Смерть Алли Горської

Я пишу ці нотатки з високою мірою відповідальності також тому, що добре пам’ятаю всі події, принаймні з 1962 року. Отже, головний день мого життя — 28 листопада 1970 року. Рано вранці мати вийшла з нашого помешкання по вулиці Рєпіна (нині Терещенківська), 25, кв. 6, щоб їхати у Васильків. Вона попередньо домовилась із моїм дідом Іваном, що забере швацьку машинку «Зінгер», виробництва початку століття — родинну реліквію. 2 грудня 1970 року маму знайшли мертвою з переломом основи черепа в льоху у будинку свекра Івана Зарецького. Удар було нанесено ззаду тупим важким предметом.

Івана Зарецького, якого з дня 28 листопада ніхто не бачив, було знайдено 29 листопада мертвим поблизу залізничної станції Фастів-2, що в 35 кілометрах від його помешкання. Він лежав на залізничній колії з відрізаною потягом головою. Прокуратура Київської області швидко дійшла висновку, що Іван Зарецький, убивши з особистої неприязні невістку, наклав на себе руки. І вже 23 січня 1971 року кримінальну справу відносно вбивства Алли Горської з причини смерті підозрюваного було закрито.

Треба сказати, що мати виросла в напрочуд успішній як на ту добу родині. Мій дід Олександр Валентинович Горський пережив усю сталінщину на керівних посадах у галузі кіно — був директором Ялтинської, Ленінградської, Київської кіностудій. Втім, мати добре пам’ятала настрої очікування нічного арешту у другій половині 30-х. Та далі їй з моєю бабусею Оленою довелося пережити дві блокадних зими у Ленінграді, коли смерть від голоду стала звичайною, буденною справою. Навесні 1943 року на фронті загинув брат Арсен, а влітку Алла з матір’ю евакуювалися до Алма-Ати, де їх уже чекав батько — там знаходилась об’єднана кіностудія.

Мати переїхала з батьками до Києва наприкінці 1943 року. Навчалася у Республіканській художній школі у Володимира Бондаренка; 1954 р. закінчила Київський художній інститут, її вчителями були Михайло Шаронов та Сергій Григор’єв.

На піднесенні оманливої відлиги вона працювала у селах Чорнобильського району, де створено полотна — «Прип’ять. Паром», «Абетка», «Хліб». Художниця розробила ескізи до вистав «Ніж у сонці» за поемою Івана Драча, «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, «Правда і кривда» Михайла Стельмаха, режисером яких був тоді ще зовсім молодий Лесь Танюк. Вистави, майже готові до постановки, було заборонено — п’єсу Куліша у Львівському драматичному театрі, а Стельмаха в Одеському.

Початок 1960-х років був часом напружених творчих пошуків — у техніці лінориту та малюнка мати створила галерею портретів — Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка; графічними засобами дала нове трактування образів Тараса Шевченка, Олександра Довженка. Тоді ж, на початку 60-х, вона досконало вивчила українську мову, хоча й говорила з певним пітерським акцентом. Алла Горська була одним з організаторів Клубу творчої молоді «Сучасник» (1959—1964). У 1962—1963 роках разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком виявила місця поховання розстріляних НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, у Биківні, про що й було зроблено заяву до міської ради, яку автори назвали Меморандум № 2. Очевидно, саме тоді вона стала добре відома у КДБ.

У 1964 році, до 150-річчя Тараса Шевченка, Алла Горська у співавторстві з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко та Галиною Севрук створила в Київському університеті вітраж «Шевченко. Мати». Вітраж було знищено адміністрацією університету за вказівкою секретаря міськкому КПУ з ідеології Бойченка. Скликана після цього комісія за уламками кваліфікувала його як ідейно хибний, і Аллу Горську виключили зі Спілки художників.

У зв’язку з арештами української інтелігенції у серпні—вересні 1965 року мати неодноразово викликали до КДБ як свідка та на очні ставки. 16 грудня того ж року Алла Горська подала скаргу прокуророві УРСР. Це були її перші відкриті сутички з органами держбезпеки. Алла Горська була присутня на процесі В.Чорновола у Львові у 1967 році, де з групою киян написала протест проти незаконного ведення суду.

