Сімейний пресинг — не вирок

Проблема домінування в сімейному колі болісна для багатьох. Одним вона заважає жити тепер, іншим дуже досадно за минуле, яке мучить і продовжує руйнувати сьогодення. Хтось боїться потенційного тиску на свою «самість» і не поспішає заводити сім’ю. Що таке домінування? Чим воно небезпечне? Які стратегії протиотрути?

Одного разу була свідком вуличної сцени, яка стала наочним посібником із домінування і дуже лаконічною над ним розправою. Попереду мене йшли чоловік і жінка середнього віку - очевидно, подружня пара. Чоловік ніс в обох руках важкі сумки, а дружина рухалася поруч без речей, розпікаючи його за щось. Йшла я вслід за своїми випадковими супутниками слизькою обледенілою дорогою спочатку до підземного переходу, потім через нього, вгору східцями. Хвилин п’ять мусила слухати, як громадянка з невичерпним ентузіазмом сварила чоловіка. І тут сталося несподіване: чоловік, який досі насуплено й мовчки переставляв ноги, раптом зупинився і різко, з розмаху кинув обидві торби на асфальт. Усередині, судячи зі звуку, щось розбилося. Чоловік рішуче й вільно попростував уперед, а жінка, затнувшись на півслові, хутенько підхопила торби і, наздогнавши свого супутника, в покірній безмовності подріботіла поруч, трохи присідаючи під вагою ноші. Ззаду було добре помітно, як дуже змінилася постава в обох. Жінка більше не скидалася на грім-бабу, хазяйку всього і вся, - вона стала тихша води, нижча трави. А чоловік прямо на очах перетворився із затурканого цапа-відбувайла на «гордого джигіта».

Ніхто не знає, де та межа, за якою кінчається терпіння пригніченої людини. Одного разу вона - дитина чи дорослий - може піти з дому, може зважитися на фатальний вчинок, а може довго себе руйнувати похмурими думками, алкоголем - та хіба мало чим?

Звісно, краще не доводити до точки кипіння, а вчасно регулювати стосунки, проте, на жаль, ці ж таки стосунки базуються на стереотипах ролей і сценаріїв, що закладені й передаються з покоління в покоління. Ми - спадкоємці культури матріархату. У сучасному вигляді матріархальні акценти з нами недобре жартують. Поруч із владною контролюючою жінкою чоловік стає залежним і слабким. Коли такий намагається створити сім’ю, то ловиться або на маніпуляції (його захоплюють у полон і перетворюють на довічного раба), або на чужий сценарій «ти винен, що мені зле» і постійно тягне лямку не своєї відповідальності. Ані про любов, ані про розвиток уже не йдеться. Буває, звісно, що невпевнений у собі чоловік отримує від долі подарунок - чуйну ніжну дружину. Але тоді їй доведеться дуже довго з ним няньчитися, перш ніж вона остаточно розчарується в собі, точніше - у своїй нездатності зробити його щасливим і успішним. Місія нездійсненна. Якщо у найближчі роки після досягнення двадцятиліття людина не зрозуміла, ким вона є і ким хоче бути, й не почала змінюватися, - можна констатувати, що домінування когось із батьків паралізувало особистість.

Далеко не в усіх неблагополучних сім’ях діти котяться по низхідній, як далеко не у всіх благополучних - рухаються вгору. І потім - не завжди можна бути впевненим у щасті та повноцінності людини, навіть якщо, на перший погляд, вона цілком благополучна. Всі сексуальні маніяки, за описами їхніх знайомих, цілком нормальні люди - адекватні, культурні й соціально адаптовані. Але в усіх відзначена спільна риса - підпорядкована роль відносно деспотичної матері (рідко - батька). Таким «маминим підкаблучникам» властиві дедалі більш поширені сексуальні збочення - педофілія і гомосексуалізм. Чому? Та тому, що недовіра до себе, величезна внутрішня напруга, помножена на страх бути скривдженим і проігнорованим жінкою (так традиційно робила мати), змушує шукати вихід у нетрадиційних фантазіях та фізіологічних відправленнях. Поведінка домінуючої матері парадоксальна: вона прив’язує до себе сина і відштовхує одночасно, таємно насолоджуючись його стражданнями. Дитина ще не в змозі зрозуміти, що відбувається. Але психіку її порушують саме такі моменти: любляча і любима мама завдає болю. Так руйнується механізм саморегуляції, - психіка дезорієнтується в подразниках, потребах і наслідках. Людина заряджається хронічним очікуванням підступів і небезпек. Не дивно, що вихідці із сімей із сильним домінуючим дорослим найчастіше страждають на депресії та різного роду залежності.

