«Славный и нежный град, любимый всеми»

Ніжин! Миле, таке непросте, але надзвичайно рідне й дороге серцю місто. Колись найбільше та найбагатше на всю Лівобережну Україну! Ніжин за всіх часів приймав усіх, хто приходив сюди з чистим серцем і бажанням жити тут і захищати ці землі від ненаситних загарбників.

Важка, трагічна і водночас героїчна доля ніжинців минулих століть. Знайомишся з історією нашого краю і здається, що читаєш книжку жахів. І все-таки як добре, що знайшлися небайдужі люди, гарячі патріоти своєї землі, які зібрали матеріали для написання історії Ніжина. А творилася вона довгих двадцять століть. Зібрано залишки кісток мамонта, археологічні знахідки, свідчення очевидців історичних подій, уродженців міста та його численних гостей. Одним із найперших літописців історії рідного міста був Роман Ракушка-Романовський, автор «Літопису Самовидця» (XVII ст.).

У Ніжина — надзвичайна доля. Багато пов’язаних з ним подій мають величезне історичне значення для всієї України. Назву лише деякі.

Польський король Сигізмунд III Ваза надав Ніжину 1625 року грамоту на Магдебурзьке право й затвердив герб міста, на якому був зображений «Святой великомученик и Победоносец Георгий на коне, в зброях убранный, копием змея поражающий». Тоді Ніжин уже мав власну символіку, а король лише затвердив її. Зображення Св.Георгія розміщалося на головних брамах Ніжинської фортеці, на будинку міського магістрату, на всьому майні, що належало міському уряду, на міській печатці, на свинцевій пластині (знаку гончарного цеху)...

1654 року відбувся перший перепис населення тієї частини України, яка щойно приєдналася до Росії. У Ніжині тоді жило 11 тисяч 600 чоловік, а в Києві — 7 тисяч 800 чоловік (нині в нашому місті проживає понад 76 тисяч).

Миколаївський собор у Ніжині — надзвичайна споруда часів раннього українського бароко. Він побудований у 1655—1658 роках козаками Ніжинського полку за гроші братів Золотаренків. Як свідчить «Літопис Самовидця» від 18 червня 1663 року, саме Миколаївський собор став центром драматичних подій, пов’язаних із «Чорною радою». Після свого обрання гетьман Брюховецький саме в Ніжині прийняв «разом зі своїм військом присягу в Соборній церкві Св.Миколи». Зберігся і текст купчої грамоти 1655 року, за якою ніжинська міщанка Васса Копачовчиха заповідала третину своїх коштів козацькому полковнику Івану Золотаренку та його матері на будівництво нової церкви. Драматична доля собору. Він багаторазово горів, перебудовувався, а з 1920 по 1939 рік у ньому розміщався склад. Цю унікальну пам’ятку відреставровано 1990 року і передано віруючим.

У кожного храму, у кожної церкви своя неповторна історія. На околиці стародавнього Ніжина серед одноповерхових будиночків і розкішних зелених садів височіє храм Воздвиження Чесного Хреста. Цей храм пов’язаний з ім’ям Петра Розумовського — родича гетьмана України Кирила Розумовського. 1753 року Петро Розумовський, діставши звання полковника, був направлений до Ніжина, де й командував полком. Через рік він одружився з Пелагією — дочкою переяславського полковника Сулими. Під час Російсько-турецької війни 1768 року Петро Розумовський командував козаками Ніжинського полку, які брали участь в поході на Бессарабію. Та коли через три роки П.Розумовський помер, безутішна вдова пожертвувала величезні кошти на будівництво нового кам’яного храму замість старенької дерев’яної церкви, де й був похований її чоловік. 1775 року на цьому місці був побудований храм в ім’я православного свята Воздвиження Чесного Хреста.

У Ніжині жили надзвичайні люди, які вирішили залишити про себе пам’ять не ратними подвигами, а книжками, храмами та освіченими нащадками. Відкрити школу, хоча б і приватну, завжди було важко. Відкрити ж жіночу школу в ті часи, коли необхідно було довго і переконливо доводити доцільність просвітництва жінок, — це був педагогічний подвиг. Перший на Чернігівщині жіночий пансіон відкрився саме в Ніжині, перша жінка-лікар на Чернігівщині працювала теж у нашому місті й перша в Росії жінка-магістр — також уродженка Ніжина.

Що ж до першого на Чернігівщині жіночого пансіону, то він існував понад 20 років і закрився лише 1825 року — їм керувала знаменита Єлизавета Россет. Тут вивчали російську та французьку мови, історію, географію, арифметику, музику, танці, малювання, чистописання і рукоділля (пізніше в Ніжині було відкрито багато інших жіночих пансіонів і шкіл, але пансіон графині Россет — перший).

Думка про відкриття на Лівобережжі вищого навчального закладу давно хвилювала передових людей України. Це хотіли зробити й Іван Мазепа, і Кирило Розумовський... Був навіть розроблений проект будівництва університету в Батурині. Та смерть імператриці Єлизавети завадила цим планам. Лише на початку XIX століття в Україні були відкриті університет у Харкові, Вища Волинська гімназія в Кременці, Київська гімназія, Рішельєвський ліцей в Одесі. У цьому ряду стоїть і Ніжинська гімназія вищих наук.