Мати листувалася з тими, хто відбував покарання в таборах; систематично з Опанасом Заливахою. Її листування я опублікував у часописі «Київ» за грудень 1990 року. Ця публікація виявилася на часі і була досить резонансною — на неї часто посилались. У квітні 1966 року Горська підписала клопотання на захист Опанаса Заливахи.

Правозахисники, та й вояки ОУН—УПА, які відбули покарання, після повернення з табору зверталися до неї по підтримку, зупинялися у нашому київському помешканні. Причому ці зустрічі відбувалися в обстановці оптимізму та бадьорості. Євген Сверстюк зробив припущення, що це викликало особливу лють у КДБ, адже вони «створили цілу систему перевиховання людей, а якась художниця зводить усю роботу нанівець. Вийшовши з таборів, вони замість того, щоб злякатися, відразу потрапляють у бадьоре антирадянське середовище».

У 1968 році Алла Горська підписала громадського листа на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних процесів. Цей документ з’явився в обстановці настроїв, викликаних чехословацькими подіями — Празькою весною-68. Він відомий під назвою «Лист-протест 139-ти». Лист було написано у стриманих формулюваннях, обережно та толерантно. У ньому зверталась увага на відхід від рішень ХХ з’їзду КПРС, порушення соціалістичної законності.

Після невеликої паузи почались адміністративні репресії проти підписантів. По Києву та Україні поширювалися чутки про існування терористичної бандерівської організації, що «скеровується» західними спецслужбами. Одним із провідників цієї організації називалась Алла Горська. Того ж року її знову виключили зі Спілки художників. Нині відомо, що після введення радянських військ до Чехословаччини у серпні 1968 року ЦК КПРС прийняв закрите рішення про посилення ідеолого-пропагандистської діяльності, у тому числі доручивши КДБ СРСР посилити роботу проти дисидентського руху. У Кремлі гору брали сталіністи. Мій батько Віктор Зарецький пізніше згадував, що саме з другої половини 1968 року він почав відчувати настороженість багатьох людей у спілкуванні з ним і мамою.

За ними стежили (часто демонстративно), погрожували. Від випадкових перехожих чи невідомих попутників у транспорті можна було почути: «Вы доиграетесь, еще не такое будет» і таке інше. Кілька разів я сам був свідком таких випадків. Під нашим будинком часто крутилися «топтуни». Поява так званого зовнішнього спостереження чи його посилення могли бути сигналом того, що готується арешт.

Її викликали в КДБ як свідка на допити та на очні ставки. Гебісти вели з нею специфічні «спасенні бесіди». Вони закликали її отямитися «поки ще не запізно», переглянути своє ставлення до радянської системи, умовляли — «Ви мимоволі працюєте на наших ворогів за кордоном» тощо. Ці розмови поступово переходили в попередження й погрози. То була їхня звичайна тактика —психологічно переломити людину.

Сусіди по комунальній квартирі перед від’їздом до Ізраїлю у 1973 році розповіли, що у 1964 році дозволили співробітникам КДБ установити в себе стаціонарний мікрофон, спрямований на наше помешкання. За деякими дрібними ознаками було очевидно, що й телефон прослуховується.

У 1970 році Аллу Горську викликали на допит в Івано-Франківськ у справі заарештованого тоді Валентина Мороза, де вона відмовилася давати свідчення. За кілька днів до смерті висловила жаль з приводу того, що не поїхала на суд, та склала протест до Верховного суду УРСР стосовно незаконності та жорстокості вироку.

Усі друзі матері, які виступили на її похованні 7 грудня на Берковецькому кладовищі: Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель, Олесь Сергієнко, були невдовзі заарештовані. У світі дізналися про трагедію з самвидавівського «Українського вісника №4», редагованого В’ячеславом Чорноволом; він написав і текст про її смерть. Пізніші численні публікації на Заході, а з 1989 року і в Україні, грунтувалися саме на цьому матеріалі. На початку 1972 року в якійсь гнітючій, моторошній обстановці проходили арешти. Засуджували на тривалі терміни: як правило — сім років табору та п’ять років заслання. Ці арешти вдарили по нашій еліті. Для багатьох вони стали початком пекельного кола, з якого вже не було вороття — Іван Світличний повернувся до Києва смертельно хворим, Василь Стус, уже наприкінці 1989 року, в труні. Почав використовуватися метод юридичної фальсифікації — правозахисників судили за сфабрикованими кримінальними справами, а також — метод репресивної психіатрії.