У підлітковому віці дитина може збунтуватися - почати поводитися демонстративно всупереч вимогам. Навіть у гармонійних сім’ях батьків лякає вибухове самоствердження і розширення меж свободи їхнього чада. Проте саме така поведінка свідчить про нормальний розвиток особистості. Адже завдання дитини, починаючи з підліткового періоду і до повноліття, - відокремитися від сім’ї. Вона має стати незалежною від батьківського гнізда з усім його вмістом - спочатку психологічно, потім фізично та фінансово. Завдання сім’ї - не заважати.

Але так повинно бути. Насправді ж у багатьох сім’ях контроль і недовіра до дітей старшого віку тільки посилюються. Чим свавільніша їхня поведінка, тим жорсткіші обмеження та переслідування. Жага влади бере гору над здоровим глуздом (батьки-педагоги діють усупереч опанованій теорії). Домінуючому батькові дуже важливо, щоб сімейний сюжет розвивався за його (її) сценарієм. У християнстві гординя - основа будь-якого духовного порушення. Зараз до церковних обрядів кинулися багато людей, особливо у свята. Проте, судячи з кримінальної, медичної та шлюборозлучної статистики, гординю нашим співвітчизникам приборкати поки що не вдається. В умовах сімейного пригнічення в особистості руйнуються інтелектуальна, емоційна та імунна сфери. Навіть результати досліджень поведінки тварин в умовах пресингу промовисті: молоді щури, переміщені до дорослих щурів з вираженою агресивністю, у майбутньому страждали на нервові порушення, загальну загальмованість, нездатність до дослідницької та повноцінної статевої поведінки. Тривалість життя таких особин була в середньому на третину коротша, ніж у їхніх одноплемінників. Ці піддослідні щуренята перебували в «негуманних» умовах зовсім недовго - кілька днів. А що казати про людей, які прикуті до своєї квартири, як собака до будки? І тиняються дорослі «діти» без занять, без мети, без напруги й задоволення, і вислуховують щодня на свою адресу від батьків «люб’язності». І чим більше мати чи батько тисне, тим гірше стає дитині. Тоді людина готова стрибнути куди завгодно, тільки б подалі від цих «виховних заходів». Як правило, супутник життя виявляється за роллю таким самим, як «прес», з-під якого так хотілося вирватися у батьківській сім’ї.

Та не все настільки однорідне й передбачуване. По-перше, наслідки контактів із домінуючим членом сім’ї залежать від рівня особистісного розвитку того, на кого тиснуть чи тиснули, - усвідомлення проблеми і вибір конструктивної поведінки можливі.

По-друге, є різниця між людьми енергетично сильними, які вступають у відкрите протистояння тискові, і людьми середніми та слабкими, які підкоряються волі іншого. Перші таки звільняються від гніту, і чимало їх стає успішними й самореалізованими. Других підхоплюють залежності (найпоширеніша - алкоголізм). Слід підкреслити, що енергетично сильні, тобто потенційні лідери, становлять дуже незначну частку від загальної соціальної маси. Тож категорія середніх і слабких - у більшості.

По-третє, середні і слабкі у своїх власних сім’ях не завжди успадковують роль жертви з батьківської сім’ї. Інколи вони компенсують труднощі свого дитинства за рахунок близьких, самі перетворюючись на агресорів.

Майже всі ми тією чи іншою мірою з-під пресу, але все одно ми різні, і життя наші складаються по-різному.

Чому ж це явище таке поширене? Невже тільки через матріархат? Напевно, ні: адже трапляється й чоловіче домінування. А що ж на Заході - немає таких проблем? Досвід підказує: це загальнолюдська проблема. У різних країнах її намагаються вирішувати по-різному. Широко відома міжнародна програма з профілактики насильства в сім’ї та реабілітації його жертв. Але ж домінування не завжди переходить у відверте насильство. Воно часто ховається за так звані добрі наміри («як мати я хочу, щоб ти був щасливим!»).

