Сівач

Серед степу широкого —

посивілий, як віхола.

І чоло його бронзове

в голубінь вироста.

За плечима похилими літо

бабине дихає.

А жита — як літа його,

А літа — як жита.

Кожне зерня він виняньчив

Од весни і до інею,

Попід серцем вигойдував,

як мале дитинча.

Кожен колос зове його,

наче батька, по імені,

По-синівські довірливо

припада до плеча.

Скільки поля засіяно

з рукава патріаршого,

Скільки золота в колосі —

не питай, не лічи.

На хлібах його виросли

космонавти і маршали,

Геніальні мислителі, ковалі й орачі.

Так хотілось би в мармурі

його долю ославити.

Тільки ж він не у камені,

а в живому — живе:

Кожне зерня лице його

береже в своїй пам’яті,

Кожен колос по імені,

наче батька, зове.

Ці слова Борис Олійник присвятив усесвітньо відомому селекціонерові, талановитому організатору дослідної справи, дійсному члену Академії наук СРСР і Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ), двічі Герою Соціалістичної Праці, лауреатові Ленінської та Державної премій, професору, доктору сільськогосподарських наук Василю Миколайовичу Ремеслу. Праці цього видатного вченого про створення високоінтенсивних сортів озимої пшениці, розроблення теоретичних основ і методів ведення селекційного процесу належать до надбань світової селекційної науки. У народі Василя Ремесла називали «хлібодар».

Нещодавно минуло сто років від дня народження цієї видатної особистості. У 70—80-ті роки минулого століття, в часи розквіту його таланту, в Радянському Союзі важко було знайти людину, яка б не знала Василя Миколайовича в обличчя, адже плакати з його портретом були майже в усіх хлібних магазинах країни. Виведені ним сорти озимої пшениці Миронівська 808, Миронівська ювілейна, Іллічівка та інші простували полями радянських республік, завдяки їхній пластичності — високій пристосованості до різноманітних умов вирощування — їх висівали у важкодоступних для цієї культури місцях. Урожайність зерна цих пшениць (за умови збереження необхідних агротехнічних вимог) сягала 70—90 і навіть 100 центнерів з гектара. Академік Василь Ремесло належав до найвідоміших представників радянської науки і був добре знаний за кордоном — у Чехії, Словаччині, Угорщині, Німеччині, Польщі, Болгарії, причому не тільки серед учених, а й серед широкого кола хліборобів. Саме про витвір рук селекціонера Ремесла на міжнародному сільськогосподарському форумі було сказано такі слова: «Світове інтенсивне зернове господарство ще не знало таких сортів, які б завдяки своїм якостям забезпечували в найрізноманітніших умовах високу стабільність продуктивності, як сорти миронівської селекції. Василь Миколайович Ремесло та видатний російський селекціонер Павло Пантелеймонович Лук’яненко здійснили, по суті, «пшеничну революцію» в Радянському Союзі. Створені ними сорти озимої пшениці підняли врожаї цієї культури на 10—15 ц/га, таким чином дали додатково сотні мільйонів тонн високоякісного зерна».

Академік Василь Ремесло одним із перших звернув увагу на важливість вивчення біологічних особливостей інтенсивних сортів озимої пшениці та сортової агротехніки для того, щоб повністю розкрити їхні потенційні можливості. З його ініціативи було розгорнуто широкі дослідження з вивчення сортової агротехніки інтенсивних сортів, а при провідних науково-дослідних установах створено відповідні відділи. За успішну розробку сортової агротехніки озимої пшениці в 1977 році академік Василь Ремесло отримав Державну премію УРСР у галузі науки і техніки. Його праці набувають особливого значення в наші часи, коли природні чинники, що впливають на формування врожаю, нестабільні, постійно коливаються й змінюються, притому їхній негативний вплив посилюється діяльністю людини, недотриманням нею оптимальних умов господарювання на землі. З огляду на сьогоднішній стан землеробства в Україні, украй потрібне застосування сучасних адаптованих або зональних технологій вирощування сільськогосподарських культур, які б забезпечували стабільно високі врожаї, економію ресурсів та охорону довкілля, враховували б численні, дуже мінливі фактори формування врожаю, їх динаміку

Василь Миколайович вів велику організаторську й громадську роботу. Був членом президії ВАСГНІЛ, головою секції зернових культур і Наукової ради з підвищення якості зерна Відділення рослинництва та селекції ВАСГНІЛ, головою Координаційної ради із селекції озимої пшениці СРСР. Неодноразово обирався членом Центрального комітету Компартії України, депутатом Верховної Ради УРСР, був делегатом багатьох вищих форумів комуністів СРСР та УРСР.

