Слуга короля, друг України

Київський воєвода Стефан Хмелецький був поляком. Але за життя зажив звитяжної слави серед українського козацтва.

За словами видатного українського історика Михайла Грушевського, Стефан Хмелецький «на козака привик скорше дивитися як на товариша по зброї, ніж на звичайного панського піддано­го». В сучасній Україні його ім’я забуте (С.Хмелецький навіть не потрапив до фундаментальної Енциклопедії історії України, нещодавно виданій київською «Ге­незою»). А тим часом колись сам король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський, рятівник Європи від османського нашестя 1683 року, вважав його своїм учителем.

Стефан Хмелецький герба Бонча народився 1580 року в сім’ї дріб­ного польського шляхтича, який перебував на службі у руських князів Острозьких. Бойо­ве хрещення пройшов, як для того часу, достатньо пізно — у двадцять дев’ять років, узявши участь у Московській війні (1609—1612 рр.). Військами Речі Посполитої командував тоді польний гетьман Станіслав Жолкев­ський, котрий після смерті Ва­силя-Костянтина Острозького став київським воєводою.

Через чотири роки С.Хмелецький бере участь у Тридцятилітній війні (1618—1648) у складі польських найманців на боці претендента на угорську корону Другета Гомоная, протеже Габсбургів. Проте корона дісталася суперникові Д.Гомоная — князеві Габору Бетлену, і Стефан Хмелецький повертається до Польщі.

Довго без діла сидіти не довелося: шляхтич знову потрапляє на службу під проводом Станіс­лава Жолкевського, на той час уже коронного гетьмана. Саме на цей період припадає епізод, котрий на певний час створив С.Хмелецькому не найкращу репутацію. У розпал Цецорської бит­ви (осінь 1620 р.) він із боєм вивів козаків з оточення. В цей час коронний гетьман, відбиваючись із невеличкою жменькою вояків від бусурманів, загинув. Його голову татарський мурза Кантемір відправив турецькому султанові. Слід зазначити, що від самого початку польсько-литов­ські війська були погано підготовлені до битви, у їхньому таборі панувала цілковита анархія. До всього С.Хмелецького звинуватили у боягузтві. Забігаючи наперед, скажемо, що згодом йому вда­лося відновити свою репутацію. Про нього навіть почали складати пісні. Текст однієї з них майже наполовину збігається із текстом відомої пісні про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного («Ой на горі та й женці жнуть»).

1621 року султан Осман ІІ вирушив на завоювання Речі Посполитої. На чолі 600 козаків пан Стефан, який тоді служив у київського воєводи Томаша За­мойського (майбутній коронний канцлер, тесть славного Ієремії Вишневецького), подався під Хо­тин, де в цей час збиралися об’єд­нані польсько-литовські війська. По дорозі загін наскочив на татар, які вирішили поживитися в безборонних землях. Зайд було розбито, але через це С.Хмелецький спізнився до Хоти­на, де Річ Посполита вже святкувала перемогу.

На початку 1624 року С.Хмелецький, тоді ще ротмістр, остаточно змив ганьбу: він вислідив і розбив на Західному Поділлі, між містечками Скала і Чортків, півторатисячний загін мурзи Буджацької орди Манзула, діставши при цьому тяжке вогнепальне поранення.

Менше ніж через шість місяців того ж року на Галичину вдерлися чамбули старого знайомого пана Стефана — Кантеміра-мурзи. Нападників зустрів на рів­нині між містечками Мартинів, Галич і Більшовець особисто коронний гетьман Станіслав Конецпольський. Ротмістр С.Хмелецький, який командував драгунами і козаками на правому фланзі, атакував татар на переправі бродом через Дністер і змусив їх переправлятися у менш придатному місці. Це, звісно, забрало в нападників більше сил і часу. Але не встигли татари як слід просохнути, як по них ударили основні сили коронного гетьмана. У цей час Стефан Хмелецький підтримав гетьмана фланговим ударом. Він гнав людей Кантеміра-мурзи близько 90 кілометрів. Більшість утікачів було перебито. За цю перемогу король дарував шляхтичеві посаду брацлавського хорунжого.

1626 року кримські татари знову вирушили в розбійницький похід на Поділля і Галичину. Цього разу їх вів хан Мехмет ІІІ Гірей. Ця обставина змусила Хмелецького відійти від раніше роз­роб­леного плану і вдарити прямо по його табору під Тернополем. Попри те що татари добре захищали табір, козакам вдалося відбити весь ясир і коней, які були не під сідлом.

