Сніг у Пекіні

Падав сніг. Чоловік повертався з побачення з Жінкою. Похилена голова, похнюплені плечі. Притрушений снігом букет троянд, якого Вона не взяла. І тільки сніг замітав за Ним стежку...

Таким я побачив один із малюнків українського художника Майкла Мерфенка в Пекіні. Тепер це — моя картина, і Мерфенко до неї вже не має жодного стосунку. До чого тут автор — він малював щось інше, я ж змалював собі в серце Сніг.?

Нещодавно в Пекіні відбувся XXIV Всесвітній конгрес філософії права та соціальної філософії. Його тема «Світова гармонія та верховенство права» мала, як на мене, відбити два погляди — східноазійський конфуціанський та європейсько-американський ліберальний — на роль права у стосунках людей у суспільстві та світі. Понад півтисячі учасників із сорока п’яти держав, понад п’ятдесят секцій протягом п’яти днів. Мозковий штурм, надзвичайний масштаб і велика — друга за чисельністю після китайської — українська делегація. Піднебесна — фантастична країна, темпи розвитку якої не можуть не викликати поваги.

З іншого боку — на конгресі домінували самопрезентації, дискусії були слабкі, відчувалося приховане прагнення багатьох азійських учасників довести свою західну ідентичність, відданість ідеї верховенства права як «незаперечній загальнолюдській цінності», свою готовність відмовитися від власної самості заради примарної вселюдськості. З іншого боку, переконаність багатьох західних учасників — ні, не у вищості свого світобачення, а в його єдиноможливості.

За дивною термінологією?сучасного киргизького геолога і мислителя?Ільяса Садибакасова, західні люди можуть бути названі?рептилоїдами, а?одними з визначальних характеристик їхнього світогляду є раціоналізм та індивідуалізм. Східні ж — інсектоїди — є колективістами, визнають цінність загальної гармонії вищою за інтереси окремої людини. Химерні слова виражають загалом відомі ідеї, на яких не спекулювали лише ледачі. Але ж метафора виразна.

Отже, світовий конгрес?мав?стати?місцем діалогу?інсектоїдів та рептилоїдів. Видається, що такої ролі він не виконав. Рептилоїди здебільшого залишилися «при своїх». Інсектоїди, дещо кумедні у своєму прагненні стати кимось іншим, навіть із допомогою універсального механізму приховування відмінностей не західного мислення — перекладу на англійську мову, — не були достатньою мірою почуті.

Своє бачення проблематики форуму запропонував художник Майкл Мерфенко — дивна?особистість, живий колаж?з?культур?і?суспільств, київський?художник шотландсько-ірландського походження, котрий виховувався?як?професіонал?у Бельгії та Німеччині. Його проект «Інсектоїди та рептилоїди — пошук гармонії» в останній день роботи конгресу увазі учасників запропонувало мистецьке об’єднання «Клініка Дорошенка і Грищенко».

Творчо переосмислюючи автентичність «інсектоїдної» художньої образності, Мерфенко?п’ять днів малював китайською тушшю на китайському ж рисовому папері, а куратор проекту Костянтин Дорошенко в цей час створював оригінальний філософський есе-відгук на живі дискусії науковців. Результатом стала графічна інсталяція та виданий у Пекіні арт-бук. Утопічна автентичність! Утопічна книга в утопічній країні Китай, яка (принаймні поки що) без воєн підкорює собі світ, але ризикує втратити свою «китайськість».

Презентація відбулася в Пекінському залі науки. Не було жодного мистецтвознавця, самі юристи. Ті, хто приїхав на пекінський конгрес, щоб зрозуміти сутність світобачення іншої — незахідної — людини.

На відміну від західних інтелектуалів, таке мистецтво все ще справляє дивне враження на людей, чия ідентичність формувалася в епоху «соцреалізму». На малюнках — незрозумілі, неоднозначні, химерні образи, нічого реалістично-знайомого. І відчуття: ми на додатковій секції, запропоновано лише одну доповідь. Чому одну — тому що ми не поспішаємо запропонувати свої думки, натомість хочемо «спожити» ці малюнки. Ми прагнемо класифікувати побачене, покласти його на певну поличку в нашому систематизованому знанні про світ і суспільство.

Але ж?ця графіка?мала бути намальована кожним із?нас, текст?про?неї настільки?ж?написаний, наскільки й?відсутній. Мерфенко і?Дорошенко запросили?нас?на наші власні виставки, запропонували написати власні тексти. І дискусія вибухає.

Зрозуміти, що це — мистецтво, можна за умови, коли кожний глядач відтворює кожний об’єкт у своїй свідомості сам. Несміливі слова одного з присутніх класиків російської юридичної науки про те, що на малюнку, на якому особисто я побачив дивну квітку, зображено жінку, що купається, були зустрінуті сміхом. Але хіба жінка, яка купається, не є квіткою, морем, піснею?

Хіба не прагнули ми, їдучи до Китаю, пізнати іншого — як іншого, але рівного у своїй гідності? Але якщо я вважаю іншого гідним, я не можу прагнути зробити його подібним до себе, я визнаю його право бути іншим і навіть залишатися незрозумілим для мене. Достатньо цього іншого просто прийняти, дозволити йому бути несхожим, залишити йому плекати гармонію — адже цей інший залишає нам право боротися за верховенство права. Так відбувається й право Мерфенка-митця на ненаукове, утопічне конструювання реальності, а його бачення міжцивілізаційних взаємин може виявитися глибшим і автентичнішим за те, яке пропонують учені.

Проект справді слугує кращому розумінню (не так інтелектуальному, як емоційному) тези, яку резюмує у своєму есе Костянтин Дорошенко: «Толерантність — нелегка чеснота. Чим ближче людина до реалій банального життя, тим більшого внутрішнього служіння вона вимагає».

На аркуші рисового паперу — хаотично розташовані краплі туші. Хтось сказав, що туш розлилася. У Мерфенка, можливо, розлилася. А я намалював у своїй свідомості сніг, і себе, і запорошені квіти. А можливо, не було квітів? Можливо. А можливо, Чоловік їх тримав і йшов на побачення до Жінки? І Вона чекає на нього, одягнувши улюблену сукню? Химера? Безумовно. Мистецтво? Не знаю. Але для мене у спекотному пекінському вересні падав сніг. І я не хочу, щоби він падав іще для когось. Це як побачення з Коханою — лише наше і лише для нас.

Можливо, таким і має бути мистецтво — картина повинна розмовляти з глядачем, глядач не повинен бути лише спостерігачем-споживачем, але — митцем. Можливо, сучасне мистецтво має вірити у творчість глядача. І бодай завдяки цьому воно може бути гідним поваги. Це так, роздуми. Я не розумію сучасного мистецтва. Я вдячний за те, що воно розуміє мене. І ще: я вдячний Мерфенку за сніг...?