Перу Василя Ремесла належать понад 300 наукових і публіцистичних праць, у тому числі шість широковідомих монографій, у яких сконцентровано його думки, науковий та практичний досвід. У них закладено великі можливості для подальшого творчого розвитку селекційного процесу.

Василь Миколайович Ремесло народився 10 лютого 1907 року в селі Теплово Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині с. Теплівка Пирятинського району Полтавської області). У сьомому томі видання «Россия. Полное географическое описание нашего отечества. Настольная и дорожная книга для русских людей», що побачила світ у 1903 році під редакцією відомого географа В.Семенова, є такий запис: «Верст за десять на північний захід від станції Кононівка, біля річки Оржиці, розташоване волосне село Пирятинського повіту Теплівка, що лежить на поштовому тракті з Пирятина у Переяслав. Час заснування села залишається невідомим, але у XVIII столітті воно входило до складу Переяславського полку. Нині тут близько двох тисяч жителів, церква, земська станція, кілька лавок, чотири ярмарки і два водяних млини».

Книжка побачила світ за чотири роки до того, як у сім’ї теплівських селян Миколи Калістратовича Ремесла та Варвари Йосипівни Степури народилася п’ята дитина, котрій дали ім’я Василь. Тоді ніхто ще не знав, що саме він через багато років впише нову сторінку в історію села, не тільки поповнить перелік славетних імен літопису рідної Полтавщини, а й стане всесвітньо відомим. Великий Тімірязєв казав: якщо селекціонер за все своє життя виведе тільки один сорт, яким буде засіяно хоча б п’ятдесят тисяч гектарів землі, то й тоді його ім’я заслуговує на те, щоб бути навіки вписаним в історію. Сортами Ремесла засівали майже половину всього озимого пшеничного клину СРСР і одинадцять відсотків площ у світі.

На долю Василя Миколайовича, як і багатьох його ровесників, випало чимало випробувань: революції, війни, голодомори, репресії тощо. Від діда-прадіда навчився Василь шанувати хліборобську працю. З раннього дитинства запам’ятав він кремезну постать діда Калістрата «у білих штанях, з полотняною торбиною сівача, коли його руки розкидали на теплівській ниві пшеничне зерно. Вузлуваті, з поруділими від махорки пальцями, з товстими нігтями, руки хлібороба! Словом, з діда-прадіда мужики вони, й ремесло в них спадкове. Хлібороби. А бувало, що й вони сиділи на голоднім пайку. Для цього були свої причини. Стихійні сили природи раптом бунтувалися ні з сього ні з того, насилали на людські оселі, на лани то град, то зливу, то люті морози, а то гарячі суховії або сарану. Колись це називалося карою божою. І казали тоді, змарнілі від голоду, що хліб — бог усьому, і ціни йому не могла скласти страждуща людина».

Василь Миколайович розповідав, як у голодні роки громадянської війни гірше сарани осідали села озброєні більшовицькі загони та бандитські угруповання, конфіскуючи у селян зерно. Голодувала й рідна Теплівка. Майже щодня бігав малий Василько на залізничну станцію у Теплівку з надією — може, солдатські кухарі супу дадуть, а може, сухарів.

Поряд із втратами нова влада принесли й здобутки. Простий селянський хлопчина зміг отримати початкову освіту в семирічній трудовій школі, відкритій за сприяння Пирятинського повітового відділу Народної освіти в його рідному селі. Старша сестра Феодосія на той час уже викладала в школі українську мову. Перелік дисциплін, які вивчалися згідно з програмою семирічних шкіл, свідчить про досить широкий світоглядний рівень підготовки сільських учнів: «українська мова та письменство, російська мова, арифметика, алгебра, геометрія, фізика, географія України та всесвітня, соціально-політична пропедевтика, французька мова, німецька мова, ручна праця, малювання, ліпка, спів, музика, фізичні вправи». Коли настав час обирати подальший шлях у навчанні, прикладом для Василя став чоловік Феодосії Миколаївни Петро Бондаренко, який працював агрономом у Пирятинському районі. Він був високоосвіченою людиною, фахівцем своєї справи і справив великий вплив на юнака.