Того ж року Станіслав Конецпольський мав вирушати в похід проти військ шведського короля Густава II Адольфа до Східної Прус­сії. Тривала польсько-шведська війна за контроль над Балтикою. Підготовкою військ в Україні доручили опікуватися брацлавському хорунжому, котрого коронний гетьман підвищив до полковника, призначивши старшим над «українними військами», що складалися зі шляхетських і козацьких підрозділів. Урядовий чин С.Хмелецького король підвищив до коронного стражника.

Доручення було не з легких — передусім з морального погляду. За рік до того Стефан Хмелецький брав участь у Куруківській битві на боці Речі Посполитої. Приводом до того стали голов­ним чином неконтрольовані походи запорожців на Крим і до турецьких берегів, які розхитували відносини Речі Посполитої та Ос­манської імперії. Битва завершилася мирною угодою про збільшення козацького реєстру з чотирьох тисяч до шести тисяч осіб і під­вищення платні козакам. Що­правда, варшавський уряд так і не виконав її до кінця.

Перше серйозне випробування випало на долю С.Хмелецького через кілька місяців після призначення. Ідеться про одну з найславніших спільних перемог козацтва і кварцяних військ. У розпорядженні С.Хмелецького було шість із половиною тисяч вояків. Півтори тисячі — козаки Михайла Дорошенка. Татар, як пізніше повідомляли в’язні, було близько 40 тисяч. Основні сили зійшлися на річці Рось під Білою Церк­вою. Козаки і драгуни збиралися обстріляти ворога з мушкетів, але під проливним дощем порох відсирів. Тоді пан Хмелецький віддає наказ іти на татар із шаблями. Основні татарські сили було розбито під час зливи. Ще днів зо два довелося витратити на винищення окремих розсіяних загонів. Понад тисячу татар було взято в полон, з них 40 мурз, а найголовніше — двоє синів Кантеміра-мурзи. Втрати сил С.Хмелецького становили лише 40 вояків.

Скоріш за все, саме після цієї битви за воєначальником закріп­люється репутація «бича татарсь­кого». Вже наступного 1627 року турки і кримські татари спробували відновити поблизу Дністра низку фортець, зруйнованих козаками. Але, зачувши про наближення С.Хмелецького з драгунами і запорожцями, розбіглися без бою.

Восени 1629 року татари спробували заскочити військо Хмелецького в районі Дністра. Вів їх той-таки Кантемір-мурза, сподіваючись помститися стражнико­ві. Драгуни С.Хмелецького і козаки під проводом отамана Грицька Чорного зустріли татар біля селища Гнила Липа. Козаки і кварцяні війська привели з поля битви дві тисячі полонених. Серед них — син татарського хана Іс­лам-Гірей, майбутній союзник Богдана Хмельницького в часи війни за незалежність. Кантемір-мурза втратив у цій битві сина Мамбет-бея: С.Хмелецький, пам’ятаючи про ганьбу, завдану Кантеміром-мурзою вбитому Станіс­лаву Жолкевському, вчинив аналогічно — відправив голову Мамбета королю Сигізмунду ІІІ Ваза, додавши шаблю і сідло вбитого.

За перемогу біля Гнилої Ли­пи С.Хмелецький отримав 1630 року посаду воєводи київського, яку до нього обіймали князі Острозькі, коронний гетьман Станіс­лав Жолкевський та Томаш За­мойсь­кий. Крім того, коронного стражника підвищили до сенатора Речі Посполитої. Однак про це він дізнався вже будучи тяжко хворим. У лютому 1630 року С.Хмелецький помер у Новому Меджибожі. Поховано його в Ба­рі, який на той час був резиденцією коронних гетьманів Речі Посполитої. Хроніки повідомляють, що під час його похорону козаки не приховували своїх сліз.

На часи стражництва Стефана Хмелецького припала основна хвиля татарських наскоків на Річ Посполиту. І нападники щоразу «ламали зуби», бо їм протистояла єдина сила українців і поляків. У час спільної небезпеки вони ставали братами по зброї. На жаль, недалекоглядна політика уряду Речі Посполитої щодо козацтва зруйнувала українсько-польську злагоду, до зміцнення якої стільки зусиль доклав коронний стражник Стефан Хмелецький, в тому числі — ціною власної крові.