Достатньо погляду на перелік правозахисних акцій Алли Горської, щоб зрозуміти: вона багато років була очевидним кандидатом на політзону ГУЛАГу за статтею «Антирадянська агітація та пропаганда». Та й на допитах у КДБ трималася з викликом, безстрашно. Гебісти свою неспроможність завербувати людину не вибачали нікому. Можна бути впевненим, що при систематичному стеженні гебісти знали, що мати постійно подає моральну та матеріальну допомогу родинам політв’язнів.

Алла Горська зі своїм чоловіком — моїм батьком Віктором Зарецьким (1925 — 1990), художниками-однодумцями — Григорієм Синицею, Геннадієм Марченком, Борисом Плаксієм, Галиною Зубченко та іншими створили у другій половині 1960-х низку великих монументальних робіт у Донецьку, Києві, Краснодоні. Це був той випадок, коли батьки знайшли свою нішу в офіційному мистецтві. І показово, що у 1968—1970 роках виконували одне з найбільших замовлень — оформлення Меморіального комплексу в Краснодоні.

Але творчість мала й інший аспект. У матері майже завжди були заробітки — невеликі кошти, що їх вона могла передати родичам політв’язнів чи тим, хто повертався з таборів. Я думаю, їй передавали з цією метою гроші й деякі київські дисиденти. Тобто, називаючи речі своїми іменами, вона була скарбником групи правозахисного руху. На ці ж цілі вона іноді отримувала посилки із США та Канади. То вже була організація не тільки з погляду КДБ.

Ці знайомства, канали обміну інформацією складалися ще з початку 1960-х, коли з’явився самвидав і почала формуватися мережа його розповсюдження. Дамо приклад, як це відбувалося. Мати придбала кілька пачок «Собору» Олеся Гончара — примірників 30—40, — і розповсюджувала їх по каналах самвидаву. Тобто, давала почитати тим, кому вважала за потрібне: з вимогою повернути книгу, або з дозволом комусь передати, або просто дарувала. Так само поширювались Іваничукові «Мальви»: хоча ці книжки не були забороненими, а, так би мовити, небажаними, притопленими. А могли бути книжки, одна з яких тягнула б за собою арешт та ув’язнення, наприклад, «Історія України», видана у Львові 1942 року — тобто при німцях.

Мати, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл були одними з головних творців тієї мережі. З цих і, можливо, якихось додаткових причин було прийнято рішення про вбивство Алли Горської з інсценуванням самогубства свекра. Втім, метод політичних убивств застосовувався в СРСР регулярно. Система була жорстко централізованою і таке рішення могло бути прийнято тільки на рівні вищого керівництва в Москві. Вже пізніше, після 1991 року, займаючись цією справою, я намагався уникати штампу «вбита КДБ», адже невідомо, чи то було КДБ, чи ГРУ Генштабу, чи якась спецгрупа, підпорядкована ЦК КПРС. Але те, що рішення приймалося на найвищому рівні, зрозуміло.

Отже, повернімося в листопад 1970 року. У той фатальний день, 28 листопада 1970 року, рано вранці вона вийшла, щоб їхати до діда Івана і до вечора мала б повернутися. Наступного дня мій батько, стурбований відсутністю дружини, викликав її на телефонні переговори, і 30 листопада телефоністка повідомила, що на переговорний пункт у Василькові ніхто не прийшов. 1 грудня батько поїхав до Василькова, де, на свій великий подив, знайшов будинок порожнім. Вікна були темні, двері замкнені, а на свіжому сніжку видно сліди найімовірніше листоноші, який приносив виклик на телефонну станцію. У міліції, куди батько звернувся, йому відповіли, що будинок не відчинятимуть: потрібні поняті, а час пізній…

Уже в самому від’їзді матері простежується слід гебістського інсценування. Дід Іван телефоном сказав, що замовив машину на шосту ранку. Можна припустити, що якісь «нові знайомі» діда у Василькові, а він жив удівцем, знаючи його обставини, запропонували йому дешево й зручно організувати вантажівку для перевезення швейної машинки, призначивши час вкрай дивний і незручний. А увечері 27 листопада до нас прийшли гості.

