’ясні напівфабрикати господиня поставить у піч лише перед світанком.

Цієї ночі не можна спати. Утомленим останніми приготуваннями господарям це нелегко. Злипаються очі в дітей. Але треба терпіти: Мошул може прибути в будь-який момент... На подвір’ї горить світло, означаючи, що господарі чекають. Час гаємо за розмовою.

Мені розповідають, що Орлівка ділиться на дві частини — Кятре і Педуре. Напередодні Різдва на кожній половині села збираються молоді люди, які відслужили в армії. Вони мусять із точністю до кожної деталі повторити обряд предків. Готуються атрибути: маска Мошула, заздалегідь замовлена у місцевого майстра. Її виготовлено із чудово вичинених шкір — кролячих і козячих, вона прикрашена шкіряними ремінцями, кінським волоссям, вовняними нитками, бобами. Над головою Мошула — щось схоже на німб у квітах і яскравих стрічках. На поясі головного персонажа будуть укріплені чотири важкі дзвони, що їх можна побачити на шиях биків, які пасуться в степу. Костюм Мошула досить важкий. Бігати в ньому всю ніч вулицями села, з хати в хату — все одно що здійснити марш-кидок у протигазі з бойовим спорядженням. Тому головну роль довіряють найдужчому і найвитривалішому. Важливо, щоб парубок був добре вихований, адже на ньому лежить відповідальність за все і всіх (уночі буде випито чимало вина).

Інші юнаки на Різдво вбираються у військову форму: одна частина села — у тільники, бушлати та безкозирки, інша — у камуфляж десантників чи прикордонників. Таким чином, дві команди, на чолі яких стоїть свій Мошул, легко розрізнити.

До 40-х років минулого століття, тобто до приходу в Бессарабію радянської влади, молоді люди вдягали форму румунської армії. Що було ще раніше, коли ці землі були російськими, молдавськими, турецькими, навіть старожили сказати не можуть. Однак військова форма дійових осіб — атрибут обов’язковий, адже йдуть у бій армії, війська, раті. І для кожного молодого жителя Орлівки участь у різдвяному святі — визнання його зрілості, сили, мужності.

Кожна з двох «армій» ділиться на дві групи: чата маре (великий гурт) і чата Мошула (гурт Мошула). Їм потрібно за ніч побувати в усіх дворах. В Орлівці — понад тисяча дворів, отже, на кожного Мошула припадає по п’ятсот. Щоб устигнути, пересуватися доведеться тільки бігом. Після нічних трудів «армії» зійдуться в битві.

Але ось, нарешті, почувся барабанний бій і звуки кларнета — саме ці два інструменти постійно супроводжують дійових осіб. Це означає, що ось-ось прибуде чата маре, котра співом пісень сповістить про радісну звістку — народився Ісус Христос. Чата маре також дасть знати про швидке прибуття Мошула.

Дорослі підхоплюються, виходять на двір. Хлопці, які вихором увірвалися у хвіртку, співають хором куплети молдавською мовою. Це — колядки. Старожили стверджують, що колись їх було близько ста, на всі випадки життя. До наших днів дійшло з десяток — колядка на хазяїна, на подвір’я, на дівчинку і дівицю, на хлопчика, юнака, «оленя» (парубка в розквіті сил), на примаря (сільського голову) й кількох інших. Кажуть, особливо приємно колядувати в оселях, де живуть молодята: молодий чоловік, який уперше зустрічає Різдво в ролі хазяїна, дуже щедрий.

Хлібосольними бувають і сім’ї, в яких з’явився первісток, — вони щедро обдаровують колядників грішми, пригощають домашнім вином. Кожна господиня вручає чата маре калач, який нанизують на довгу тичину. Завдання перше: треба перевершити «конкуруючу фірму», котра колядує на іншій половині села, за кількістю зібраних калачів.

Аж ось у дворі з’являється Мошул у супроводі другої «роти». Маска настільки жахлива, що жодна дитина не наважиться вийти у двір — страшно! На розпитування дітей, чому Мошул такий жахливий, дорослі відповідають: «Щоб злякалися злі духи».

Мошул у якомусь доісторичному шаманському танці, відкидаючи корпус назад, активно рухає стегнами, через що брязкають усі дзвони на його поясі. Тим часом його воїни несамовито луплять землю півтораметровими мачуками — кийками з туго зв’язаної рогози. Мачуками молотять не лише у дворах, а й по всьому своєму шляху — по дорогах і тротуарах, проганяючи із села нечисть.

Господарі дякують армії Мошула — підносять вино, дають грошей, зазвичай від 10 гривень і вище, залежно від статку. Окремо дозволяється винагородити грішми головного героя.

Маска ніде не затримується — за ніч треба побувати в кожній хаті, не пропустивши жодної, інакше господарі дуже образяться. Існує повір’я: якщо Мошул не зайде у двір, це лихий знак — чекай у наступному році нещасть.

Ну, ось наразі й усе. Тепер можна закладати чавунці, сковорідки, жаровні в піч, щоб рано-вранці усією сім’єю розпочати трапезу. З Різдвом Христовим! Але найцікавіше — попереду.

Ранок. До центру села стягується народ. Кожен уже відзначив свято скляночкою вина і закусив вийнятими з печі сармале. Настрій піднесений. Знову чутно звуки кларнетів і барабани — Мошули на підході.

Сьогодні в Орлівці багато гостей. Сьогодні в Орлівці — закордонні журналісти. Відеокамери пожадливо ковтають кожен епізод дійства.

Що символізує головний персонаж свята — Мошул?

