СМЕРТЬ ШІСТДЕСЯТНИЦТВА

Жаль. Завжди жаль прощатися з міфами. Нинішні події часто порівнюють зі студентським голодуванням 1990 року. Але тоді, крім молодого, певною мірою трохи навіть божевільного запалу, був старий, розбитий паралічем Олесь Гончар, який зважився кинути на знак підтримки студентів свій партійний квиток. Обтяжений минулою колаборацією з режимом, він за сам цей вчинок має більше право залишитися в українській історії світлою плямою, ніж за свій розрекламований, але занудний «Собор».

Злам тисячоліть зруйнував міф про шістдесятництво. Це був міф про інтелектуалів, що не бояться засвідчити власну позицію. Їх не було багато. Їхньою зброєю була не агресія, а талант. А на вістрі їхньої зброї було Слово. І все, що їм потрібно було робити,—це лише те єдине, що вони вміли, — НЕ МОВЧАТИ. І ось, коли суспільство як ніколи потребує голосу моральних авторитетів — усі раптово оніміли.

Це не щодо моральності чинних політиків і владоможців. Зрозуміло, що ніхто не зможе нічого закинути особам типу Кравчука. Колишній ідеолог зможе орально викрутитися з будь-якої ситуації. Треба було — захищав Союз, ситуація змінилася — обгрунтовував державність. Поза сумнівом, хоч яка б сторона перемогла, а він буде серед переможців. Ще кумедніше було б критикувати кого-небудь на кшталт Потебенька, ані моральний, ані інтелектуальний рівень якого не викликає жодних сумнівів. Це було б, що називається, «нижче плінтуса». Так, якби за столом у пристойній компанії ви повели розмову про асенізаційні спроможності вашого зливного бачка в туалеті. Не йдеться і про керівників націонал-демократичних партій. Хто знає, з чим пов’язана двоїста позиція Костенка, Стецько, Удовенка, Пинзеника? Навіть не обов’язково на кожного з них і справді в адміністрації Президента має бути своя папка компромату. Логіка політичної боротьби не завжди дозволяє радикальні кроки. Хоча, безперечно, трохи прикро. Де-факто функцію політичної опозиції замість них на себе перебрала журналістика (покоління тридцятилітніх), хоча це й аномально для нормального суспільства. Але ж, окрім політиків, у суспільстві ще мають бути ГРОМАДСЬКІ ДІЯЧІ. Політик за своєю суттю хоче завжди подобатися. Тому він не може дозволити собі відриватися від загалу більше, ніж на півкроку вперед. А громадський діяч може випереджати суспільство хоч на два кроки, хоч на десять. Громадський діяч може дозволити собі піти проти більшості і бути закиданим камінням цією неосвіченою більшістю.

І ось сьогодні, на жаль, вмирають старі авторитети.

Що, хіба не розумів Микола Жулинський, що на партгоспактиві в Жовтневому палаці Пустовойтенко і Суркіс постануть природно, а особисто він — жалюгідно? А де Іван Драч ? Окрім міністерського портфеля, здається, він ще обіймає посаду голови Конгресу української інтелігенції. Чи українська інтелігенція з усіх видів політичної кризи реагує лише на мовне питання, а решту часу займається відрощуванням бороди? Чорт візьми, а безпортфельні Іван Дзюба та Мирослав Попович чого бояться? Хто ще тут претендував бути моральним авторитетом? АУ!!!

Колись у Давній Греції, здається, Солон прийняв такий закон, що за ситуації кардинального вибору заборонялося (мало не під страхом смертної кари) займати угодовську нейтральну позицію. Неодмінно слід було визначитися. А в подальшій історії всі найбільші злочини ставали можливі лише внаслідок загальної апатії. Апатія — співучасник злочину. Це позиція добровільного згвалтування.

Шістдесятництво було міфом. Міфом про інтелігенцію. І деградація шістдесятництва сприяє остаточній деградації інтелігенції в старому розумінні. Кілька днів тому в Київському національному університеті імені Т.Шевченка на одному з факультетів, де викладає моя дружина, декан зібрав викладачів і намагався зобов’язати їх стежити, щоб студенти не брали участі в акціях, «самі знаєте яких». У Рівненському університеті і взагалі вже повідраховували студентів-«опозиціонерів» (звісно, абсолютно безвідносно до їхньої політичної діяльності). На телебачення регулярно почали надходити повідомлення про колективні заяви обласних рад, «громадськості і трудових колективів» проти різних рішень Верховної Ради (і зокрема проти неблагонадійного Закону про вибори). І вже для абсолютної аналогії з конвульсуючим СРСР на тому ж ТБ почали крутити інтерв’ю з перехожими, що, мовляв, треба не мітингувати, а працювати більше. Єдина відмінність: тоді, в жовтні дев’яностого, ще й конкретизували— «студенти краще б картоплю збирали».

Повтори ніколи не лякали. Прикро інше. Як швидко система змогла асимілювати колишніх борців за незалежність. Так померли шістдесятники. Померли невчасно і померли безславно. Це не протиставлення різних генерацій. У кожному поколінні вистачає своїх героїв і своїх Іуд. Померло шістдесятництво як міф про покоління інтелігентів — борців за демократію. Помирають старі міфи про те, що всі, хто боровся за незалежність України, і що всі, хто розмовляє літературною українською, справді демократи.

Помирає авторитет тих, кому довіряли. Я не скажу, як Головатий, що я більше не хочу жити в цій країні. Я якраз хочу в ній жити. Але я хочу жити в країні і в суспільстві, де ще можна комусь довіряти.

Нинішні події народять нових героїв і нових лідерів. Це абсолютно не гарантує, що у своїй подальшій діяльності вони засвідчать відданість інтересам демократії і свободи. На жаль, наявна радикальна опозиція також дуже не однорідна, і за складом учасників, і за їхнім рівнем. Але принаймні у них буде шанс стати новим міфом.

Нація потребує позитивних міфів. Але ще більше нація потребує позитивних вчинків.