Сини

«Если завтра война...» — співала країна наприкінці 30-х років минулого століття. Професія військового була тоді те ж саме що нині юриста чи економіста. Одержати два кубики в петлиці й оперезати себе портупеєю, взути ялові чоботи зі скрипом мріяв, здавалося, кожен юнак Країни Рад. Усе найвище керівництво держави, яке не вирізнялося вишуканістю смаку, поголовно одягалось у напіввоєнні френчі й чоботи. Але, головне, чада великих державних і партійних керівників не відсиджувалися за широкими батьківськими спинами, а разом із однолітками гризли граніт військової науки. І коли спалахнула ВІЙНА, більшість із них пішли боротися за Батьківщину.

Яків Джугашвілі. Старший син Сталіна Яків Джугашвілі 1935 року закінчив Московський інститут інженерів транспорту. А 1937-го вступив на вечірнє відділення Артилерійської академії РСЧА. Рішення Якова пов’язати свою долю з армією було продиктоване, швидше за все, бажанням примиритися з батьком, з яким у старшого нащадка вождя були непрості стосунки. Його сестра Світлана згадувала пізніше: «Я не знаю, чому Яша зробився фаховим військовим. Він був глибоко мирна людина — м’який, повільний, дуже спокійний, але внутрішньо твердий і переконаний».

А тим часом глибоко мирна й м’яка людина перед самою війною успішно закінчила Артилерійську академію. 22 червня 1941 року він подзвонив по «кремлівській вертушці» батькові й оголосив про своє рішення піти на фронт. На що Сталін коротко відповів: «Іди й бийся». Але сталося непоправне. 19 липня 1941 року берлінське радіо передало, що командир батареї старший лейтенант Яків Джугашвілі потрапив у полон... Німці вирішили здобути максимальну вигоду з такого важливого бранця. Пропагандистська машина запрацювала на повну силу. З німецьких літаків на позиції Червоної Армії, яка вела важкі бої, обрушилися тонни — ні, не смертоносних бомб, а набагато гірше — листівок, на яких були зображені німецькі офіцери, котрі розмовляють з Яковом. Під знімком підпис: «Син Сталіна Яків Джугашвілі, старший лейтенант, командир батареї здався в полон. Коли вже такий значний радянський офіцер здався в полон, то це доводить очевидність, що будь-який опір німецькій армії безнадійний. Тому припиняйте війну і переходьте до нас». Через якийсь час німці скинули нову листівку з текстом листа, якого Яків написав батькові: «Дорогий батьку, я цілком здоровий, буду відправлений в один з офіцерських таборів у Німеччині. Ставлення хороше. Бажаю здоров’я, привіт усім. Яша».

Сталін повірив у зраду сина. Незабаром розстріляли його найближчих родичів. Посадили за ґрати дружину «зрадника» — Юлію Мельцер. Поширилася чутка, що німецька сторона запропонувала Сталіну обміняти його сина на полоненого фельдмаршала Паулюса. Батько нібито гордо відповів: він, мовляв, солдата на фельдмаршала не міняє. А тим часом було створено кілька диверсійних груп, які дістали завдання викрасти сина вождя або ж, у крайньому разі, вбити його. Але всі вони безвісти зникли. Правдива ж картина полонення Якова Джугашвілі прояснилася трохи пізніше. Командир 303-го легкого артполку полковник Іван Сапегін написав листа Василеві Сталіну. «Дорогий Василю Йосифовичу! Я полковник, який був у вас на дачі з Яковом Йосифовичем у день його від’їзду на фронт. 12 липня, без боєприпасів, полк кинули в бій із удесятеро переважаючим противником. Командир дивізії поїхав з поля бою на танку. Проїжджаючи повз Якова Йосифовича, він навіть не поцікавився його долею...»

У полоні Яків провів півтора року. Розуміючи всю безвихідь свого становища, він зважився на відчайдушний крок. У своєму рапорті командир батальйону СС, що охороняв табір, Густав Вагнер писав: «Наприкінці 1943 року арештовані були на прогулянці. О 7 годині наказано було піти в барак, і всі пішли. Джугашвілі не пішов і зажадав коменданта табору. Есесівець пішов дзвонити комендантові по телефону. Поки він дзвонив, сталося таке. Джугашвілі, замислившись, перейшов через нейтральну смугу до дроту. Вартовий крикнув: «Стій!» Джугашвілі продовжував іти. Вартовий крикнув: «Стріляти буду!» Після цього окрику Джугашвілі почав лаятися, схопився руками за гімнастьорку, оголив груди й закричав вартовому: «Стріляй!» Вартовий вистрілив у голову й убив Джугашвілі… Яків одночасно з пострілом схопився за дріт із високою напругою і відразу впав на перші два ряди колючого дроту. У цьому положенні він висів 24 години, після чого труп відвезли в крематорій».