Якби батько поїхав з матір’ю до Василькова по швейну машинку, то план злочину на побутовому грунті зірвався б, адже за оперативним планом свекор мав убити невістку з мотивів особистої неприязні. Хоча не виключено, що були й запасні варіанти. Отже, треба було зробити так, аби мати поїхала сама. І тут у пригоді стала психологічно-побутова характеристика, укладена в процесі систематичного стеження. Мати була людиною обов’язковою і легкою на підйом. Батько ж, коли в нього не було термінових справ, вставав о 9—10 годині, а піднятись уранці, якщо він напередодні просидів далеко за північ з гостями, було для нього вкрай важко. Тому й з’явилися до нас напередодні люди. Може, режисери трагедії скористалися нагодою, а може, організували цю ситуацію, на що гебісти були великими майстрами.

Таким чином, мати вийшла з будинку сама. Цілком імовірно, її схопили, щойно вона вийшла. Темно, людей на вулицях майже немає.

Увечері 1 грудня батько повернувся останнім автобусом до Києва, він був уже на межі нервового зриву і відразу ж звернувся до знайомих. Наступного дня до Василькова приїхали близькі друзі Алли Горської — журналістка Надія Світлична та поет і літературний критик Євген Сверстюк, які наполягли на тому, щоб міліція відчинила будинок. У неглибокому льосі вони знайшли труп Алли Горської. Міліціонер чомусь намагався відсторонити Світличну та Сверстюка, хоча сумнівів у тому, що це Алла Горська, у них не було. За кілька днів до Василькова приїздив знайомий батьків Микола Гришко — там же у дворі у бур’янах він бачив покинуті накладні вуса, які могли зробити людину схожою на Івана Зарецького. Мого батька було заарештовано, і він кілька днів провів у КПЗ. Спочатку його спробували психологічно зламати, звинувативши у вбивстві дружини з мотиву ревнощів, а потім перейшли до основної версії про неприязнь Івана Зарецького до Алли Горської.

За кілька тижнів після трагедії мого батька викликали в обласне управління МВС, де офіцер на прізвище Чорний повернув йому частину особистих речей загиблих, у тому числі й дві пари окулярів його батька у футлярах. Батько поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю, і Чорний відповів: «Убито одним ударом, професіонально!». Це важливі слова, адже Іван Зарецький, якого слідство визнало єдиним убивцею, ніяк не міг бути професіоналом — він усе життя працював бухгалтером.

Привернуло нашу увагу і збереження обох пар окулярів, їх він носив завжди, і про це ми добре знали. Одні одягав, щоб читати, а другі, коли куди-небудь йшов. І важко уявити, що, збираючись лягти під потяг, дід Іван спочатку зняв окуляри, поклав їх у футляр, сховав його до кишені і лише потім виконав свій намір.

Після візиту батька до обласного управління, ні він сам, ні я, ні дід Олександр Горський жодної інформації з правоохоронних органів не отримували. Ми не знали, чому не було проведено упізнання тіла Алли Горської, нас не знайомили з результатами судово-медичних експертиз.

Так само залишилося незрозумілим, чому міліція, після упізнання тіла Івана Зарецького 29 листопада не провела в його будинку обшуку, як це зазвичай робиться в таких випадках. Також незрозуміла поведінка оперативників КДБ, які ходили по п’ятах за Горською і в професіоналізмі яких сумніватися не доводиться. За всіма правилами «наружки», якщо мати справді приїжджала до Василькова, вони мали «довести» її до самих дверей свекра і потім назад. Як вони не помітили вбивцю, що тікав із хати?

На родинній нараді було вирішено до правоохоронних органів не звертатися. Мій дід Олександр Горський вважав це не тільки безглуздим, але й небезпечним — ситуація у цілому нагадувала йому 1937—1938 роки.

