Слово про лікарські династії

Гіппократ належав до 17-го покоління сім’ї лікарів...

Енциклопедія мудрості, «РООССА», 2007

У третій книзі мемуарних нотаток «Из записных книжек и не только» я помістив знімки видань, присвячених життю і діяльності українських медиків. Імена героїв цих видань, безперечно, відомі читачу — М.Стражеско, Б.Маньківський, Г.Фольборт, Р.Кавецький, О.Арутюнов, О.Коломійченко, М.Амосов, О.Шалімов, В.Комісаренко, Л.Медведь, Н.Пучковська, А.Ромоданов, В.Фролькіс, Л.Мала, Є.Гончарук, О.Грандо, Б.Рєзник, В.Сидельников, М.Сітковський, П.Мощич. Цей список далеко не повний. Працюючи над новими нотатками своїх спогадів і роздумів, я поповнив список видань про медиків за рахунок книжок, виданих останнім часом. У всіх цих раніше видрукуваних і нещодавно опублікованих бібліографічних і автобіографічних творах присутня тема династій. Але самостійних видань і статей спеціально цій темі присвячених, на жаль, таки мало. У цьому нарисі йтиметься переважно про тих представників лікарських українських династій, яких автор досить добре знав. Тому прошу не судити суворо, якщо прізвищ багатьох із так само гідних представників інших династій тут не названо. Переконаний, що згодом і про них буде написано з повагою і вдячністю.

Почну зі спогаду про перші повоєнні роки, коли разом з однокурсниками по альма-матер (Київський медичний інститут) я повернувся до рідного Києва. Зруйноване місто і постраждалі від снарядів будинки не могли прийняти всіх викладачів і студентів, які повернулися з евакуації. Тому для них відразу стали ремонтувати й відновлювати окремі дивом уціліли будинки й облаштовувати там гуртожитки. Частину викладачів — професорів, доцентів, асистентів — міська влада оселила в квартирах порожніх житлових будинків на Печерську, який постраждав значно менше порівняно з іншими районами Києва. В одному з таких збережених старих будинків під номером 13 на вулиці Інститутській поселилися медики, котрі працювали в той час у медичному інституті. Серед них — професор-анатом Михайло Сергійович Спіров (пізніше до нього переїхала племінниця, котра вступила до медінституту), доцент Лев Харитонович Духін з дружиною і сином Олександром, майбутнім неврологом, професор-невропатолог Віра Михайлівна Слонімська, професор Сергій Ісайович Винокуров, котрий завідував кафедрою біохімії, з дружиною і донькою Танею — майбутнім терапевтом, професор-психіатр Яків Павлович Фрумкін із дружиною-лікарем Вірою Іванівною і доньками — майбутніми медиками, професор Володимир Миколайович Хмелевський із дружиною Любов’ю Василівною, також лікарем, і сином Юрієм, майбутнім біохіміком, учнем професора С.Винокурова, професор Соломон Соломонович Каган, котрий працював у галузі соціальної гігієни, з дружиною-офтальмологом Фаїною Йосипівною Юзефовою і сином Юрієм — майбутнім токсикологом.

Усі перелічені сім’ї — відомі київські лікарські династії. Вони підтримували між собою дружні стосунки й у ті роки, і в подальшому, коли більшість із них переселили з комуналок на Інститутській в окремі квартири в інших районах міста. Працюючи на ниві медицини, жили спільними професійними інтересами, ділилися новинами зі своєї лікарської і викладацької діяльності, обговорювали поточні події, підтримували одне одного, причому не тільки морально. Ось тільки один штрих, здавалося б, прозаїчний життєвий епізод. Коли професору C.Винокурову привезли додому дві діжки квашеної капусти (їх передав йому, працюючи тоді секретарем одного із сільських райкомів партії, Євген Федорович Шамрай, у подальшому доктор наук, котрий очолив після нього кафедру біохімії), Сергій Ісайович настійливо пропонував сусідам усім разом їсти цю смакоту. Не слід забувати, що було це в голодний повоєнний час.

У квартирі на другому поверсі цього ж будинку, де ми з дружиною жили в ті роки, крім професора Спірова, мешкала ще сім’я згаданого вище професора Хмелевського. Оповім коротко хроніку цієї родини, риси якої багато в чому притаманні й іншій династії київських медиків. Глава сімейства Володимир Миколайо­вич — людина м’яка, стримана і небатослівна — був досвідченим акушером-гінекологом. Його дружина Любов Василівна, хранителька домашнього вогнища, кот­ра зворушливо опікувалася чоловіком і сином, працювала лікарем-лаборантом. Доля сім’ї у воєнні і повоєнні роки тісно перепле­лася з медичним інститутом — евакуація до Харкова, потім до Челябінська, робота в інституті, повернення до Києва. Родина Хмелевських згодом поріднилася з іншою лікарською родиною — подружжям Фрум­кіних, з донькою яких Валерією їхній син Юрій одружився. Ось уже пів­століття вони разом.

