Словом — як скальпелем

У пресі постійно обговорюється проблема національної (державної) мови. Політика в цій царині — поза сферою моєї компетенції. Але я бачу, що психологічна реакція на обговорення питань мови часто виявляється прямо протилежною висловлюваній думці. Якщо, правда, автор підсвідомо або свідомо не намагається домогтися саме протилежного ефекту.

Більшість людей не люблять, коли їм нав’язують думки, стиль життя тощо. Радянська ж людина ще не втратила рефлексу пасивно опиратися будь-якій офіційній, авторитарній лінії. Тому постійний «захист» або російської, або української мови сприймається як приниження носія цієї мови, викликає опір в обох груп, показує: захист мови — суто формальний, для годиться.

Спробую пояснити, що я маю на увазі.

В часи Союзу існувало певне імперське мислення, наслідки якого відчуваються донині. З одного боку, під час ділових поїздок до Росії ми часто чули про наш «український» акцент. З другого боку — російськомовні (й росіяни, й українці) затято не розмовляли мовою республіки, навіть якщо жили там із дня народження. Я намагалася з’ясувати причину цього — пояснення були в усіх різні й незрозумілі. Особливо дивувало почуття переваги над узбеками чи татарами, при тому, що саме вони знали дві (!) мови. У багатьох цей поведінковий стереотип зберігся. У Німеччині я виявила, що багато «росіян» і через десять років не знають німецької й дивуються, чому німці їх не розуміють.

Уважаю, знання мови країни проживання, а тим більше країни, громадянином якої ти є, — невід’ємна умова для само- й взаємоповаги. Що вивчити мову країни, в якій живеш, легко. Адже ми сплачуємо гроші за те, щоб вивчити англійську (французьку)!

У нас, українців, відсутня щира повага до мови своєї батьківщини. Ми або її не знаємо, або ставимо вище за всі мови, вважаючи, що навіть хінді від неї походить. А це говорить про комплекс неповноцінності. Моя мати, моя дитина, можливо, й не найкращі у світі. Але то — моя мати, моя дитина. І для мене вони — найкращі. Те ж саме — батьківщина, мова.

В Одеському медінституті 30 років тому нам повсякчас твердили: хоч би де лікар жив, він має спілкуватися з хворим його мовою.

Що ж треба зробити, аби розмови замінити дійовою підтримкою української мови? По-перше, коли вся документація буде вестися тільки українською мовою, — це й буде стимулом для її вивчення. Не вивчити мову, живучи в мовному середовищі, просто неможливо. Але для цього треба створити матеріально-технічну базу. Потрібно терміново підготувати й видати українські фахові довідники. І переклад технічних термінів має бути перекладом, без русизмів і вульгаризації. Штангенциркуль або апендицит не треба заміняти «еквівалентами». А то якось в аптеці я вже бачила етикетку на протизаплідному пакетику — «нацюцюрник».

По-друге, справжня підтримка державної мови має поєднуватися з фаховою вимогливістю. З двох фахівців вибирати не того, хто добре володіє українською, а того, хто краще знає свою справу. А вже професіонал мову вивчить. До речі, приклад. На першому курсі ми вивчали дуже важкий предмет — біохімію. Найкращий підручник з цього предмета професор І.Савицький написав українською мовою. Ніхто не примушував нас, але й грузини, й росіяни, й африканці біохімію вчили за ним. Ми, звичайно, допомагали, але факт говорить сам за себе.

По-третє, у перехідний період кожен має вчити українську, але привселюдно виступати тільки тією мовою, якою добре володіє. Адже набагато більше ображають слух українця виступи політиків на дикій суміші двох мов із безліччю русизмів, ніж промова «москальською мовою». Іноді з телеекрану ці русизми звучать просто непристойно.

По-четверте, фільми іноземного виробництва дублювати не всі, основну масу краще супроводжувати закадровим перекладом українською. Тому що більшість глядачів дратує не факт перекладу, а поганий дубляж. А хороший дубляж усіх фільмів справді неможливо зробити через брак і часу, і грошей.

По-п’яте, мова перекладів нерідко недосконала — вона неадекватна соціальному стану героїв. Усе-таки й українська, і будь-яка інша мова різна в різних соціальних групах. А коли французькі дворяни або жителі ХХI століття розмовляють, як герої Карпенка-Карого, — це все-таки ріже слух, тому багато українців і воліють іноземну літературу читати російською. Тішить, що останнім часом намітилися позитивні тенденції в цьому питанні.

P.S. Автор цих нотаток — онука грузина й дочка болгарки. Рідна мова сім’ї — російська. Але з п’яти років живу в Україні, позиціоную себе українкою, я й мої діти говоримо двома мовами. Дітям казки читала російською й українською.