У 1922 році комсомолець Ремесло вступив до Лубенської сільськогосподарської профшколи. У тимчасовому свідоцтві, виданому по закінченні навчання, записано, що «за час перебування у школі засвоїв всі дісціпліни, установлені учбовим планом, і виконував практичні роботи по рослиноводній спеціяльності». Після її закінчення у 1924 р. Ремесла направили на навчання до Маслівського інституту селекції та насінництва ім. К.Тімірязєва — в «Маслівську академію», як його тоді називали. Це був унікальний навчальний заклад. Він відіграв виняткову роль у житті Василя Миколайовича Ремесла, не тільки надавши йому найкращу на той час освіту за фахом, а й значною мірою сформувавши його як особистість. Адже в організації навчального процесу інституту брали участь такі видатні вчені країни, як Д.Ларіонов, Л.Делоне, А.Молостов, О.Ветцер, В.Дирдовський та ін. На базі інституту вони продовжували наукові дослідження й виховували нове покоління вчених-селекціонерів та насіннєводів. Велике значення в організації та плідній діяльності Маслівського інституту мала близькість до нього Миронівської селекційно-дослідної станції, яка стала пізніше для В.Ремесла постійним місцем роботи. Вона була зразковою базою для освоєння студентами навичок наукових досліджень, організації селекційних та дослідних робіт. Майже всі провідні науковці Миронівської станції одночасно були й викладачами інституту. До їх числа належали відомі вчені: С.Смірнов (фітопатолог), І.Ліндеман (ентомолог), Д.Літовкин (селекціонер), А.П’ятенко (агроном, ґрунтознавець) та ін. Студенти пишалися тим, що курс селекції рослин вів видатний селекціонер, автор усесвітньо відомого сорту Українка І.Єремеєв. Найважливішою особливістю навчального процесу був тісний зв’язок теоретичних і практичних занять.

Як вищий навчальний заклад Маслівський інститут проіснував тільки 16 років (1921—1937), але залишив в історії незабутній слід. Особлива творча атмосфера цього інституту дала можливість селянським дітям за стислий термін навчання набути знань, необхідних для наукової діяльності в галузі селекції і насінництва. Зі стін закладу вийшли відомі селекціонери П.Гаркавий, Ф.Кириченко, В.Дідусь, П.Коробко, видатні вчені-генетики П.Шкварніков, С.Крайовий. Випускники «Масловки» вміло поєднували наукову діяльність із адміністративно-організаторською роботою. Фактично очоливши систему насінництва у країні, вони керували головними управліннями міністерств, були директорами й науковими керівниками інститутів та дослідних станцій, видатними вченими, поповнили склад союзних (АН СРСР і ВАСГНІЛ), а також республіканських академій. Десятки їх присвятили себе виробництву, стали керівниками колгоспів та радгоспів.

Василь Миколайович мріяв про відродження маслівської системи навчання на рівні очолюваного ним Миронівського інституту: «селекція вже з першого курсу технікуму, потім інститут, але вже нового (чи, навпаки, старого) вигляду: комбінат учбового з науково-дослідним. Мати б у Миронівці один факультет із сотнею відібраних хлопців, нехай їдять один хліб із вченими, нехай бачать — ось Ремесло, його й треба перемогти. Бо теперішні Миронівські інтенсивні сорти — це жнива посіяного Ларіоновим та Делоне, заділ тієї науки, що і Миронівку в свій час заложила, і в 20-ті роки віддала себе селянським парубкам, що вирішили вчитися». Однак тяжка хвороба стала на перешкоді здійсненню мрій Василя Миколайовича.

По закінченні Маслівського інституту В.Ремесла направляють до Укррадгоспоб’єднання м. Харкова, пізніше — у радгосп «Відродження» Мелітопольського округу Запорізької області, де він працює на посаді агронома-насіннєвода. У лютому 1929 року перейшов до Кременчуцького Окрнасіннєсоюзу на посаду агронома-апробатора, був членом його правління. Цього ж року його зараховують до лав Червоної армії рядовим артилерійського полку Ленінградського військового округу.

Наступні понад десять років життя В.Ремесла тісно пов’язані з Росією. Ця обставина належала до тих, котрі мали вирішальне значення у становленні видатної особистості майбутнього селекціонера. У той час він мав змогу зустрічатися з корифеями сільськогосподарської науки — М.Вавиловим, В.Шехурдіним, А.Сапєгіним, В.Юр’євим та іншими, які великою мірою вплинули на формування молодого вченого.

Водночас волею долі опинившись за межами України, він зміг уникнути тих катастрофічних подій, що спіткали його батьківщину в драматичні 30-ті роки, коли на селі відбувалася суцільна колективізація і Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». До куркулів зарахували і працелюбну, а отже — заможну на ті часи родину Миколи Калістратовича Ремесла, яка завдяки цілоденній праці протягом періоду непу покращила своє матеріальне становище, маючи чотири десятини землі.