Інша з найближчих мені київських лікарських династій — родина Мань­ківських. У професійному плані вона започаткувалася від Микити Івановича Маньківського, вихідця з Петербурзької військово-хірургічної академії, удостоєного звання дійсного статського радника, а отже, і статусу потомственого дворянина. Був він відомим у Києві війсь­ковим лікарем, мешкав у невеличкому власному будинку на вул. Тарасівській, де сусідив зі своїми колегами-медиками, професорами університету, представниками творчої інтелігенції. Не випадково цю зелену вулицю, котра славилася в минулому затишними особняками і садами з фруктовими деревами, нарекли вулицею поетів, лікарів і вчених. Пішов із життя Микита Іванович 1911 року і був похований на Байковому кладовищі. А поруч спочиває його син, знаменитий глава українських неврологів, дійсний член Академії медичних наук колишнього СРСР і незмінний завідувач кафедри нер­вових хвороб Київського медичного інституту Борис Микитович Маньківський. Не лише фах, а й досвід, і традиції успадкував його син Микита Борисович, визнаний у країні невролог, який очолював кафедру після батька. Обдарова­ний клініцист і учений, ось уже кілька десятиріч він успішно досліджує геронтологічні проблеми неврології. Творчо і продуктивно трудиться на ниві медичної науки його донька професор-патофізіолог Ірина Микитівна Маньківська, удостоєна Державної премії України. Її цінують і поважають у колективі однієї з найавторитетніших наукових установ Національ­ної академії — Інституті фізіології ім. О.Богомольця. А на іншій науковій ниві — в галузі сучасної ендокринології — плідно працює сьогодні онук Микити Борисовича, котрого, як і його знаменитого прадіда, звати Борисом. Його син — молодший у сім’ї Маньківських — Георгій навчається в Національ­ному медичному університеті, колисці чотирьох поколінь цієї чудової лікарської родини. Не можна не зазначити, що і мати Георгія, дружина Бориса Микитовича, також навчалася в Київському медичному інституті. Нині вона кандидат наук, доцент цього вишу. Таким чином, у цій прославленій родині четверо її членів мають учені ступені й звання. Можна організовувати малу вчену раду.

В одній зі своїх мемуарних книг — «Слово об alma mater», вихід у світ якої було приурочено до 165-річчя Національного медичного університету, окрему главу я присвятив ще одній близь­кій мені лікарській династії — Фролькісів—Сливків. Назвав я цю главу «Місто династії медиків», оскільки розповідав у ній про колег-медиків із славного Жи­томира — міста, де я народився, як і мій давній друг Володимир Фролькіс, і де в різні роки не одне покоління земляків поповнювало плеяду українських лікарів і вчених. З ім’ям видатного фізіолога і геронтолога країни академіка Володимира Веніаміновича Фролькіса асоціюються фундаментальні дослідження проблеми дов­голіття, старіння й антистаріння, які здобули світове визнання.

Володимир Веніамінович, а ще раніше його старший брат, який також вступив після закінчення школи в Житомирі до Ки­ївського медичного інституту, — найвідоміші і найяскравіші представники потомственої лікарської династії Фролькісів—Сливків, котрі успадкували від свого батька Веніаміна Фролькіса любов до медицини. Всі вони здобули в подальшому заслужене визнання медичної громадськості і вдячних пацієнтів. Старший брат Володи­мира Веніаміновича — А.Фролькіс — став одним із провідних російських гастроентерологів. З інших найближчих його родичів добре відомі в Україні обдаровані клініцисти — педіатр А.Сливко і пси­хіатр І.Сливко, а також їхні сини, котрі працювали в Києві, перший із яких уролог, другий — невролог, третій, котрий нині очолює в Запорізькому медичному університеті кафедру біофізики, — фізіо­лог. Довго займалася лікарською і науковою діяльністю в Донецьку двоюрідна сестра братів Фролькісів А.Сливко, котра успадкувала фах батька — отоларинголога. Сьогодні в далекій Америці у відомій університетській лабораторії, продовжуючи справу батька, успішно веде наукові дослідження медико-біологічного спрямування молодша донька Володи­мира Веніаміновича Марія Фролькіс, а в іншому університеті, вже в Ізраїлі, — старша його донька патофізіолог Інна Фролькіс. Лікарсь­ким шляхом пішов і Олек­сандр, улюблений онук В.Фролькіса. Серед представників сімейної династії Фролькісів—Слив­ків слід назвати також відомого в Ук­раїні військового лікаря-уролога док­тора медичних наук Б.Гехмана, батько якого був обдарованим хірургом. А всього в цій славній династії понад 30 лікарів.