Історія Ніжинської гімназії пов’язана з ім’ям князя Олександра Безбородька, канцлера Катерини ІІ, і його брата, графа Іллі Безбородька. Саме племінник братів Безбородьків Василь Кочубей, який був дуже впливовою постаттю при дворі Олександра І, рекомендував побудувати університет у Ніжині: «Малороссия университетов не имеет, а Нежин — место весьма хорошее для сей благородной цели». Брати Безбородьки пожертвували на будівництво цього навчального закладу понад 600 тисяч карбованців — колосальну на ті часи суму. Відкрилася Ніжинська гімназія вищих наук 4 вересня 1820 року, а першим її директором став відомий учений Василь Кукольник.

На початку XIX століття в Ніжині успішно розвивалася і театральна культура. Розпочалося все зі спектаклю 1823 року «Едіп в Афінах», у якому завзято грав молодий артист-гімназист Микола Гоголь. Це був перший драматичний театр на Чернігівщині. Спектакль супроводжувався хором і струнним оркестром вихованців гімназії, який виконував увертюри з опер Россіні, Вебера, Моцарта. Через рік Гоголь уже виступав у ролі режисера, декоратора та актора комічних ролей, зокрема жіночих. Причому п’єси закордонних авторів грали мовою оригіналу. До речі, саме у Ніжині 4 вересня 1881 року був відкритий перший пам’ятник Миколі Гоголю. На мідній табличці слова великого нашого земляка: «...определено мне чудной властью... озирать жизнь сквозь видимый миру смех и незримые невидимые ему слезы». Гоголь дуже любив наше місто. «Я больше, чем когда-либо, люблю старинные мои связи и прежних друзей моих, особенно тех, с которыми от незабвенного Нежина началась моя дружба».

У театрі, де колись виступав Гоголь, 1878 року вперше зіграла ще невідома Марія Заньковецька (тоді ще Адасовська), яка виконала роль Наталки в п’єсі «Наталка Полтавка».

Історію міста всіляко берегли і примножували справжні патріоти Ніжина: історики та краєзнавці, вчителі та журналісти, бібліотекарі й працівники ніжинських музеїв, просто пересічні ніжинці. Ніжинська земля буде вічно вдячна німцю Вальтеру Фогту, викладачу Ніжинської гімназії, завдяки активній діяльності якого було засновано, а пізніше й збережено Ніжинський відділ Державного архіву Чернігівської області. Розпочинаючи з лютого 1920 року, Фогт піклувався про збереження ніжинських архівних документів, працював один, іноді навіть без зарплати та продовольчого пайка, у бруді й холоді. Саме завдяки йому були врятовані архіви земської управи, поштової станції, інституту князя Безбородька — всього близько 120 фондів.

Невеличке, начебто нічим не примітне українське містечко Ніжин, із невгасимим козацьким духом (хоча за вказівкою Катерини II у місті була зруйнована козацька фортеця, щоб не нагадувала про вільності), із потужним прагненням до знань і культури, до підприємництва й творення.

Ой, якби могли заговорити кам’яні будівлі старого міста! Поштова станція, численні храми, педуніверситет, будинки простих ніжинців! Ліцейський міст, наприклад, пам’ятає ще молодого Гоголя, котрий хвилювався, коли писав, а потім знищив перший у своєму житті сатиричний твір «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», який ми вже ніколи не прочитаємо. Поштова станція могла б розповісти про Великого Кобзаря, котрого захопила чудова ніжинська архітектура і дуже сподобалася своїми смачними стравами кондитерська під веселою назвою «Не минай!». Стара Ярмаркова площа повідала б про те, що саме в Ніжині розпочався шлях у космос, прокладений Сергієм Корольовим. А річка Остер тихо розповіла б про кругосвітню подорож мореплавця Юрія Лисянського, який навчався поруч — у Ніжинському малому народному училищі. Бував у нас і Григорій Сковорода — «старець росту вище середнього, у сірій свиті, в українській смушевій шапці, з ціпком у руці; за мовою справжній українець...»

Видатний наш земляк (уродженець Сосниць) Олександр Довженко казав, що «ми — єдиний народ у світі, який не вивчає власної історії, і в цьому одне з наших найбільших лих...» Що ж до нинішнього покоління, то слова великого письменника й режисера не зовсім справедливі, адже в період незалежності України, особливо в останні роки, українці серйозно почали займатися вивченням історії рідної країни, прагнуть ліквідувати її білі плями.

Усі, хто приїжджає до нас у гості, неодмінно відзначають чистоту та екологічний порядок на наших вулицях, повагу ніжинців до свого улюбленого міста, до його парків, скверів і пам’яток. Дванадцять років тому, у дні святкування тисячолітнього ювілею Ніжина, ми відкрили пам’ятники Тарасу Шевченку, Марії Заньковецькій, Богдану Хмельницькому, повернули багатьом нашим вулицям їхні історичні назви. Справді, до історичної пам’яті місто ставиться трепетно. І в цьому велика заслуга всіх моїх земляків — жителів давнього й завжди молодого Ніжина.