Голову сімейства Ремесла Миколу Калістратовича у 1929 р. було засуджено до вислання. Проте, зваживши на стан його здоров’я, на примусове переселення до Вологодської області відправили його сина Петра, звідки він повернувся в Україну тільки через тридцять років. Решта членів родини змушені були полишати рідну домівку, приховувати своє походження та шукати кращої долі за межами України. Сам же Микола Калістратович загинув від голоду і поневірянь через кілька років після трагічної події на самоті десь у чужому селі.

Багато років по тому, коли Василь Миколайович став відомим селекціонером і за виведені ним сорти озимої пшениці був двічі удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, він не захотів, щоб пам’ятник на його честь ставили у рідному селі. У колишньому СРСР особам, котрі мали таке звання, ставили пам’ятники за життя на малій батьківщині. Бронзове погруддя академіка було встановлене у центрі Пирятина, а не в сусідній з ним Теплівці. Вже як відомий академік, Василь Миколайович неодноразово бував на Полтавщині. Навідувався і в Пирятинський район. Але ніколи не заїздив у Теплівку. Не зміг у душі вибачити ласим на чуже добро і брехливим односельцям. Може, й занадто суворим був поважний чоловік, хто знає!

Сама історія розставила крапки над «і». Тільки через багато років у с. Теплівка на будинку місцевої середньої школи з’явилася меморіальна дошка на честь видатного односельця, облаштовано кімнату-музей, у якій молоде покоління має змогу ознайомитися з достовірною інформацією про видатного земляка та його родину.

Тут слід із гордістю відзначити, що сучасні теплівчани та пирятинці — земляки В.Ремесла, як і вся Полтавщина, пишаються тим, що на щедрій полтавській землі народився знаменитий хлібодар, шанують пам’ять про нього. Яскравим свідченням цього є проведені з нагоди століття від дня народження святкові урочистості, підготовлені з великою любов’ю і повагою до вченого. Хотілося б із цього приводу висловити щиру подяку всім землякам Василя Миколайовича, які з власної ініціативи, знайшовши і час, і, в першу чергу, кошти, влаштували своїми зусиллями незабутнє свято на його честь. Були запрошені члени родини Ремесла, його близькі друзі та колеги. Їх зустріли хлібом-сіллю. У Пирятинському будинку культури відбувся урочистий концерт, який ще раз підтвердив, наскільки багата талантами полтавська земля. Хотілося б назвати імена безпосередніх організаторів ювілейних урочистостей. Це В.Митропан — голова Пирятинської райдержадміністрації, В.Тарасенко — перший заступник голови Пирятинської райдержадміністрації, В.Квач — завідувач сектора внутрішньої політики відділу зв’язків із громадськими органами та засобами масової інформації апарату Пирятинської райдержадміністрації, Ю.Турпак — начальник відділу організаційно-кадрової роботи апарату Пирятинської райдержадміністрації, В.Прокопенко — начальник відділу культури і туризму Пирятинської райдержадміністрації, І.Щегельський — начальник управління агропромислового розвитку Пирятинської райдержадміністрації, Г.Вельбой — заступник голови районної Ради, Д.Шаповал — міський голова Пирятина, В.Семенов — сільський голова с. Теплівки та інші.

Вищезгадані драматичні події у родині Ремесла примусили Василя Миколайовича у 1930 р. виїхати з України до міста Дербент і влаштуватися науковим співробітником на Дагестанській дослідно-селекційній станції ім. Ахундова, пізніше (1931—1933 рр.) — до Москви, де він займався впровадженням у виробництво нових культур, працюючи агрономом-насіннєводом у Насіннєводсоюзі при Наркомземі СРСР.

На початку 1933 р. Ремесла направляють до Ново-Уренської селекційної станції (пізніше — Державна селекційна станція, нині Ульяновська), яка підпорядковувалася тоді Всесоюзній державній сортовипробувальній мережі Всесоюзного інституту рослинництва (директором якого на той час був М.Вавилов). Працюючи тут на посаді завідувача сортодільниці Всесоюзного інститут рослинництва й одночасно, за сумісництвом, — науковим співробітником із селекції кормової моркви, Василь Миколайович зарекомендував себе як висококваліфікований науковий працівник, який володіє новітніми досягненнями в галузі сільськогосподарських наук. Як науковець В.Ремесло бере участь у селекційних дослідах із використанням яровизації рослин, які протягом п’яти років (1932—1936) проводили за дорученням М.Вавилова академіки ВАСГНІЛ П.Лісіцин та П.Константинов. Безпосередня участь В.Ремесла у цих наукових дослідженнях відіграла в майбутньо­му вирішальну роль у виборі його власного методу селекції пшениці.