Леонід Хрущов. Син Микити Сергійовича Хрущова народився в місті Сталіно. Закінчив семирічку й ФЗУ. 1937 року успішно закінчив школу пілотів ЦПФ. 1939-го Леонід — слухач підготовчого курсу Військово-повітряної академії ім. Жуковського. Військову кар’єру лейтенант Леонід Хрущов розпочав льотчиком швидкісної бомбардувальної авіації. У його особовій справі зберігається бойове повідомлення, датоване 16 липня 1941 року, яке підписав командир 46-ої авіадивізії полковник Писарський. Ось його текст: «Командир екіпажу Леонід Микитович Хрущов, член ВЛКСМ, має 12 бойових вильотів. Усі бойові завдання виконує відмінно. Мужній, безстрашний льотчик. У повітряному бою 6 липня хоробро бився з винищувачами противника, аж до відбиття їхньої атаки». Повідомлення завершувалося клопотанням про нагородження Леоніда Хрущова орденом Червоного Прапора.

26 липня 1941 року під час повітряного бою «месери» збили чотири наші літаки. Серед них був і бомбардувальник Леоніда Хрущова. Льотчик насилу посадив пошкоджену машину, але при цьому зламав ногу й був відправлений у госпіталь до Куйбишева. Саме там, за словами Серго Берія, друга Леоніда Хрущова, і сталася трагедія. Під час чергової пиятики Леонід Хрущов, «стомлений» тиловим життям, застрелив людину... А сталося це так. У компанії з сином секретаря КП(б) України виявився бравий моряк. Він, хильнувши зайвого й почувши про снайперські здібності лейтенанта Хрущова, запропонував себе як підставку для мішені. На голову сміливця поставили порожню пляшку. Першим пострілом Леонід відбив шийку пляшки. Моряк на цьому не заспокоївся. Другий постріл став для нього фатальним...

Правда це чи пусті домисли, невідомо. Але у квітні 1942 року, після лікування, наказом наркома оборони Леонідові Хрущову було присвоєно звання старшого лейтенанта. Після бомбардувальної авіації син Хрущова продовжив службу в 18-му гвардійському винищувальному полку. 11 березня 1943 року гвардії старший лейтенанти Заморін (ведучий) і Хрущов (ведений) вилетіли на бойове завдання. На висоті 2500 метрів пару атакували два «Фокке-Вульфи-190». Заморін стрімко атакував літак противника і збив його. Хрущов уміло прикривав ведучого. У цей час другий ворожий літак наблизився до винищувача Леоніда й відкрив вогонь. Заморіну вдалося маневром відігнати літак противника. Та було запізно — хрущовський винищувач зірвався в штопор. Був це маневр чи ж Леонід Микитович дістав смертельне поранення — невідомо.

Командуючий 1-ю повітряною армією генерал-лейтенант авіації Худяков доклав максимум зусиль для пошуку збитого літака. Гадане місце падіння винищувача кілька разів прочісували партизани, але, на жаль, так нічого й не знайшли. Генерал-лейтенантові Худякову нічого не залишалося, як у письмовій формі звернутися до Микити Сергійовича: «Протягом місяця ми не втрачали надії на повернення Вашого сина, але обставини, за яких він не повернувся, і минулий відтоді час змушують нас зробити скорботний висновок, що Ваш син — гвардії старший лейтенант Леонід Микитович Хрущов поліг смертю хоробрих у повітряному бою проти німецьких загарбників».

Тимур Фрунзе. Син знаменитого полководця часів Громадянської війни, голови Реввійськради СРСР і наркома у військових і морських справах Михайла Фрунзе до війни закінчив середню школу з артилерійським ухилом, далі була знаменита Качинська авіашкола. Коли розпочалася війна, молодшого лейтенанта Тимура Фрунзе відправили доучуватися в запасний полк. Ось що писав Тимур своїй сестрі: «Літаємо на місяць по чайній ложці. Програму ж збільшено: введено стрільбу, польоти строєм і повітряний бій. Очевидно, не скоро я потраплю на фронт...» Проте незабаром молодший лейтенант Фрунзе дістав призначення в 161-й винищувальний полк.

10 січня 1942 року Тимур зробив перший бойовий виліт, а через дев’ять днів — останній... Безсторонні рядки бойового повідомлення свідчать: «19 січня 1942 року льотчики 161-го винищувального авіаполку — ведучий старший лейтенант Шутов і ведений лейтенант Фрунзе — на літаках Як-1 об 11 годині 48 хвилин вилетіли з аеродрому Крестці на прикриття наших військ у район північно-східніше від Старої Русси.

Патрулюючи над своїми військами, о 12 годині 15 хвилин Фрунзе й Шутов зустріли на висоті 900 метрів чотири винищувачі типу Ме-109 і Ме-115. Після першої ж атаки один винищувач противника був збитий і впав на землю в районі села Балогіжа, за 5—6 кілометрів північніше Старої Русси. Під час першої атаки до четвірки ворожих винищувачів підійшли ще три винищувачі
Ме-115. Маючи кількісну перевагу, ворогові вдалося розколоти пару радянських винищувачів... Під час бою Шутов був підбитий і зробив вимушену посадку в розташуванні своїх військ. Льотчик залишився живий. Тимур же якийсь час продовжував бій один проти всіх стерв’ятників, але теж був збитий...»

