Скляних справ майстер. Андрій Бокотей: «Час збирати каміння ще не настав»

Андрій Андрійович Бокотей — майстер гутного скла, ректор Львівської академії мистецтв, професор, дійсний член Академії мистецтв України, Шевченківський лауреат, народний художник України. «Стекло Андрея Бокотея есть Божья добрая затея», — написав колись про нього поет Євген Євтушенко.

Нагадаю, що гутне скло — це вироби, виготовлені зі скла безпосередньо біля скловарної печі майстром вручну, у гарячому стані за спеціальною технологією. Історичне коріння гутництва — III—IV ст. нашої ери. На території України знайдено чимало гутних печей часів Київської Русі. Монгольська навала зупинила розвиток ремесла. Відродилося воно вже у XIV столітті.

Склотвори Андрія Бокотея давно вийшли на світовий рівень. З його ім’ям пов’язаний розвиток сучасного світового руху в художньому склі — так званого studio glass movement. Уже чверть століття роботи видатного львівського майстра гутного скла є бажаними гостями у Парижі, Нансі, (Франція), Льєжі (Бельгія), Ут­р­е­хті (Нідерланди), Ставан­гері (Норвегія), Санкт-Петербурзі, Кракові, Будапешті тощо. А це є свідченням того, що словосполучення «скло Бокотея» стало означен­ням мистецького явища найвищого ґатунку і, безумовно, сво­єрідним фірмовим знаком львівської гутної школи. А цієї весни Андрій Андрійович святкував ювілей: художнику виповнилося 70 років.

— Як виникла ідея проведення симпозіумів?

— Це довга історія… На світове мистецтво я вийшов тільки у
1980-х, бо фактично доти ми були закритою територією. Але мав добрі стосунки в Москві — з Художнім фондом. Його працівники, до речі, дуже мені допомагали, фінансуючи технологічні експерименти: я мав змогу із 1972 по 1988 рік дуже багато експериментувати з оксидами металів, завдяки яким отримуються кольори. Москва фінансувала й мою поїздку в 1991 році в Америку — до міста Корнінг. Там є величезний завод із виготовлення скляних виробів та прекрасний Музей скла. У мене взагалі були чомусь ліпші стосунки із Москвою, ніж із Києвом.

— Чому?

— Бо в Києві визнавали тільки народне мистецтво, а професійне замовчувалося. Отож у 1988 році через Художній фонд я був направлений на Міжнародний симпозіум скла у Новому Борі, що в «скляній країні» Чехії. Нас із СРСР тоді поїхало лишень троє (з Таллінна, Твері і Львова). Там я познайомився з багатьма художниками. А вже у 1989-му ми зробили перший у Радянському Союзі симпозіум зі скла — у Львові. Відтоді ми їх організовуємо кожні три роки. Торік відбувся вже сьомий, в якому взяли участь понад 40 учасників із 13 країн — Австрії, Білорусі, Естонії, Латвії, Китаю, Мексики, Нідерландів, Польщі, Португалії, Росії, США, Японії та України. Щоправда, цього разу симпозіум провели біля печей Бережанського склозаводу — через безвихідну ситуацію на Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці, яка фактично припинила існування. Повиганяли таких класних майстрів, які працювали зі світилами на симпозіумах! Тепер усі вони опинилися на вулиці. Декого ми взяли до себе в академію. Але ж усіх не можемо взяти! Плануємо створити центр скла на базі Щирецького заводу. Там дуже симпатичний власник — Валерій Олексійович Пургін, який погодився, щоби митці приїжджали до нього. Це дуже важливо — щоб не завмерло скло...

— Є час, коли розкидаємо каміння. Є час, коли збираємо…

— Я не вважаю, що із 70-річчям до мене прийшов час збирати каміння. Ще хочу трохи попрацювати. Сили є. І задумів багато. Тільки часу замало. Людина скільки живе — мусить творити. Катастрофа, коли художник не може здійснювати свої задуми.

— Вам усе вдається здійснювати?

— Звичайно, не все. А найгірше у мистецтві те, що задумане відразу треба втілювати. Якщо ж не зробив, потім уже ніколи не зробиш. Це буде конкретна втрата.

— А детальніше?

— Наприклад, я років із десять тому задумав попрацювати у великих розмірах (до двох метрів) у склі. І мені це не вдалося, бо потребує багато часу. А я його не маю через громадську роботу, якої є море. Та найбільше забирає часу ректорська робота. Але ж кинути на поталу не випадає… Я не можу піти! Хочу завершити, що намітив. Хоча потрошку готую собі заміну. Думаю над цим.

— Що за останні роки найбільше радувало?

