СІМ’Я ПО-ЯПОНСЬКИ

Не секрет, що всі наші діяння набувають сенсу, передусім, завдяки тому, що продовжують жити в справах майбутніх поколінь. Наше завтра — це наші діти, посередники між нами та майбутнім. Саме вони — та закодована дискета, що понесе в день прийдешній інформацію про нас, минулих, і тим самим додасть сенсу швидкоплинності життя, яке саме через це здається безглуздим. Що запишеться на цій дискеті, залежить від нас. І ми стараємося в міру своїх сил та можливостей, відповідно до свого розуміння, що є зло, а що — добро. Уявлення ці різні у різних країн і народів, іноді — прямо протилежні. З деякими із них ми й вирішили познайомити читачів «Дзеркала тижня».

У сучасній японській сім’ї зазвичай одне-двоє дітей. Починаючи з 1974 року, народжуваність у країні поступово падає. Це пов’язано з тим, що дедалі більше японських жінок прагнуть працювати. Водночас у сім’ях, де жінка, як і раніше, займається лише домашнім господарством, кількість дітей зазвичай вища від середньої. Спостерігається і така тенденція: що вища освіта японської жінки, то менше (чи взагалі немає) дітей у її сім’ї. До того ж міняється психологія суспільства: статистичні дослідження показують, що лише 12% японців розглядають виховання дітей як своєрідне «вкладення», від якого в майбутньому очікується «прибуток» (такий традиційний погляд японців на дітей), а 87% японців сьогодні просто виховують своїх дітей, отримуючи від цього задоволення і радість.

Коли в японській сім’ї з’являється дитина, працююча мати, як правило, звільняється або переходить на неповний робочий день. Відбувається це тому, що практично в усіх випадках дитиною займається мати. До війни, коли працююча жінка в японському суспільстві являла собою велику рідкість, у таких сім’ях дітей віддавали на піклування дідусям і бабусям. Тепер цього майже не трапляється. Японські чоловіки в наші дні починають утягуватися в процес виховання, але їхня допомога по хатній роботі, як і раніше, залишається мінімальною. Цим обумовлюється і певний погляд японських дітей на своїх батьків: за статистикою, лише 65,8% із них хотіли б бачити в батьку друга, 30% — віддають перевагу вихователю. А ось щоб мати була одночасно і подругою — хочуть 83,8%. Таке опитування проводилося в багатьох країнах світу, і цікаво, що уявлення японців про батька як друга вийшли на останнє місце у світі, у той час як про матір у ролі подруги — на друге.

У тих сім’ях, де матері з народженням дитини не перестають працювати, діти виховуються в дитячих садках, більшість із яких приватні. Існують також бебісітери. І лише в сільській місцевості у вихованні іноді беруть участь дідусі та бабусі.

Хлопчиків і дівчаток виховують по-різному. Одна з японських приказок говорить: «Справжній чоловік не повинен заходити на кухню». Сина виховують як майбутню опору сім’ї, він повинен займатися «чоловічою справою». В одне з японських свят, день хлопчиків, у повітря піднімають численні зображення різнобарвних коропів — риби, здатної плисти проти течії, тим самим ніби символізуючи шлях хлопчика, майбутнього чоловіка, здатного долати всі життєві труднощі.

Дівчаток же вчать виконувати домашню роботу: куховарити, прибирати, прати, шити. Задля справедливості слід зазначити, що останнім часом у Японії усе ж з’являється більше молодих людей, котрі вміють добре готувати і господарювати і не вважають це ганебною справою.

У деяких японських сім’ях практикується давати дітям гроші як винагороду за допомогу по дому, але це не дуже поширене явище. Діти й так одержують гроші на кишенькові витрати, особливо великі суми припадають на свята і Новий рік, адже 2 січня в Японії — найбільший розпродаж року, коли товари продаються зі знижкою від 30 до 70%.

Японські діти вважають нормальним, що на плечі матері лягає вся домашня робота: статистика показує, що в 90% випадків лише вона займається пранням і готуванням їжі, у 80% — прибиранням і миттям посуду, закупівлею продуктів, у 65% — турботою про маленьких дітей і літніх батьків, у 50% — допомагає дітям у готуванні уроків. Японські чоловіки дуже багато працюють й у вихідні намагаються відпочити. Статистичні дані свідчать, що в робочий день вони проводять менше 15 хвилин у спілкуванні з дітьми. Але у вихідні вся сім’я може вийти в місто, пообідати в ресторані чи поїхати на природу.

Японські малюки йдуть у школу в шість років. Обов’язковою вважається дев’ятирічна освіта, і протягом цього часу в державних і муніципальних школах батьки за навчання не платять. Приватних шкіл у Японії небагато і вони теж отримують державну допомогу, бо постійно відчувають фінансові труднощі. Нові програми, як правило, апробуються в державних школах.