У 1989—1990 роках відбувся політичний і світоглядний перелом. Улітку 1990 року у популярному тоді часописі «Україна» вийшла друком перша в Україні і резонансна стаття про Аллу Горську. 27 листопада того ж року у Спілці художників відбувся вечір її пам’яті, який тривав близько п’яти годин і який показали у теленовинах. Там же відкрилася і виставка її робіт. 1991 року Сергій Дудка зняв 20-хвилинний документальний фільм про Аллу Горську — «Усім нам смерть судилася зарання». У 1990—91 роках Всеукраїнський «Меморіал» та я звернулися до прокуратури. І отримали відповіді з прокуратури Київської області (12 квітня 1990 р. та 19 вересня 1991 р.) — мало місце вбивство на побутовому грунті, з мотиву глибокої неприязні; жодною політичною діяльністю Алла Горська не займалася, зі Спілки художників її виключали з творчих мотивів.

Слід зазначити, що кримінальна справа зберігалась у прокуратурі Київської області за №10092. За відомчим нормативом такі справи зберігаються 15 років. Тобто вона збереглася випадково — ніби як завалялася. Не виключено, що співробітники вирішили зберегти її свідомо. Як розповідав мені Сергій Білокінь, якому вдалося її переглянути, справа велика, в ній багато різноманітних матеріалів. Голова «Меморіалу» Лесь Танюк (тоді і голова постійної комісії ВР України) вивчив одержані нами відповіді, так само вивчив їх я з юристом Людмилою Вонсовською. Підготували більш грунтовні запити до прокуратури. Звернення підписали діячі культури і науки. В них вказувалося, що слідство розробляло тільки одну версію, не має прямих доказів запропонованої версії, проводилося з порушеннями Кримінально-процесуального кодексу, у ньому стільки недоречностей, що справу можна кваліфікувати як сфабриковану. Лист закінчувався вимогою: «дати доручення Генеральному прокурору України поновити кримінальну справу вбивства А. Горської на підставі статей 4, 25, 22, 227, 178 КПК України з метою встановлення подій злочину, всебічного, повного та об’єктивного дослідження обставин справи; узгодити з Головою Служби національної безпеки України Є.Марчуком вилучення матеріалів щодо діяльності А. Горської для зіставлення їх з матеріалами кримінальної справи про її вбивство, які зберігаються в прокуратурі Київської області».

Отже, запит депутата Верховної Ради України Л. Танюка генеральному прокурору України В. Шишкіну (№ 06—13/23—477 від 22.10.91 р.), в якому вказувалося на неповноту та суперечливість відповідей прокуратури Київської області, залишився без відповіді. Так само залишилося без відповіді звернення групи громадських діячів 15 березня 1992 року до генерального прокурора України Віктора Шишкіна (копія Голові СНБУ Євгену Марчуку).

Я тоді працював радником міністра культури. Лариса Хоролець у моїй присутності телефонувала генпрокурору Віктору Шишкіну і просила взяти справу під особистий контроль. Жодного результату. Коли я телефонував слідчому прокуратури, який підготував першу відповідь, той кидав слухавку. Я тоді вважав, що можна було б сильніше натиснути на прокуратуру і поновити справу. Та в таких випадках Прокуратура могла б погодитися на перегляд, але його було б проведено формально і справу так само б закрили, стверджуючи, що зробили все можливе у відповідності з чинним законодавством. Такі прецеденти по інших справах неодноразово були. Так само мені не вдалося подивитися справу, хоча я ходив до Генпрокуратури з юристом Людмилою Вонсовською — вона писала подання, ми енергійно вимагали, але все марно.

Сергій Білокінь на початку 1990-х опублікував результати свого розслідування, які я використовую у цих нотатках. Він регулярно працював в архівах СБУ, Прокуратури і в нього були особисті знайомства. У справі Алли Горської його консультував досвідчений криміналіст, старший радник юстиції Борис Тимошенко, який зробив узагальнюючу криміналістичну експертизу справи. Він виявив низку невідповідностей у версії про самогубство діда: немає картини самогубства в цілому, адже кинутись під поїзд не так просто — спереду в тепловоза є пристрій на висоті приблизно 10 см від рейок, який відкидає вищі предмети. Поїзд, що набрав певної швидкості, відкидає і досить важкі предмети. Але експертиза тіла показала, що колеса переїхали тіло, яке лежало на рейках горілиць. Матеріали справи свідчать лише про те, що І.Зарецького вперше побачили з поїзда. Але нічого більше не робилося — не уточнювали, чи це той поїзд, що його переїхав, не визначали конструкції електровоза чи тепловоза, його швидкості на цій ділянці, нікого не допитали. Не було зроблено наркологічну експертизу крові, а це особливо важливо, оскільки, коли думати, що його все ж таки вбили, то спочатку мали б «виключити», а тільки потім класти на рейки.