Кілька років тому під егідою На­ціонального музею медицини України вийшло в світ унікальне видання «Ви­датні імена у світовій медицині». Про це видання я раніше писав у статті, опублікованій у «Дзеркалі тиж­ня» під назвою «Лицарі медицини: данина історичній пам’яті». Ще одна книжка, дотична до предмета цих нотаток, — «Врачебные династии: от Айболита до современности». Автори книжки — донецькі колеги Григорій Костянти­нович Севе­рин і Наталя Борисівна Губергріц. А прообразом доброго Айболитя, ім’я якого знайоме нам з дитячих років, є Целих Йосипо­вич Шабад — знаменитий дитячий лікар із Прибалтики, відомий своїм подвижництвом на лікар­ській ниві, глава великої медичної династії. Корній Чуковський, котрий наділив Шабада у своєму віршованому творілітературним ім’ям Айболить, зустрічався з ним іще в перші десятиріччя минулого століття. Звернімося до свідчення самого письменника:
«...познайомився я ще до Жовт­невої революції з доктором Шабадом, котрий жив у Вільно. Він лікував бідняків безплатно. Прийде, бувало, до нього худенька дівчинка, він каже їй: «Ти хочеш, щоб я тобі виписав тільки рецепт? Ні, тобі допоможе тільки молоко, приходь до мене щоранку і ти отримаєш дві склянки молока». От я й подумав, як було б чудово написати казку про такого доброго лікаря». Як відомо, казку К.Чуковський написав, і вона стала однією з найулюбленіших у дітей і їхніх батьків. Прототип її головного героя — Ц.Шабад пішов із життя ще до початку війни, а дружина доктора Стефанія трагічно загинула в гетто. Вдячні нащадки встановили пам’ятник легендарному дитячому лікареві на території притулку, створеного ним для дітей знедолених бідняків. На пам’ятнику, що його в роки війни німецькі окупанти зруйнували, вражав лаконічний напис: «Ве­ликий друг дітей — доктор Ша­бад». Сьогодні він відомий як засновник шанованої лікарської династії Шабад—Губергріц, яка налічує кілька поколінь учених-медиків. Серед них — видатний експериментатор академік Л.Шабад, терапевти М.Губергріц і А.Губергріц. У цій же чудовій сімейній когорті, окрім медиків, можна назвати і ряд відомих діячів культури, зокрема прославлену балерину Майю Плісецьку. Знайшли в медицині своє місце після Л.Шабада і братів Губергріців наступні покоління цієї сім’ї, до яких належить і автор книжки, професор Наталя Борисівна Гу­бер­гріц, яка написала у своїй присвяті так: «Моїм предкам — справжнім лікарям із трепетом і благоговінням». Звісно, вона мала на увазі насамперед свого діда Олександра Яковича і бабусю Беллу Давидівну Боревську, професора-терапевта, а також свою матір Єлизавету Олександрівну Губергріц, кандидата медичних наук. Сама Наталя Борисівна — доктор медичних наук, автор понад 300 наукових праць. Стопами матері, діда та бабусі пішла і її донька Надія, котра закінчила Донецький медичний інститут.

Тим часом лікарських династій тільки в одному Києві значно більше, а головне, історія кожної з них заслуговує на самостійну розповідь. Гадаю, що наші історики медицини рано чи пізно заповнять цю прогалину.

Якими ж династіями медиків у недавні роки і сьогодні славиться київська наукова лікарська спільнота? Назву лише невеличку частину тих сімейств медиків, які в столиці добре відомі.

У переліку прізвищ, поданих нижче, не закладено ні хронології, ні алфавітного чи якогось іншого принципу — тільки авторсь­ка пам’ять, яка воскрешає знайомі імена. Не вказуватиму фаху і звань, обмежуся лише прізвищами. Ось вони (крім названих раніше): Ольшанецькі, Шефтелі, Чайка—Проскура, Ромоданови, Ме­жиборські, Пхакадзе, Гельфери, Завілянські, Габовичі—Криворучки, Мезрухіни, Коломійченки, Караванови, Книшови, Зіньков­ські, Руденки, Міхнєви, Комісаренки, Чеботарьови, Ліхтенштейни—Фіалков, Новикови, Глузма­ни, Талько—Кисельова, Кольнер—Бенікова, Лур’є, Духіни, Кульчиць­кі—Бадаєва, Шалімови, Возіанови, Амосови—Мєшалови, Костюки—Хохол, Кундієви, Ро­зенфельди, Захараші, Зозулі, Скляренки, Шу­мада-Петрашенки, Воронкови, Ка­люжні, Сітковські—Смикодуби, Бутенко—Бачинські, Матяшини, Епштейни—Пруднікова, Козинці, Педаченки—Квіт­ницькі, Коркуш­ко—Мачарет, Ку­риліни, Братусі, Лаврики, Рєзни­кови, Вороненки, Верхратські, Коляденки—Салець­ка, Степанен­ки, Солнцеви, Че­реньки, Мойбен­ки, Французови, Яворівські, Жабоєдови, Веселовські.

Як я вже зазначав, тема медичних династій в Україні вимагає самостійного розгляду, і слово тут — за нашими провідними істориками медицини, більшість із яких, зауважу, також вихідці з медичних родин. Як на мене, в експозиції Національного музею медицини можна було б відкрити розділ «Династії медиків України». Перефразовуючи Френсіса Бекона, погодимося з тим, що пам’ять про лікарські династії — це історія.