По закінченні дев’ятого класу ті школярі, котрі планують продовжувати навчання в університетах, учаться ще три роки у вищій школі і це навчання вже коштує дорого. В Японії, однак, навчання у вищій школі продовжують 92—94% школярів, попри те, що вчитися в цій країні дуже важко, а високий рівень японської освіти відомий у всьому світі. Як правило, батьки змушені наймати дітям репетиторів. Щорічний ринок репетиторства оцінюється в трильйон ієн: це уроки каліграфії, іноземних мов, гри на різних музичних інструментах, образотворчого мистецтва, танцю, плавання тощо.

Окрім середньої школи, існують також спеціальні школи з профільної підготовки для вступу в університети. Їх японські дітлахи відвідують навіть на шкоду своєму сну. Серед університетів відсоток приватних дуже високий — 74%, решта — муніципальні та державні. Взагалі у японських малюків «тяжке» дитинство — вже в дошкільному віці 42% із них беруть якісь уроки. Це число зростає до 69—83% у період навчання в середній школі.

Цікаво, що існують навіть спеціальні класи для вагітних жінок, метою яких є дати дитяти навіть у материнському лоні основи знань географії й абетки. Свого часу японські діти так утомлювалися від непомірних навантажень і так боялися шкільних тестів й екзаменів, що іноді кінчали життя самогубством.

У середині 90-х у школах виникла ще одна проблема (по-японськи «ідюме» — «знущання»). Сильніший, запросто може скривдити слабшого, причому це характерно як для дівчаток, так і для хлопчиків. Одну з причин цього явища варто шукати в традиційній японській психології: у країні не люблять тих, хто прагне виділитися. Йдеться не про матеріальні можливості і манеру вдягатися, радше, про манеру поведінки. У сьогоднішній Японії менше дотримуються традиції, з’явилося більше розмаїтості в типах поведінки, проте людина, котра поводиться неординарно, цілком може викликати гнів оточуючих.

Учні вищої школи їздять по обмінних програмах в основному в англомовні країни: США, Великобританію. І навіть не для того, щоб вивчати мову. Англійську вони і без того добре знають, а просто, щоб набути досвід іншого життя, інших взаємин у суспільстві, вивчити іншу культуру і почерпнути з усього цього щось корисне для себе.

Працювати школярам у Японії забороняється. Офіційно закон дозволяє влаштовуватися на роботу по закінченні 9-го класу, але тільки в тому випадку, коли дитина вирішила не продовжувати навчання в школі. Якщо учні вищої школи порушують цю заборону, їх відраховують.

Цікаво, що в японській школі досі дозволено фізичне покарання, водночас же існує можливість оскаржити подібні дії в судовому порядку, тому вчитель добре подумає, перш ніж скористатися своїм правом. На відміну від цивілізованих країн Заходу, у японській школі практично відсутня проблема наркотиків — їх не вживають.

Вік досягнення повноліття в Японії — 20 років. Статеві стосунки, попри всю суворість японського суспільства, часто виникають ще під час навчання в школі, років у 15—16. Хоча, звісно, часи, коли наречена неодмінно мала бути незайманою, канули в Лету.

По закінченні школи японці зазвичай залишають сім’ї, якщо вони живуть на периферії, щоб вирушити на навчання чи роботу у великі міста. Звичаю залишати рідну домівку і заводити власне житло до вступу в шлюб у Японії немає. Неодруженим дітям, особливо дочкам, які живуть разом із батьками, не доводиться платити за житло і їжу, і вони можуть витрачати гроші на більш приємні речі, а крім того, якщо мама не працює, доросла дочка не займається домашнім господарством, не кажучи вже про сина. За статистикою, лише в районі Токіо майже 80% неодружених юнаків і незаміжніх дівчат живуть разом із батьками, при цьому більше 20% із них раз на тиждень йдуть будь-куди розважитися, беручи із собою маму і тата. 77% — роблять це хоча б раз на місяць.

Шанування батьків завжди посідало особливе місце в японській культурі. У сім’ях, де традицій дотримуються, дітей учать: батьки — найшанованіші люди. Батько — глава сім’ї і приймає всі рішення. У сім’ях, котрі належать до повоєнного покоління, ці акценти трохи зміщаються. У минулому за утримання й турботу про старих батьків відповідав старший син та його дружина. У наші дні цим дедалі більше займаються соціальні служби й організації системи охорони здоров’я. Дедалі більше домінує ідея, що старіючі батьки та їхні дорослі діти повинні жити окремо, принаймні поки стан здоров’я дідуся з бабусею дозволяє.

У цьому сенсі японцям є про що тривожитися, бо їхнє суспільство старіє. Новітні медичні технології, котрі дозволяють значно продовжити людське життя, зіграли свою роль. За прогнозами, до 2025 року кількість людей, старших 80-ти, років зросте з 4 до 9,5 млн. Тому держава вже нині працює над тим, щоб скорегувати систему страхування та соціальної допомоги, плануючи залучати до цієї роботи студентів і школярів.