Некерований літак 18-літнього Тимура впав біля села Отвідіно, неподалік від Старої Русси. Льотчику 161-го винищувального авіаполку лейтенантові Тимуру Михайловичу Фрунзе було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Володимир Мікоян. Син члена Державного комітету оборони й голови Комітету продовольчого і речового постачання РСЧА Анастаса Івановича Мікояна Володимир загинув у першому ж бою. 18 вересня 1942 року він вилетів на прикриття наших військ у районі станції Котлубань. Стисле бойове повідомлення, підписане командиром 434-го винищувального авіаполку, свідчить: «Прикриваюча група наших винищувачів, яку вів капітан Долгушин, бачила, як старший лейтенант Мікоян після другої атаки запалив ще літак супротивника — Хе-111, який горів і почав падати за три-чотири кілометри південніше від села Котлубань. Потім прикриваюча група була атакована винищувачами противника. Після закінчення повітряного бою всі наші літаки повернулися на свій аеродром, за винятком старшого лейтенанта Мікояна Володимира».

Вілен Рибалко. На початку літа 1942 року командуючому
5-ою танковою армією генералові Павлу Рибалку повідомили, що його єдиний син Вілен, теж танкіст, пропав безвісти. Це сталося після катастрофи під Харковом, де частини РСЧА зазнали нищівної поразки. Нікому з бойових товаришів Рибалко й словом не прохопився про своє горе. Лише згодом командарм проговорився своєму комісарові Семену Мельникову. Вже після смерті маршала у книжці «Маршал Рибалко» він написав: «Якось, сидячи в бліндажі після наради командирів, Павло Семенович заговорив: «Біда в мене із сином, Семен, біда... Пропав безвісти». «Де?» — спитав. «Не знаєш, де пропадають сини? На війні», — різко відповів Рибалко. І потім, уже пом’якшившись, промовив: «Під Харковом... Моя Надія не раз просила: мовляв, Павлушо, візьми Вілю до себе. Але я казав: скільки синів удалині від батьків воюють, а ти хочеш, щоб хлопець по батьку йшов як генеральський синок. Як я після цього іншим батькам в очі дивитимуся? От і додивився...»

Мельников, не кажучи ані слова своєму командирові, особисто почав розслідувати обставини загибелі лейтенанта Вілена Рибалка. Вів пошуки комісар понад рік. Тільки після того, як 1943 року радянські війська знову зайняли Харків, Мельников, опитавши місцевих жителів, колишніх окруженців і полонених, зміг з’ясувати, що лейтенант Вілен Рибалко згорів у своєму танку. Коли про це довідався командуючий, він зміг вимовити лише одне слово: «Дякую» й по-дружньому обійняв комісара.

Звістка про загибель сина підкосила здоров’я Рибалка. У нього загострилася стара хвороба нирок, почали набрякати ноги. Всю війну Рибалко проходив, спираючись на палицю, брав її навіть у свій командирський танк. Суворий і скупий на емоції, маршал став дуже чуйно і бережно ставитися до хлопців з поповнення.

Володимир Говоров. По-іншому склалася доля сина прославленого полководця Великої Вітчизняної війни Леоніда Говорова. Після закінчення 1942 року Рязанського артилерійського училища Володимира Говорова було призначено командиром вогневого взводу в діючу армію. Війну він закінчив командиром артилерійської батареї. У наступні роки командував артдивізіоном, мехполком, дивізією. 1969 року був призначений першим заступником головнокомандуючого Групою радянських військ у Німеччині. Потім послідовно очолював Прибалтійський і Московсь­кий округ. Службу закінчив, перебуваючи на посаді начальника Цивільної оборони — заступника міністра оборони. Героя Радянсь­кого Союзу генерала армії Володимира Говорова було нагороджено двома орденами Леніна, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Вітчизняної війни II і I ступенів, а також багатьма іншими орденами й медалями.

Всеволод Блюхер. Син знаменитого маршала Всеволод після розстрілу батька потрапив до приймальника-розподільника, потім пішов на фронт, воював мужньо й був представлений до багатьох нагород, але як «син Блюхера» не одержав жодної. Лише 1964 року йому вручили орден Червоного Прапора.

Намагалися піти на фронт і дочки страчених наприкінці 30-х років минулого століття воєначальників. Так, Вета Гамарник, Міра Уборевич і Світлана Тухачевська після дитячого будинку просилися в діючу армію. У своїх заявах на ім’я Сталіна дочки «ворогів народу» писали, що хотіли б своїми подвигами змити ганьбу своїх батьків. Але прохання їх так і залишилося без відповіді.

Сини Фрунзе, Мануїльського й Мікояна в Качинській авіашколі, 1941 рік