Втім, відомо, що там, де люди мають можливість реалізуватися у справі, де є кошти на такі заняття, - домінування одного члена сім’ї над іншими швидше виняток, ніж правило. Підтвердженням можуть бути дитячі малюнки сім’ї різних європейських культур. Українські школярі зображують батьків із явними ознаками домінування, тоді як німецькі діти відображають демократичні стосунки в сім’ї. Німці багато часу присвячують якісному сімейному дозвіллю - подорожують, займаються спортом, відвідують театри, концерти; всією сім’єю із задоволенням беруть участь у шкільних святах, які зовсім не схожі на наші. Коментарі зайві - «не сипте сіль на рану»: порівняння нашого суспільства з німецьким некоректне. У нас, так би мовити, все ще попереду.

Проте описаний контраст не рятує розвинених людей від проблем взаємодії. Звісно, вони зіштовхуються і з домінуванням. Адже коріння його - у нашій природі. У кожному з нас є потреби домінування і підпорядкування - обидві функціональні за умови їх гармонійної пропорційності. Завдяки їм відбувається обмін енергією, через соціальні контакти нарощується досвід. Що ж примушує потребу в домінуванні переважати? Чому вона набуває патологічного розмаху в особистісних кодах? Причина - обмеження в самореалізації і брак любові. Якщо замість захоплюючого заняття - рутинні зобов’язання, внутрішня напруга зростає пропорційно незадоволенню собою та світом. Тоді напруга викидається на інших, примушуючи їх трепетати від психологічного насильства. Місце любові в таких людей займає контроль, із допомогою якого вони «виривають» енергію в близьких, намагаючись підпорядкувати їх своїй волі.

Що з цим робити? Звісно, шукати себе, створювати себе з допомогою нових захоплень, нових підходів у роботі та стосунках - ніколи не пізно. Сильно захотівши й усвідомивши, можна вийти з-під влади «контролера-шкідника», давши йому (їй) змогу самостійно еволюціонувати після розриву каналу живлення. Як допомогти залишеному під власною опікою батькові? Адже хронічний «гнобитель» вважає себе зрадженим, незаслужено покинутим. Маніпулювання роллю «священної корови» загальновідоме: високе звання «матері» або «батька» нав’язливо нагадує про мниму соціальну заборгованість. Проте на думку спадає народна мудрість: «Те, що ми позичаємо у своїх батьків, віддаємо потім своїм дітям». До того ж маніпуляції наївні: батьками стають не для дітей, а для себе. Тому що створити сім’ю і виховувати власних дочок та синів - це шанс бути щасливим якось по-новому, шанс вийти за межі своєї самості й відчути повноту життя. Коли ж людина, замість любові й радості сімейного співпереживання, незмінно перебуває в полоні важких почуттів, за які члени сім’ї мають платити стражданнями, - це означає, що їй треба духовно подорослішати, тобто вчитися любити себе і світ. Писати це як утопію було б сумно, якби я не знала безлічі прикладів, котрі спростовують іронічне: «люди не змінюються - вони стають тільки гіршими». Люди прекрасні! І вони змінюються надзвичайним чином.

І тоді не дивує, що мати, колишня директор школи, долаючи гординю, змінює пекучі досаду і сором, які відчуває до сина-наркомана, - на любов і молитви за нього: не тільки допомагає рідній людині позбутися залежності, а й сама вперше відчуває щиру любов до себе з боку інших людей.

Тоді не дивує і розповідь чоловіка: «Одного разу вкотре насварив свого пацана за дурницю, зірвав на ньому злість за сварку з дружиною. Син похмурий пішов у школу, а дорогою старші хлопці його штовхнули і сніжками закидали. Все це я бачив із вікна - він ішов сутулий такий, голова в плечі... Пальта не обтрусив. Мокре ж буде... Так серце защеміло - весь день він у мене перед очима був. А ввечері ми з ним млинці посмажили, я уроки йому допоміг вивчити. Ох і важке ж вони вивчають. Сказав, що просто хочу побути з ним... У нього сльози: «Тату, правда?» А потім ми вийшли в сніжки погратися: я йому трохи піддавався... Мій батько мене ніколи ні за що не хвалив, тільки сварив, і мати кричала на всіх нас. Я того вечора заприсягся собі, що буду найкращим батьком у світі. І став! Ми тепер такі друзі. Мені й випивати більше нехіть, і дружина стала ласкавішою. Ось як нас діти виховують».

Звісно, одна виправлена помилка не рятує від наступних труднощів. Щодня ми ступаємо в нову річку життя. І це тільки наша річка: ми самі її створюємо і самі в ній плаваємо. Тягнути туди силоміць, навіть із добрими намірами, нікого не варто - чи то буде наша дитина, чи супутник життя. У кожного своя течія і свої весла, щоб із нею боротися й пливти - у свій океан, до своїх островів.