— На це питання відповісти однозначно важко… По-перше, тішуся, коли можу щось зробити із творчості. Нині це трошки обмежено через те що нема скульптурно-керамічної фабрики. Але ми працюємо, адже в академії є пічка. Також задоволений, що студенти хочуть навчатися. Маю втіху від творчості. А найбільше — від онуків.

— Діти не успадкували вашого фаху?

— На жаль, ні. У мене два сини. Старший — серйозний науковець, орнітолог. У Варшаві захистив дисертацію. Працює старшим науковим співробітником у Природознавчому музеї, завідує відділом хребетних. Менший син спочатку закінчив нашу академію — тоді ще Інститут прикладного мистецтва. Але не з великим бажанням. І захотів бути дипломатом. Працював в МЗС, у посольстві у Варшаві. А потім сказав, що не хоче мати справи з політикою, і вдався до бізнесу. Наразі неодружений. А от від старшого сина маємо внучку і внука.

— Повертаючись до витоків вашої творчості... Чому саме скло?

— Моя мама музикант. Ми всі, п’ятеро її дітей, мали хист до музики. А малював я з дитинства. Мама мої малюнки навіть розвішувала по стінах. А що почав учитися... Так вийшло. Приїхали зі Львова колишній ректор Інституту декоративного та прикладного мистецтва пан Леонов із художниками розмалювати вокзал у Мукачевому. Моя сестра мала чоловіка з-під Львова. А його брат, Іван Скобало, був художником і викладав в інституті. І він привів до братової всю мистецьку команду. Вони й побачили мої малюнки. Ректор сказав тоді: «Хай їде до нас». Так я й потрапив до Львова. Відразу не вступив, звичайно, бо не мав підготовки. Рік був вільним слухачем, а потім почав учитися. Займався керамікою, а моєю дипломною роботою було панно у кафе «Під Левом», моїм співавтором був Любомир Медвідь. У 1970-х роках ми з друзями виконували замовлення для «Шоколадного бару» (розташовувався у центрі Львова на проспекті Шевченка, в народі називався просто «Шоколадка» і був дуже популярним у ті роки. — Т.К.). Там посередині залу робили скляну колону, потім світильники і вітраж. Отам уперше я й познайомився зі склом, яке мене дуже захопило. Відтоді й прилип до тієї вулканічної маси.

— Ніколи не шкодували, що не переїхали до столиці?

— Ні. Люблю новаторство у творчості, а в житті я стабільний. Маю одну жінку, яку люблю. І взагалі поза Львовом себе не уявляю. Ми тут живемо із 1958 року. Хоча дуже люблю своє Закарпаття, часто їжджу туди. З моєю професією художника по склу я ніде, крім Львова, не міг би реалізуватися.

— В когось із українських достойників є ваші роботи — як презент?

— О-о-о… В багатьох. У 1988 році одним із перших презент дістав письменник Олесь Гончар. Є мої роботи у Віктора Ющенка, генерального директора Національного художнього музею Анатолія Мельника, ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Андрія Чебикіна… Багато робіт я продав за кордоном — у Франції, Бельгії, Америці, Угорщині, де виставлявся. І з того жив, бо були важкі часи.

— Ви входили до складу комітету з призначення Шевченківської премії. Чому вирішили вийти з нього?

— Просто я вирішив, що не маю права бути суддею для своїх друзів… Також мені здається, що треба вдосконалити деякі положення, критерії, за якими призначається Шевченківська премія. Крім того, я не маю сили все охопити. В мене дуже багато роботи. В Академії мистецтв України очолюю відділення синтезу пластичних мистецтв, є головою журі зі спорудження пам’ятника Івасюкові і ще маю багато громадських навантажень. Не може одна людина всього осягнути.

— Чи маєте продовжувачів своєї справи?

— Достатньо. У нас фантастична молодь, обдарована. Вони інакші, ніж ми були в їхні роки. Але їх треба розуміти, старатися ставити себе на їхнє місце. І тоді ми не втратимо з ними контакту.

— За чим сумуєте?

— За батьком. Я його страшенно поважав. І досі подумки з ним контактую…

З досьє «ДТ»

Андрій Андрійович Бокотей народився 21 березня 1938 року у с. Брід, що на Закарпатті. Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва — відділ художньої кераміки. Нині пан Бокотей — член Національної спілки художників України, заслужений діяч мистецтв України, професор, ректор Львівської академії мистецтв, дійсний член Академії мистецтв України, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка, народний художник України. У послужному списку митця величезна кількість міжнародних виставок, серед яких багато персональних. Беззаперечна заслуга Андрія Андрійовича — ініціювання і проведення міжнародних симпозіумів скла, а також заснування у Львові єдиного в Європі Музею скла.