— Бувши молодим, я те саме запитував у старожилів, — розповідає Андрій Лунка, колишній сільський голова Орлівки. — Але й вони вже не пам’ятали цього. Священики думають, що Мошул прийшов до нас із часів язичництва. Версія така: наші предки наприкінці грудня, коли день починає збільшуватися, вклонялися богу Сонця. З прийняттям християнства поганське свято якимось чином «наклалося» на Різдво. Зараз ніхто не може з точністю сказати, що означає ця маска. Але рік у рік, із покоління в покоління ми повторюємо те, що робили наші діди й прадіди. В Орлівці народ упертий. Лише завдяки цій рисі характеру вдалося зберегти свято в первісному вигляді.

Чому Мошула супроводжують воїни? На це питання намагається знайти відповідь політолог Андрій Потиліко:

— Ці місця надзвичайно багаті на історичні події. Тут, у Нижньому Придунав’ї, боролися войовничі фракійці та гети, степами проносилися безстрашні скіфи, горді римляни, неприборкані сармати. Зі своїми ворогами тут воювали давні слов’яни. У період піднесення Молдавське князівство завдало однієї з найбільш нищівних поразок непереможному османському війську — це була Куликовська битва місцевого масштабу, котра здивувала тоді всю Європу. За ці землі Росія не одне століття воювала з Туреччиною. Таким чином, ми бачимо, що народи, котрі з глибокої давнини населяли Нижнє Придунав’я, вирізнялися яскраво вираженими войовничими рисами, практично в усіх були сильні військові традиції. Тому я не дивуюся, що в Орлівці донині збереглося таке шанобливе ставлення до молодого воїна, що тут так престижно служити в армії. У даному разі — в «армії» Мошула.

— Коли ми показали цей обряд на міжнародному фестивалі в румунських Яссах, усі знавці фольклору були просто вражені, — розповідає Марія Катаной, уродженка села, котра десять років очолювала районний відділ культури. — Мошул справив справжній фурор!

А музика дедалі ближче. Чата маре і чата Мошула, забігаючи в кожен дім, поступово наближаються до центру села. І в однієї, і в іншої групи вже по три тичини з калачами. О дев’ятій ранку чати, розпалившись, перетинають умовну межу, за яку не мали права переступити вночі, і починають колядувати на «чужій території» з метою зібрати якнайбільше калачів. На головних уборах багатьох хлопців — білі парафінові квіточки. А це що означає?

— Якщо в будинку живе дівчина, вона мусить одному з юнаків подарувати таку прикрасу, — пояснює Андрій Лунка. — У декого, як бачите, тільки одна, а в іншого вся голова заквітчана. Тепер видно, хто у нас перший хлопець на селі!

Ще година — і Мошули під звуки вже подвоєного ансамблю поступово сходяться в центрі села. Навколо масок у хороводі вихором мчать «охоронці», несамовито витанцьовуючи, з останніх сил. Нарешті два хороводи з’єднуються в один великий, і Мошули в дикому, доісторичному танці сходяться один з одним.

Головні герої свята, як видно, — не люті вороги, а доброзичливі суперники. Ватажків піднімають на плечі, притримуючи за гомілки, і Мошули на очах у всього народу підносять один одному дарунки.

— Тут дозволені імпровізації та сюрпризи, — пояснює голова сільгоспкооперативу Микола Александров, один із хранителів традицій. — Можна «колегу» облити шампанським або як подарунок витягти з-за пазухи голуба, відпустивши його в небо.

Привітавши одне одного при всій чесній громаді, випивши вина, Мошули прямують до примаря: для сільського голови — персональна колядка. Іван Кіронакі, голова сільради, щедрий на подяку — і це останнє грошове вливання в бюджет двох «армій».

Після цього починається кульмінаційне дійство — змагання, сутичка, битва. Обходиться вона без кровопролиття: сильніша рать визначається перештовхуванням. Гурти колядників знову піднімають своїх ватажків угору, немов знамена, і армія навалюється на армію. Починається шалена тиснява, з останніх сил. Жителі села запекло вболівають — кожен за своїх. Але ось один із Мошулів заточився і завалився. Переможці радіють!

— Не може бути в селі двох лідерів. Лідер має бути один, — пояснює Марія Катаной.

Армії-переможниці відразу вручають стриноженого живого баранця. Молоді люди одразу прямують у дім, де живе Мошул-переможець: там вони заб’ють баранця і приготують із нього каварму: тушковане у величезному казані м’ясо, добряче приправлене червоним гірким перцем — ардеєм. Традиційна молдавська каварма настільки міцна гіркотою, що її доводиться активно запивати вином.

Кілька слів про такий важливий атрибут свята, як домашнє молдавське вино. Напій цей темно-червоний, густий, у ньому — уся таблиця Менделєєва. Кожен господар по осені заготовлює щонайменше тонну такої «таблиці». І хоч би скільки було діжок у льосі, все одно до вина нового врожаю не вистачає.

Залишається непоставленим останнє запитання: чому жителі Орлівки святкують Різдво 25 грудня? «Скринька», виявляється, відчиняється просто:

— Це християнське свято завжди йшло перед Новим роком, — каже хранителька звичаїв Марія Катаной. — Коли Новий рік стали відзначати за новим стилем, наші предки й Різдво перевели на новий стиль. Хочеться новорічної ночі накривати багатий стіл і їсти м’ясне.

Звісно, жоден священик, який несе службу в храмі цього села, не вітає того, що роблять жителі Орлівки в ніч із 24-го на 25 грудня. Дехто з поваги до панотця тримає піст аж до 7 січня, обмежуючись на свято рибою, якою повні місцеві озера. Та все ж «перемогти» Мошула не зміг ніхто — ні шанований у селі настоятель храму, ні свого часу бюро райкому партії. Жителі Орлівки — народ непохитний.