Не зробили й трасологічної експертизи крапель крові Алли Горської в помешканні І. Зарецького, що могло б з’ясувати положення жертви в момент удару. Діду було 69 років, він переніс обширний інфаркт, слабував на стенокардію, ходив повільно і з ціпком. І йому було вкрай складно нанести удар здоровій 41-річній людині та скинути тіло у льох. І останнє — хоча злочин відразу кваліфікувався як побутовий, він був чомусь на особливому контролі.

На початку 1990-х, я постійно спілкувався телефоном і листувався з московським журналістом Володимиром Криловським — дослідником політичних убивств в РРФСР—СРСР (1918 — 1991). Розслідування вбивства Алли Горської проведено ним на матеріалі опитування свідків та аналізу відкритих публікацій. Це сторонній погляд дослідника, метод якого грунтується на знанні діяльності радянських спецслужб, порівняльного аналізу вбивств. Його напрацювання я також використовую у своїх нотатках.

Після приходу до влади Л.Кучми у 1994 році я вважав взагалі марним порушувати цю справу. І то було, очевидно, обгрунтоване рішення. Восени 1994 р. я був на прийомі на Банковій у Пазенка, одного з радників президента, з питанням створення музею шістдесятників. Цей чоловік мислив у категоріях системи, яка існувала до 1989—1991 років.

Отже, я перейшов до іншого плану — вирішив увічнити пам’ять матері та зафіксувати матеріали громадських розслідувань. Удалося «пробити» відкриття меморіальної дошки Аллі Горській на будинку, де ми мешкали і звідки вона вийшла назустріч смерті, а також на будинку у Василькові, де було знайдено її тіло. У Національному художньому музеї пройшла виставка робіт Алли Горської. У нас не було обшуків, нічого не вилучали, тому спадщина матері збереглася. 1996 р. було видано книгу «Алла Горська. Червона тінь калини», у якій подано і матеріали громадських розслідувань. Уже на початку 2000-х Олена Левченко завершила півторагодинний документальний фільм «Алла Горська».

Поки що, можливо, живі деякі організатори та учасники злочину. Втім, сподіватися на їхнє добровільне зізнання навряд чи доводиться, хоча б із огляду на тяжкість злочину. Сергій Білокінь, як ми вже згадували, має чимало знайомих серед працівників СБУ, прокуратури. На початку 2000-х він домовився про зустріч з пенсіонером — одним із слідчих у справі Алли Горської. Він мав з ним розмову. Пенсіонер на 100% стояв на позиціях слідства 1970—1971 років, і Білокінь каже, що вийшов від нього з моторошним відчуттям, ніби повернувся у минуле.

Втім, я вирішив звернутися до Президента Віктора Ющенка зі зверненням, аналогічним поданню 1992 року.

У справі-формулярі (досьє) має бути інформація про прослуховування помешкання Алли Горської, зовнішнє спостереження, інші спецоперації. Зіставлення справи-формуляра з матеріалами сфальшованого розслідування могло б дати загальну картину злочину.

За моїми даними, отриманими від співробітників СБУ, які б не хотіли бачити свої прізвища надрукованими, відомо, що на початку 1990-х справу Алли Горської в архіві Служби було грунтовно вичищено. Отже, у них тоді були підстави, щоб принципово уникати спілкування зі мною та «Меморіалом».

Принаймні нова влада може докладніше познайомитися з методами нищення архівів, фальсифікаціями, до чого ми вже почали звикати. Це замкнене коло брехні, замовчувань варто було б розірвати. Кримінально-совкова ментальність значною мірою законсервувалася, але очищення треба намагатися робити.