Самостійну селекційну роботу вченому пощастило продовжити на посаді заступника директора Північно-Донецької держселекстанції, на яку його направили восени 1938 року.

Велика Вітчизняна війна не дала здійснитися планам. Із початком війни В.Ремесла, як умілого організатора та вольового керівника, призначають директором Північно-Донецької станції, але вже у березні 1942 року його призивають до лав Червоної армії.

Після війни у шинелі демобілізованого політрука В.Ремесло повертається на попереднє місце роботи — до Північно-Донецької селекційної станції. Але давнє бажання поїхати у рідні місця, в Україну, приводить його у березні 1948 року до Миронівської селекційно-дослідної станції ім. Старченка. Заснована у 1914 році, вона була однією з перших селекційних установ в Україні й вирізнялася високою результативністю на всіх напрямах своєї наукової роботи. Саме тут у 1923 році селекціонери Л.Ковалевський, В.Желткевич та І.Єремеєв вивели сорт озимої пшениці Українка, визнаний світовим стандартом якості хліба.

Починаючи працювати на Миронівській станції, Василь Миколайович добре уявляв, що означає створити сорт, який перевершить Українку, — тобто із самого початку він поставив перед собою завдання надзвичайної складності. Вчений активно включається в селекційну роботу. Виконуючи завдання, що стояли перед станцією, він починає займатися селекцією ярої та озимої пшениці. Як першочергове, перед В.Ремеслом постало питання вибору методу селекційної роботи. Він обрав два шляхи. Найкращих успіхів на той час на Миронівській станції досягли з допомогою відбору з популяцій та гібридизації. Водночас учений мав власні напрацювання з використанням методу направленої зміни ярих сортів в озимі. Цим було започатковано створення нових миронівських сортів пшениці.

Селекційну роботу В.Ремесло вів по-новаторському, творчо. Він часто повторював, що успіхи в селекції, насінництві, агротехніці та інших галузях сільськогосподарської науки залежать не тільки від новизни й оригінальності методів, а й від копіткої щоденної праці. Вранці, вдень і ввечері Василя Миколайовича можна було бачити в полі. Ніщо не залишалося поза увагою вченого або не було вивчене за всіма показниками. Жодна відібрана рослина, жоден зразок зерна не минав його рук та оцінки. Розроблений і вдосконалений ним метод створення озимої пшениці з ярої, який дав світові оригінальні сорти зернових культур, став доказом його самобутності як ученого-селекціонера.

За своє довге життя В.Ремесло вивів близько сорока сортів різних зернових культур, але всесвітню славу йому принесла Миронівська 808. Пізніше, коли Василь Миколайович став директором створеного під його керівництвом на базі Миронівської станції Миронівського науково-дослідного інституту селекції та насінництва пшениці — визнаного центру вітчизняної та світової науки із селекції пшениці, в його кабінеті на стіні висіла карта вирощування миронівських сортів озимої пшениці. На ній було чітко видно, як від Миронівки, наче від життєдайного світила, виходять безліч променів на всі сторони світу — на північ, південь, захід і схід. Такий широкий ареал використання, насамперед сорту Миронівська 808, пояснювався її надзвичайною пристосованістю до різноманітних умов вирощування. Минає час, змінюються економічні й соціальні умови життя, клімат, а виведений академіком В.Ремеслом майже півстоліття тому сорт озимої пшениці Миронівська 808 знову повертається на ниви України. Хлібороби знають, що життя сорту недовге — три-п’ять років, особливо в сучасних умовах, коли створюється велика кількість нових сортів. Миронівський селекційний шедевр пережив не одне десятиліття. Це пов’язано передусім із тим, що більшість сучасних сортів із високим потенціалом урожайності, на жаль, поступаються йому за показниками морозо- та зимостійкості.

Виведені В.Ремеслом сорти й донині є донорами для нових сортів зернових культур як вітчизняної, так і зарубіжної селекції.

Справу видатного українського вченого продовжують його учні. Нині Миронівський інститут пшениці носить ім’я В.Ремесла.

У народі кажуть: «Якщо людина з хлібом — значить, вона здорова, сита, багата». Видатний учений-селекціонер академік В.Ремесло багато зробив для добробуту людини. І щедрі пшениці, створені його розумом, добрим серцем і чарівними руками, обдаровуватимуть зерном життя ще не одне покоління співвітчизників.

Усі пам’ятають диктаторів, великих вождів або революціонерів. Пам’ятаймо ж людей, які вирощували хліб. І не тільки для свого покоління, а й для нащадків.